Минуло п'ять хвилин, потім десять, а владика все ще оповідав свої переживання підчас подорожі, немов був радий, що знайшов такого покірливого слухача. Коли змовкало його тихе буркотання, з чекальні крізь гардіни долітав шепіт та нетерпляче покашлювання світських дам, що не звикли, щоб перед ними хтось довго засиджувався.
— Там чекають... — шепотів на ухо молодий вродли-
ЕИЙ Чернець.
— А-а,—морщився незадоволено єпископ.—-Вони всі дурні, прости господи, як отара безплідних баранів. Вони хочуть і зараз зробити із мене мощі. Я не люблю їх! Вони приходять дивитись, як на мерця.
Розмова ставала зовсім не такою, як я думаю. Не знаючи яким рухом, словом, поглядом одповідати на запитання, я ловив очима жести та посмішки ченця, що, як лялька, хитав головою.
Раптом мовчанка. Мені здавалось, що весь ліричний скарб єпископа вилився словами. Він стомився і покашлював тихо й сухо.
— Вам же заборонено багато балакати,—якось з докором сказав чернець.
Дивлячись, як хитається важкий оксамит портьєри, єпископ сердито взяв із столу цукерку і сказав про себе:
— Як люди не вміють шанувати спокою. Заборонено... Жити теж скоро буде заборонено. Ті вкрай мене стомлюють!..—показав він очима на двері.— Я дуже нещасний.
Іздавна ще я звик довірятись на людей. Чоловік родиться нещасним зроду. Хто це видумав, що з'явившись на світ у сорочці, майбутню людину доля засипле щастям? Коли б так було, хіба б людство склало казки про рай? З роками я став про все міркувати... І от, глянувши на дорогу і важку меблю, на темні пухкі килими, священні картини, вдихнувши пахощі ладану, я подумав: "він справді нещасний. Може, йому не хочеться й дивитись на безліч хркстів, що розкидані, як везерунки по вікнах і на креолах, може очі йому стомились од похмурих кольорів і їм треба веселих барв сонця і неба. Л він, кінець-кінцем, чоловік із плоті і крови, примушений терпіти і бути мучеником поневолі".
Єпископ обережно відчинив вікно.
Зашелестів сад,—пахощі молодих яблук, квітів, голоси,—все це полинуло в кімнату.
— Душно!.. Чуєте: розмовляють. Це управитель мій здав в оренду сад... Чуєте, голос дівчини... приємно слухати. Л тут у кімнаті... все інше... мури душать, тиснуть, важко якось... Ви, мабуть, помітили, що тут і ходять усі навшпиньках, немов я оддаю богу душу.
Довелося заспокоїти владику. Чувся справжній не-підроблений біль. Звичайно, сльози викликані хвилинним зворушенням, не виявляли добрости, інакше його б не боялись протодиякони.
4 В. Вражливий
49
Моє втручання ледве не зіпсувало настрою владиці. Він не любив, коли хто заважав йому жалітись, хоч би навіть співчуттям. Він грюкнув вікном, з їжився і сховався у величезнім кріслі. Я встав. Сухим і розгніваним голосом він покликав до себе ченця, що присунув до нього велику теку.
— Яга, так, так... Що за шум?., вічний якийсь гармидер... Що мене звести з світу прийшли чи що?— крикнув він у порожнечу, грюкнувши палицею.
У чекальні стало тихо. Надто голосно шарудів папір під довгими пальцями єпископа. Сонце заткало віконечні смуги, світлі плями його впали на бліді уста, що щось сердито жували. Немічним видався мені владика тієї хвилини.
— Чому ти, отче, не до семинарії оддав сина?., гімназія... університети... студенти!..—крикнув він.
Слина бризнула на мене і на ченця, що непомітно витерся хусткою.
— Барон...—несміливо почав я. Мені хотілось збрехати про мою залежність од нього, але при цим слові єпископ скривився.
— Який барон?
Чернець швиденько назвав прізвище.
— Це на нього замах робив син?
— Він не робив замаху.—Я плутано оповідав про вчинок сина, намагаючись виправдати його в очах єпископа, але він знову перебив мене.
— Мерчани, Сушки, це він скупив у князів?
Про те, що якийсь десяток літ тому молодий барон, справді, скупив князівські маєтки, я чув од когось. Єпископ сердито встав, і одштовхнув теку так, що з неї додолу злетіли папірці, які ми вдвох нахилились підіймать.
— Однесіть це,—сказав до ченця він.—Так, виходить, твій син бив барона...—Радісна й задоволена посмішка з'явилась на устах єпископові. Це мене підбадьорило, я признався.
Хай простить мені син! Я оповів правду. Сказав про нещасних селян, про листа,—я забув, що переді мною не матушка й не Марфа. Єпископ схилив голову на бік і правою рукою гладив шовкову бороду. Коли я кінчив, він схопився з крісла.
— Це вчинок не християнський...—суворо промовив він.—Яле є негідники, яких божою рукою люди карають на цім світі. Миколай, чудотворець Мірлікійський, на вселенському соборі ударив єретика...
Я сам не вірив собі. Владика виправдував сам мого сина. "Яке чутливе серце! Як він розуміє страждання інших, — думалось мені. — Справедливість не вмерла. Вона ховається там, де ми ніколи не сподіваємось ЇЇ зустріти." Якесь рабське замилування владикою штовхнуло мене поцілувати йому руку.
Він підвів мене і посадив біля себе. Щохвилини владиці настрій кращав. Я мусів був кілька разів оповістити неприємну історію із бароном, раніше, ніж вона єпискові набридла. Коли він реготав, очі закочувались далеко під тонкі брови і ставали білими, як у сліпого. На моє здивовання, єпископа цікавило якраз те, про віщо навіть не личило йому питати. Він перебивав мене і, хитро примруживши ліве око, шепотів:
— Так як він його вдарив?.. І барон відразу упав?.. Хоч мені зовсім не було весело, але я теж мусів
був сміятись.
