Я її такою бачив уперше.
— Я ніколи б не вийшла за такого тебе,—знову заговорила вона.—Я не хочу працювати, я хочу, щоб жити, як захотіла, щоб увесь час був мій. Якщо я вийду заміж, так тільки за такого чоловіка, що був би в мене під черевиком і щоб мав гроші.
— Продаси себе!—знервувавшись, кинув я.
Хтось задзвонив. Ми обоє здригнули. Зося прислухалася.
— Хто ж це?
Знову протяжно й погрозливо протримтів дзвінок.
— Ховайся куди-небудь.
Я оглядав кімнату, але не знаходив підходящого місця.
— Ну, сховайся під ліжко або-що!
Зося накинула щось на плечі, вже під ліжком я почув, як вона відчиняла двері.
— Чого ти так довго не відчиняла? — сердито проговорила мамаша.
— Я заснула, мені боліла голова.
Інженерша зайшла в Зосіну кімнату. Мені здавалося, що вона все пильно оглядає. У кімнату заглянув і інженер.
— Чого ви так рано прийшли?
— Та, дескать, квитків не дістали, а потім, дескать, погуляли... і вернулись додому.
— Я хочу спати,—промовила Зося.
Батьки залишили кімнату, з кроків можна було знати, що вони перейшли їдальню, середню кімнату й пішли до своєї спальні.
У кімнаті лямпи не світили. Я з-під ліжка бачив, що Зося сіла на кріслі проти мене.Вона не озивалася, напевно, чекала поки батьки ляжуть спати. Крізь напіводчинені двері падав вузенькою смугою жовтий світ. Інженерша підійшла до дверей, одчинила їх. Вона теж уже роз-дяглась і видавалася мені ще товстішою.
— На-добраніч,—поцілувала вона Зосю, що кинулася їй назустріч, потім ще перехрестила доньку, але і. скінчивши свої обов'язки, вона не одходила від кімнати.
— Ти молилася богу? Я то я щось не бачу ні вранці, ні ввечері, щоб ти христилася?
— Мила моя!—перебив її голос чоловіка, що, мабуть, лежав уже під ковдрою.—Іди спати.
За матір'ю Зося замкнула двері, а другі — защепнула.
— Ну, іди вже до мене,—прошепотіла Зося.
Я виліз з-під ліжка обережно, щоб не зробити шуму. Мені було все те, що я бачив, що я відчував огидливе, брудне. Зося лежала на ліжку, повернувшись до мене обличчям.
— Ну, іди до мене!—повторила вона. Я захитав головою.
— Я зараз піду від тебе назавжди. Зося схопила міцно мене руками.
— Я тебе не пущу, не пущу. Я тебе залишу в себе до ранку. Хай тоді остовпіє мамаша.
Я обережно звільнився. Мені здавалось, що Зося збожеволіла. Я боявся далі залишатися в кімнаті. Я хутенько поцілував і хотів вийти, щоб потім зовсім не заходити в цю кімнату, щоб ніколи не бачити Зосі та її огидливої мамаші...
— Якщо ти не підійдеш до мене зараз, я закричу. Довелося підійти. Я спокійно почав доводити Зосі,
що вона загубила розум.
— Хіба ти сама не знаєш, що краще нам розлучитися зовсім?
Зося почала плакати що-далі голосніше. У спальні хтось зашушукав. Я, скористувавшись, що Зося не дивилась на мене, мерщій вибіг із кімнати. Коли мої руки взялися за защіпку вихідних дверей, інженер крикнув:
— Мила моя, студент, дескать, тікає!
Я озирнувся. Двері із спальні були відчинені. Інженер стояв коло дверей блідий. Я насилу знайшов защіпку.
Лише на вулиці я почув себе вільно. Більше я не піду до Зосі,— це була велика жертва.
Місто було в тумані, ліхтарі виднілися жовтими кволими масними плямами. На станції одноманітно маневрували паровози. Я повернув назад голову, щоб ще раз глянути на вікна інженерового помешкання. По всіх вікнах горіли лямпи, інколи по занавісці перебігала чиясь покваплива тінь. Мені тяжко було одійти від будинку. Я Зосю кохав. Я злився на себе, що я здоровий чоловік, з недурною головою, з міцними руками, не маю нічого, не можу навіть, якби і схотів, одружитися. Бідна Зося, що їй казала мамаша?
