Виснажений, ліг біля дверей і заснув важким тривожним сном.
Йому приснилося, ніби на дворі весна, тепло гріє весняне сонце; поруч ходить донька Айдера, кривуляючи на товстеньких ніжках, присідає біля нього і шарпає за здорове вухо. Сабирли приємно, хоча й це не велика шана як на його поважний вік, він тихо і вдоволено бурчить, заплющує очі...
— Сабир! — коротко гукає його Айдер, як завжди вранці, і додає: — Ходімо. Пора.
Сабирли зривається на ноги — так ясно почув він голос господаря. У вітальні й справді лунали голоси. Пес пішов на них — він був упевнений, що все добре, все, як і колись: з кімнати в кімнату бігає на своїх товстих кривулястих ніжках донька господаря, а сам Айдер наказав іти на пасовисько...
Але йому дали носаком по голові. Сабирли отямився і кинувся напролом між наваксованими чоботами, що різко смерділи на всю хату. Навздогін щось бахнуло, гостро заболіло у задній правій лапі; пробігши, Сабирли відчув, що нога не слухається. З великим зусиллям він пошкутильгав на трьох лапах. Біль наростав.
Сабирли проліз через густий чагарник, залишивши на гострих шипах вирвану шерсть, облизав криваву рану.
Потім понуро опустив важку голову і, важко дихаючи, поплівся далі. Він не знав, куди йти, де приткнутись, але хотів піти якомога далі від села, де стало погано і де відбуваються страшні, незрозумілі речі...
Дикі яблука, фундук, хурма, груші, яких багато росло на чаїрі, не приваблювали Сабирли — із задоволенням він би обійшовся без них. Але у перші дні, коли нога опухла і він не міг рухатись, пересилюючи відразу, пес харчувався гнилими падалицями. А ще він вибирав обережно губами трави, які, ніби щось йому підказувало, зараз дуже потрібні.
На щастя, куля не зачепила кістки — через тиждень Сабирли пошкутильгав на полювання. Після довгого терплячого чекання біля нори він упіймав жирного щура —перебирати харчами не випадало. Зайці, борсуки, миші стали його їжею, а ліс — домівкою.
Тягнуло в село, до людей, він страждав не так від голоду, що став його постійним супутником, і не так від холоду, що не давав спати ночами і змушував бігати, загрузаючи в глибокому лісовому снігу, як від самотності. Щоночі йому снився Айдер, що коротко наказував:
— Сабир! Ходімо!
А доня Айдера тягала його за вухо, і в двері світило яскраве сонце. Навчений досвідом, пес зітхав і насторожено прислухався до нічних звуків і шарудінь лісу...
Взимку Сабирли не витримав, всю ніч блукав околицями села, а під ранок прокрався до своєї хати. Хлів згорів, двері й вікна були забиті. Він поблукав подвір'ям, сп'янілий від рідних, знайомих запахів, і, забувши про небезпеку, обійшов дім і городом зайшов на подвір'я Дагджи, що не зі своєї волі вже давно покинув любий його серцю чаїр.
Старий відразу впізнав пса, приніс йому залишки їжі, сухі шкоринки хліба і заготовки для чариків ** — два шматки майже свіжої бичачої шкури.
Сабирли жадібно все з'в, позираючи на старого, а Дагджи стояв, втупившись сльозливими очима у пса, і сердито бурчав:
— Ахир заман! Ахир заман! **
* постоли
** Кінець світу
Заготовки на чарики Сабирли поніс із собою, не поспішаючи, з'їв їх уночі, коли над норою вила завірюха і непроглядна пітьма обіймала все навколо. Потім йому знову снилось яскраве сонце, що падало у прочинені двері, і знову доня Айдера на товстеньких кривулястих ніжках шарпала його за вухо, і йому було приємно...
Сабирли почав зрідка навідуватись до Дагджи і щоразу одержував якусь їжу. Навесні старого не стало, а заходити в інші будинки пес не наважувався, та й хто б його міг нагодувати, якщо люди самі пухли з голоду...
А незабаром трапилось ось що — знову підвела цікавість.
На галявині, з якої недавно зійшов сніг, у торішній сухій траві, крізь яку вже прокльовувались зелені паростки, він помітив круглу блискучу річ. Інший пес байдуже пробіг би повз цю залізяку. Сабирли підійшов, понюхав, обійшов її, постояв і легенько доторкнувся лапою. І тут трапилося щось жахливе — пролунав вибух, блиснуло полум'я, і Сабирли знепритомнів...
Дивно, як він залишився живим. І як він досі не напоровся на одну з тих численних мін, які наставляли для партизанів, що спускались із гір, німці по всьому чаїру...
Контужений Сабирли почав швидко здавати. Відтепер він все частіше хворів. Якби не голод і це нестерпне почуття самотності, він лежав би, не виходячи зі свого лігвища. Коли з'являвся в селі, то обов'язково йшов до Дагджи. Але той вже не виходив його годувати. Поблукавши, пес повертався до лісу...