Дуже багато незрозумілого було для мене в такому прийомі. Коли б я їздив у кареті і був би, в гіршому разі, протоієреєм собору, я міг би сподіватись на таку ласку. Тому підозріння мучили мене, я до дрібниць згадував першу візиту теперішнього єпископа, що був тоді ще вікарієм.
Мені спало на думку: може, це все зроблено, щоб випитати? Може, раніше, ніж я виїхав з міста, чернець вже йшов до поліції з моєю сповіддю?.. А владика скористався з моєї наївности і зараз, мабуть, радісно хвилюючись, потирає руки, що вдруге мене обдурив.
... Ніч. Справжня глупа ніч. Клацають підкови об сухий ґрунт. У вузьких стежках гладить обличчя м'яке листя ліщини. Скрізь тихо; здається, що ввесь світ чує твоє дихання.
Доїхавши додому, я сам поставив у стайню коня і ввійшов тихо в будинок. Матушка схилилась на стіл,— вона, мабуть, довго чекала мене, бо біля неї горіла, ледве-ледве освітлюючи кімнату, маленька лямпа. Я приніс з собою ящик із запашними яблуками, що його дав мені єпископ. Це він робив завжди, показуючи цим свою щедрість і прихильність. Отже, ця річ вважалася звичайним проявом ласки. Але не так мені здавалось це. Я довго дивився на сонне спокійне обличчя дружини, на зморшки, що зіпсували вже шкуру, на слух'яну постать, що безтурботно відпочивала,—і мені стало боляче. Я з грюком кинув яблука на поміст, а сам щосили сіпнув матушку за плече.
— Любо!
Вона кинулась спросоння, але, побачивши мене у посміхнулась. У неї завжди цей рух уст був чистий і щирий. Та тепер мені обличчя здалося облудливим... Скільки в ту хвилину я, під неприємним вражінням своїх підозрінь, бачив брехні в її ясних очах?
— Ваш єпископ прислав вам яблук! — сказав я> намагаючись якомога більше образи вкласти в ці слова. Матушка поцілувала мене, а потім підійшла до ящика.
— Гарні яблука! Спасибі їм!
Я махнув рукою. Хіба такій товстошкурій жінці можна чимнебудь дошкулити? Вона не удає, що не розуміє, вона, справді, не розуміє!
Кілька днів я майже не розмовляв із нею. Вона, узнавши причину, зранку до вечера зідхала і теж не насмілювалась забалакати, а часто, бачачи мене похмурого, витирала краєм хустки очі.
Може, ми прожили б усе життя так, якби одного разу я зовсім випадково не довідався, що ненависть єпископа до барона цілком природня. Річ у тім, що єпископ дуже любив свого старшого брата, колись багатого князя, що надміру захоплювався кіньми і жінками. Через таку свою вдачу князь утратив обидва свої маєтки, які прилучив до замку барон. Це зробило єпископа непримиримим ворогом нашого пана. Почувши цю новину од прикажчика, я побіг до дружини і кинувся їй у ноги.
— Любо, прости мене!
Вона підвела мене і зовсім спокійно промовила:
— Я тебе, Васю, давно простила...
*
... Все дрімає. Біля груби гріється кіт і щось оповідає сам собі. Годинник поволі стукає,—прислухаєшся, почуєш колискову пісню, од якої стане ясно й спокійно. За столом, з пером у руці, я відчуваю врочистість пізнього часу. Мені байдуже до всього, що робиться зараз за стінами. Я пригадую той рік, коли до мене
приїхав отец Мегейда, але на цей раз не гордий, а якийсь сумний і принижений,—таким я його ще ніколи не бачив. Матушка поцілувала йому руку і мерщій побігла на кухню ставити самовар стурбованому гостеві.
У відчинені вікна чулись нові пісні, видно було біля замку гурти людей, що жваво щось обмірковували з газетами в руках. Новини тоді всіх цікавили. Цукроварні і ґуральні стояли порожні,—гудки змовкли. В економіях цілий день ревла голодна худоба. Замковий управитель напередодні зник,—челядь переказувала, що він поїхав сам без кучера, який п'яний проспав цілу ніч у бур'яні. Од дверей панського льоху хтось уночі одбив важкий замок і порозбивав пляшки з найстарішим вином. Увечері на обрії займались пожежі,—здавалось, що вся земля стала іншою, що не один, а десятки місяців сходять над нею, засліплюючи кривавими загравами очі... Та осінь була надзвичайна.
— Не чули нічого про сина?—спитав отець Мегейда, суворо похмуривши брови. Він ходив по кімнаті, заклавши руки за спину, і раз-у-раз струшував сивою красивою головою. Він став, перебираючи шовк бороди, проти комоду, покрутив синову картку в руках, раптом сердито поставивши її на місце.
— Революція!.. Тепер я все розумію...—Він закинув за плечі пасми волосся, немов воно йому заважало говорити.—Тепер мені зрозуміло все... Кожен чоловік шукає кращої долі. Чому ми не можемо думати, що є на світі такі люди, які знають, бачать майбутнє, ну, як оце я вас... Можливо, що ваш син і знав... Були ж колись пророки... Хто міг повірити в те, що'зараз робиться?... Мені здається, що ваш син далеко вгору піде...— Борода, що досі здавалась замерзлим пінистам струмком, раптом ожила, а його вуста намагались зробити мудру й глузливу посмішку,—але вона вийшла жаліслива і неприємна.
— Хіба ви чули щонебудь про сина?.. Про Серьожу?..
— Про Серьожу?..