Тоді зійшло сонце, тоді тепленько сміялося...
Хурщики приїхали, сміливо увійшли в печерю, одсунули труп осторонь, наклали вози глиною... А як їхали то зайшли й сказали в будку:
— Там мертвяк... Баба, з раклів мабуть.. Вартовий почув і креснув олівцем на дверях.
— Щоб не забути, як прийде зміна.
Перед ним виходили,,,вогкі од роси, Вовчі Байраки. Був ранок.
*
Ванька Бистрий сидів під дубом, на сухому листові, що шуміло при кожному рухові. Махнув рукою на дзиґлик, бадьоро сплюнув через плече.
— Отам колись сиділа Манька!—промовив до брата.
— Слухай, Борка,—от жила Векла, вона наша матір... А її червяки поїдять. Да! Знаєш, як їли ми в селі коней дохлих, а в них комашилася черва. Чудно?—Він сміявся, ніби йому хто затуляв рота, сміявся, як хорий. Листя закривало жовто-червоними плямами стару траву. Дерево зсипало все нове й нове листя, воно крутилося в повітрі і наче не падало ніколи на землю.
Йшла зла осінь. Затопче дощами суху пилюгу!
— Ото ще Сизон... дрихло... Не люблю я його. "Помремо",—стара ворона. Батько... ха-ха!
В очах сміялися червоні жили, в очах було багато горя. Далекі в нього очі, сумні; иноді хапають гостро, гостро; залазят у душу, як ножі.
— Ходімо відціля,
Ванька ніс під пахвою цигарки, глянув на їх.
— Да, Борка... ловко обчистили... буде що їсти сьогодня, як продамо.
"По дорозі зустріли Сизона... Похудів він, ніби з воску з черного була в нього шкіра. Плакав:
— Ну що дітки, жалко матери?
— Пшол вон...—вилаявся син.
— Прокляті ви, прокляті:—шамкотів батько, — не сини ви мені...
— Велика штука... а ти мені давно вже не батько і не впустимо тепер у землянку.
Хутко зникли... Сизон повернув теж на вулицю. Жаліслива баба побачила його, поплакала.
— Ти-б, чоловіче, в богадільню...
Й показала, куди йти до шпиталю. Сизон дійшов до будинку, що звався приютом. Боязко оглядався і війшов у шпиталь.
— Прийміть мене... Не маю де спати,—як старець на розпів говорить Сизон.
— А у вас бамаги є?
— Немає, чоловіче...
— Ну, як немає, то йдіть у друге місце... Ходив він довго.
Вже холодніше темніли дощові хмари, вже близко була мряка. Йшли дощі поночі ходили люди, Сизон згадав про Йвана, йдучи вперед, в осінню ніч.
Ходив Сизон, та скрізь питалися "бамаг".
А зі сходу та з півночі сунули важкі хмари, що заливають нерівним лопотінням землю.
Було холодно. Були бурі без громів, без блискавок, тільки зі свистом, з піснею.
Мерзло тіло, худі руки тремтіли.
— Піду до Йвана, до хлопців...
Але не дійшов, заснув у садку, на вогкім листі. Вранці, тільки пішов, зайшов у Иванову нору, потім виліз, жахливо кричав:
— Іва-ане, Іване-е!
Ніхто не обзивався. Нікого не було чути... він пішов до синів. Недобре подивився на нього Ванька Бистрий, недобре змірив очима:
— Чого тобі треба?
— Ти не знаєш, де Йван, той Химчук?
— Не знаю.
Опустив нижче брови Ванька, незадоволено нро-мурмутів, як сів Сизон:
— Чуєш, ти, це... наша землянка.
— Я, я... посижу трохи... не бійсь...
На дворі стояла мжичка: падали краплі, ніби іскри в тумані потухали. Наче ненароком спаде крапля на тіло, проколе жовту смугу.
Забігав із міста дим у Вовчі Байраки, довго шумував, закручувався в тумані кучерями, цокотів по обміжках.
— Не хочеться й жити...
— Чого-ж дивишся?—зле запитав Ванька.
— Ходив по богадельнях... скрізь ходив. Не приймають.
— Ги-ги... а в тюрму чого-б не те... там гарно, Сизоне, годують, тепло...
І глибоко зарилися ці слова. Грів їх Сизон, повторюючи:
— А гарно там... не приймуть мене: немає бамаг.
— Нічого: можна зробити, що приймуть — засміявся Ванька, бився його сміх, як молот, об стіну жовту...
— Повісить-би вас! —хмуро крикнув Сизон.
— Душогубці ви!
— Чому не повісив... дрехло слабовумне!
І затяг пісню чорну, як дим в осени над містом, сумну, як сльози хмар. Сизон сидів.
— Пропащі ви, діти, і Манька—пропаща...
— Манька живе, то ти, ворона стара, кракаєш.
— Як-би ти так жив. Ех.
Рознеслося слово, позіхнули провалля А слово дзвінке, як брязк криці, одгукується в Байраках... бо осінь.
— А я вчора, як був у місті, ховали одного пана... Везли на катафальці, коні були позапинані... Маньку вчора бачив... Самогонкою десь торгує і п'яна вона була.
А Сизон своє...
— На житті сини, як на довгій ниві, колоски й кукіль... А в мене бур'ян..
Ванька жартовливо свиснув і знову нагадав.
