А стерня однобарвна, золота розійшлася по лану. На других нивах шумів ще нескошений хліб.
Марина йшла позаді, чогось весело співала..
— Чого ти тікаєш од мене?.. Так я найду-ж не такого, як ти.
Полукіпки настовбурчились, а хутір завився перед очима в зелені кучері; перед ним залягли бурти, й тому видно було самі дахи.
Марина догнала Гордія.
—— Ну и дурень-же з тебе, тебе й подратувати не можна. То я так.
— Та так,—призирливо протяг він,—і з хазяйським так, і з усіма так, і зо мною так...
— А як-же?..
— Сатана... як сучка, до кожного лащиться..
— На те я дівчина.
— А як жінкою будеш?..
— Твоєю. Так твоєю я не буду...
— Побачимо...—і він хутко йшов уперед. По його твердому обличчі йшли маленькі струмочки поту.
— А хазяйського зажену на той світ... Він думає, що не зумію... То побачимо.
Марина уважно слухала і лице її ставало серйозне.
— Як-би не такий... Ти ось сам здох-би з голоду, як би не найняли... А двох жінок мати—не твоїй кешені...
— А ти хочеш за такого, щоб кешеня була. — Нічого я не хочу.
Гордій скрипнув зубами, схопив її за руку.
— Ти...
— Одвяжись... Дивись—що я тобі таке?
Осінь.
Плелося плямами, падало на душу осіннє павутиння.
І осінь, ніби очі душі, що одкриваються то пес-ливі, а то холодні. Осінь закутує небо павутинням, переплітає. Біля хутора вдень борються вітряки з вітром: дощаті, полатані крила млинків мотаються, як перед смертю. Чорні тіні пробігають по землі і крізь проріхи показують зелені плями; високо підлітають, і одміривши крок, падають униз. Млини, як опеньки порозкидалися... Коли вітру немає, то вони виставляють широкі руки і стоять, ніби зайці.
Гордій прохав Марину.
— Маринко, давай запишемося!
— Туди к чорту, одна, мабуть, здихає з голоду, так ти й мене так... Е, ні, не на.таку наскочив.
— Може тому віриш,—він показав рукою на хату,—так той злиднів таких не візьме.
— І не треба...
Літо минуло. З поля позвозили снопи і поскладали у великі, високі стіжки. Згущувалися повесняні мокрі трави, збивалися, як ковтун
Становилося жовто.
— Ти знаєш, вже скоро й додому.
Гордій думав про жінку.
— Ну як тепер вернутися до жінки?.. Вона-ж знає. А—баба й кінець... Всі баби ..—сплюнув.
Марина крутнула головою.
На току стіжки куріли свіжим сіном; зверху на них лежали палиці... Відкілясь чувся післяжнивний сміх, плескіт річки.
— Марино!—глухо сказав Гордій, сховав очі за густими бровами,—оце я думав. Спав, возив сіно і все думав... як ти не залишишся—рішу.
Марина захолонула, в очах перескочили жахливі вогники. Гордій міцно зціпив Маринину руку, нахилився.
— Так, чуєш?.. Жінку одбила, тепер записуйся.
— Пусти... запишемося... який ти страшний,— нехай тобі пек.—По її тілі пролізли холодні плями, вона здригнула.
Це було на току, де виростає, чуючи зиму, жито, довге й тонке, і де під ногами толочилася полова.
Сірі стіжки куріли. По степу НОСИЛОСЯ листя, і його, мабуть, десь їли, як і курай.
Не рипіли перевесла, не гули машини. Вівці йшли з стерни отарою, збивали пилюгу, а чабан лякав їх батогом.
Марина обминала Павла, не хотіла йти і до Гордія. Але ввечері Гордій її зустрів біля клуні, він стиснув її руки і, ніби не чуючи сам себе, питав:
— Ти запишешся після строку?
— Пусти... запишусь.
Він не помічав, як холодніла Марина і як довго шукала спокою.
— А я зразу хочу, зразу,—насупившись промовив Гордій.
— Гордієчку... в тебе жінка є... в тебе-ж грошей немає.
А він не слухав її:
— Сьогодні... Ти водиш: літо пройшло! Нічого не хочу знати.
А як я не хочу...
— Ти не хочеш?!—очі йому зробилися страшні, сам він дужче й дужче давив Марині руки.
— Та ні... то так!.. Тьху на тебе! який нетерплячий, запишемося після строку.
Після цього пройшло декілька днів... Почали йти дощі... Гордій ходив сумний.
Одного разу зустрів Павла, той сміявся.
— Що-ж, Гордієчку... сам не з'їв і другому не дав. Гордій останні дні не бачив Марини, а насмішки
хазяйського, ніби не чув.
Він думав:—вона-ж казала, що буде жити зо мною.
Але все-ж таки пішов шукати Марину. її ніде не було... Тоді він увечері підійшов до хазяїна і спитав між иншим:
— Де Марина?
Хазяйський син стояв біля вікна.
— Я-ж тобі казав... Згадав ти пізненько,—промовив він,—вчора пішла ще вранці додому... Роботи, значить, немає... а їй залишилося два дні. По хліб може батько приїде.
Скривився Гордій, пішов у— клуню.
— Одурила! А жінка?..
В клуні було тихо, тільки в кутку пищали мишенята.
А біля клуні стояли явори, листки пообсипались. І вони були холодні й голі.
Гордій додому не пішов, він найнявся в економію.
Стояв серед двору, заклавши за спину руки.
І жінка була, і Марина була, а тепер? Питався чи в себе, чи в кого иншого.
Будівлі розруйнувалися. Кам'яні, дерев'яні. Були прикащики, управляющі, а тепер, культгосп.
Надворі осінь, не жовта, не павутинна, а багно. Десь бились з повітрям стружки од лісу, а багно чавкотить. Чавкотіло й тоді, як ішов на заробітки Гордій. Шукав чогось, а за спиною ніс чоботи... Щось найшов, щось загубив.
А там он видко хутір. В клуні мабуть однаково: сіно солома.
— Чого я йшов і куди.
Через двір пробігла Манька, куховаркою служила.
— Гордію, йди вечеряти!—після вечері оратори будут щось читати...
— Йди к чорту!—а потім подумав:
— А хіба піти—послухати? І поплівсь до кухні.
То була осінь не жовта й не павутинна, а задумлива на роздоріжжі.