Потім, коли мені довелося ходити до інституту, коли дорога йшла повз цей невеличкий червоний будинок, я обминав його. Доля моя ставилась часом дуже суворо до мене, а часом пестила й тоді життя мені всміхалося. Узимку я вже постійно добував собі роботу. Одержавши за одні рисунки багатенько грошей, я згадав про кондукторшу. Коли стемніло, я, одягшись в товаришеве пальто та кепі, вийшов із дому. Падав лапатий сніг, йому раділо кожне обличчя. Діти із сміхом спускалися з гори, зустрічні весело, безтурботно розмовляли, сіренькі старі будинки посвіжішали, підчепурившися сніжною пудрою.
Ромо, того вечора я зустрів тебе. Ти був блідий, інколи кашляв. Твоє пальто безсоромно виставляло на вітер шматки клоччя, одірвані латки. Твій правий ботинок перев'язаний був товстою шпагатиною. Я насилу тебе впізнав, обличчя заросло некрасивою, нечесаною бородою, ніс загострився. Шию ти закутав якоюсь старою порваною хусткою. Під лівою пахвою ти ніс афіші, що, напевно, їх треба було тобі розклеювати завтра, а права рука тримала цеберку, відкіля витикався великий держак віхтя.
Ромо, Ромо! Я не підійшов до тебе. Чи, може, через те, що не хотілося, щоб ти мене бачив чисто одягненого й червонощокого, чи, може, боявся, розплакатися, бачучи таким мого друга? Я стояв на другім боці вулиці. Ти зайшов у парикмахерську, де напевно, дав афішу. Я почекав, поки ти вийшов, у думці попрощавшися з тобою й побажавши тобі всього найкращого.
Дорога моя вела до кондукторші, і я щасливо стискував у кулаці гроші, що мав віддати. Пішов я через пустир, щоб не зустріти нікого з інженерової родини. Проліз через проламаний паркан. На подвір'ї було пусто. Вийшов на другий поверх. Тихо постукав у двері кондукторші. Ніхто не відповідав. Але із середини долітали веселі звуки: од чиїхсь танків гуділа долівка, хтось приспівував, хтось натринькував на балалайці. Я вдруге постукав скільки сили.
— Хто там?—спитав голос кондукторші, що став хрипкий, немов, його застудили.—Це я...
Двері відчинилися. У світлиці біля столу мені кинувся на-віч стіл без скатертини, з багатьома порожніми й повними пляшками. На табуретці сидів чоловік з балалайкою й з перев'язаним оком, проти нього стояла в бідній коротенькій сукні незнайома жінка з цигаркою в зубах. У кімнаті було накурено, смерділо горілкою. Мені тяжко було дивитися на все це. Я знав, що я дуже, дуже винуватий...
— Маріє Микитовно, нате вам ваші гроші! Кондукторша хрипко засміялася.
— З тебе б могорич!
— Клич його сюди,—удавано дитячим голосом пропищала незнайома жінка.
Я не чекав, поки мене силоміць посадять за стіл і, не попрощавшися, з важкою головою вибіг із невеличкого червоного будинку.
Ромо! Спочатку я мучився, обвинувачував себе. Але час покривав забуттям невеликий, червоний будинок, заносив його мулом у моїй пам'яті, лише, пишучи листа, я, як дбайливий археолог, розкопав цих людей і, наскільки мав сили, одухотворив їх. Принаймні, для мене вони зовсім ожили. Все, звичайно, перемінилося з того часу. Я одірвався од того кола й більше вже не зустрічав ані т-те Торгакової, ані кондукторші. Зустрів я лише Зосю. Вона йшла під руку з якимсь повним русявим чоловіком у кашкеті з молоточками. За ці три роки Зося трохи поповніла, але залишилася так само приваблива й гарна. Вона помітила мене раніш, ніж я її.
— Здрастуйте! Знайомтеся, це мій чоловік.
— Інженер Гусаков,—пробасив інженер, ввічливо простягаючи мені руку.
Мені незручно було стояти, я не знав про віщо розмовляти. Ми недовго побалакали про те, відкіля я йду та де були подружжя.
— Так ви ж заходьте до нас Наша адреса... Напиши, Мусю, нашу адресу й дай Мартену.
Інженер почав писати в блокноті. Зосі очі сміялися.
— Заходьте до нас у середу. Інженер подав мені папірець.
— Да, да. Заходьте в середу, щоб Зосінька не нудьгувала.