— Знаєш, батьку, справді—в тюрьму... туди й без бамаг можна. А в землянці здохнеш, жалко *мен тебе.
— Старий я вже. — Пустяк!
Світ не проходив у нору, перед виходом, замісць дверей, була стіна з грудок і вода тому не заходила в землянку, вона текла на дні кручі.
Ех, ти життя буйне, потечи по-між скелями, між проваллями!
І очі Сизонові впали на круті схили, де текла каламутна вода.
*
Перед вечером хлопці вийшли з печері, а Сизон кинувся по кутках, найшов онучі, потім обмотав ними ноги.
Він чекав хлопців.
А сини прийшли й вигнали його.
Тоді замерзли Вовчі Байраки—впав мороз. Було зимно. Вже по небі плавали перші снігові хмари.
Сизон ступав, ішов, куди очі дивилися.
Сніг падав, а мороз гуляв, аж поле білим зробилося...
Наступила свіжа, тепло-красна осінь, пройшла і кликала-викликала свистом вітру з синіх хмар холодну зиму.
їх, вітер холодний—ніжний сніг! Сизон озирався на нору, а там реготався Ванька Бистрий...
А проваллям байдуже... —* Ну куди, куди йти?
Захотілося йому піти далі, далі... захотілося Найти стару Веклу, а найдужче захотілося в лікарню. А гарно там було...
Вже далеко, далеко одійшов Сизон.
Почувся десь вибух: ніби заскрипіло дерево од страшного буревія і впало, чіпляючи гіллям дріт на шляху.
То був далекий, чужий вибух.
А чому так струни натяглися?
Чому так душа впилася тим згуком?
Чому він рідний такий, дикій душі?
— Когось забили. Мабуть, убили!—тупо йшли сльози,—і я... уб'ю... то тоді без бамаг візьмуть... Це вже давно на селі було: врядника тоді так дядьки взяли до тюрми.
Сніг падав на тіло, а потім краплі, краплі... Лихтарі з міста наближалися, як багаття з зірок і тікали, тікали в безмежні дубняки, де теж в ночі багаття.
Буря сміялася: то розкидала, то збивала в ковтун сіде волосся.
Над ним ішли хмари, чіплялися спочивати на високих димарях міста.
Тюрма. Високі мури були такі затишні.
Був у неділю Сизон у церкві... проповідь читав там піп, казав:
— Святим людям носили ворони їсти... А мені? Чому я не маю їсти? Боже дай-же мені їсти,—він простягся на замерзлій землі, раз-у-раз підіймав голову, дивився на небо.
Відтіля тільки падав густий, м'який сніг.
— Через синів... через безбожників, невірів тих... Стомлений встав і все до чогось прислухався.
— Ні, тільки в тюрму... Нехай б'ють мене. Нехай...
По Байраках ішла луна, Ванька гукав Сизона:
— Кличе, покаявся! Сказано-син.
І хутко побіг назад, відкіля йшла луна.
— А, старе стерво, дайош сюди онучі,—крикнув Ванька і з розмаху вдарив під коліна Сизона. Той упав, а Борка розмотував онучі.
— Ги, чорт... Ворюга...
Ще раз вдарив Ванька ногою в живіт, потім його тіло одходило в глиб.
Провалля сонно позіхнуло.
Сизон схватився за колодій, а потом опустив руку:
— Вбивці... Душугуби!
*
Мешканці міста ще спали. Рідкі постаті перекупок ішли з важкими корзинами та де не-де двфники збивали мітлами з тротуарів сніг.
Сонце не сходило.
Місто розплющувало очі, потроху прокидалося. Сизон трусився на розі; в очах бродив туман. Він стояв і не прохав, тільки грів свою одну руку біля серця. А серце билося хутко, ніби надумало тікати від нього.
Вже почав червоніти серпанок, що розкинувся над містом. Випливало веселе сонце, проколювало голками міцними, як мороз, обличчя людей, що бігли вже без
кінця, без краю Заворушилися трамваї... Останні лихтарі дивилися на сонце блідо й сліпо.
Сизон водив очима, а борода замерзла.
Проти нього стала товста перекупка, довго хитала головою:
— Ой, як же-ж так чоловік божий. Ой, доленько наша нещасная! — подивилася на босі ноги, простягла руку.—На помолися за мою бідну душу.
Сизон придавив її руку, перехелився станом. Страшними зробилися у нього очі—в них бродив туман...
Випустив руку. Перекупка одкинулася й крикнула. Він вихватив старий довгий ніж, колодій, з розмаху вдарив чорним клинком їй у груди.
Перекупка захиталася і впала важким тілом на асфальт.
Юрба кинулася на його, збила з ніг. Але хтось підійшов, розігнав натовп.
— Гей, ти, марш за мною!—почувся голос. Сизон устав. Голова розбилася, червоні виразки
заліпили волосся. Він, як п'яний пішов по вулиці. Раптом зареготався... А голос крикнув:
— Мовчать!
Він замовк. Сонце гралося на бруднім тілі.
Вітер, як і раніш, накидав в обличчя з чорного воску снігу, соломи...
... На дереві позамерзали брудні краплі, а сонце підійметься, будуть крапотіти: кап, кап.
Гудок кликав— на зміну...
... Ех, ти серце осіннє, ех, ви, Вовчі Байраки!