Останній тиждень Сабирли нездужав. Усі ці дні він пролежав голодний, не розрізняв ні дня, ні ночі, ні реалій, ні сну. В його свідомості все змішалось: картини минулого і сьогочасного, уривки снів.
Він уже нічому не дивувався...
Сабирли насилу підвівся і підтюпцем побіг до села. Наближаючись до околиці, зачаївся: у кущах він помітив людину в зеленому. У руках вона тримала коротку блискучу річ, яка гостро й неприємно пахла, нагадуючи про забиту руду сучку. Людина повільно походжала вперед і назад, сторожко позирала на село, огорнуте ранковим маревом.
Нечутною тінню Сабирли відбіг убік, збираючись обійти незнайомця, але там теж стояла людина в зеленому. Тільки вона не ходила, як перша, а притулилась до дерева і щось наспівувала. Коротка смертельна річ висіла в неї на грудях.
Сабирли обережно відійшов назад. Він зрозумів, що ці люди на когось чекають чи когось охороняють. Він прокрався до кизилового гаю, до відомої лише йому стежки, якою людина не пробереться. Тут йому вдалося без перешкод проскочити через кордон солдатів, що оточили село...
Сабирли помітив якесь незвичне пожвавлення в селі, перше за останні роки похмурої, мовчазної дійсності. Пса це не здивувало. Він знав, що будь-яка зміна в селі могла означати для нього лише нову небезпеку. Тому Сабирли з більшою насторогою прокрався до головної вулиці.
Довго стояв, спостерігав, як жінки, діти і старі потяглися з вузлами й лантухами до школи і там, на майдані, збились у жалюгідну купу Діти плакали, дорослі перемовлялися тихо й розгублено. Потім під'їхали машини кольору хакі, хвацько розвернулись. Із них повискакували люди кольору хакі. Сабирли приліг і заховався. Люди на майдані мовчки, наче уві сні, почали вантажитися в машини, лише якась стара заголосила, заплакала дитина тонким і немічним голосом. І все стихло. Вантажівки, підскакуючи на вибоїнах, поспішно поїхали. Тільки піднятий пил ними, осідав повільно й зачаровано...
Сабирли важко, по-людськи зітхнув, повільно встав і зупинився. Він ніби роздумував, куди йти: поблукати навколо порожніх будинків, хлівів і курників чи йти на чаїр, куди пробиратись небезпечніше, ніж швендяти селом.
Сабирли все ж пішов до свого лігвиська. Він погано себе почував, незрозумілі події в селі переповнювали його тривогою і страхом. Цього разу околицю пересік на диво легко — там уже нікого не було. Через якийсь час Сабирли знову спустився в село: голод так зводив шлунка, що пес іноді втрачав свідомість.
На майдані нікого не було. Стояла дзвінка тиша. Сабирли обнюхав якісь клунки, вузли, речі, кинуті в канаву, але нічим їстівним вони не пахли.
Запущеними городами Сабирли поплентався в другий кінець села. І тут йому всміхнулося щастя — впіймав необережну курку. Забіг із нею в кизилові хащі і, наступивши лапами на тремтячі крила, швидко порвав і з'їв — тільки пух кружляв. А коли повернувся, облизуючись, у рів, куди висипали сміття і де упіймав курку, вулицею прогуркотіла підвода.
Високий бородатий чоловік стояв на передку і поганяв батогом худу конячину. Із воза стирчали ніжки столів, стільців, зверху на пожитках лежав дитячий триколісний велосипед, його колеса сиротливо крутились. У двох пузатих мішках жалібно квоктали і тріпотіли кури.
Віз проїхав, Сабирли обережно виліз, подивився вслід і злякано закляк: несподівано у великому незграбному і високому ящику, що стояв на підводі, він побачив себе, вулицю, тополі, що похитувалися вздовж вулиці, залитого сонцем платана біля криниці. Вражений тим, що можна, виявляється, бачити себе збоку, Сабирли заворожено біг за возом. Йому було цікаво ось так бігти і самому дивитися, як він біжить за підводою. Уперше за останні кілька років він розвеселився.
Раптом вулиця, він сам, тополя і платан зникли, а на тому місці, де недавно Сабирли бачив свій безвухий писок, з'явилась вівця. Це було ягня, пухнасте таке. Воно крутило головою і кумедно кліпало, намагаючись скинути з себе довгу білу сукню, що висіла в шафі на плічках.
Ягня замекало, шарпнулося, дзеркальні дверцяти шафи зачинилися, і Сабирли знову побачив себе.
Віз рипів, перехнябившись набік. Село закінчилось, праворуч з'явилася колгоспна конюшня.
Із наближенням лінії фронту до Криму коней і всю колгоспну худобу забрали, лишився тільки кульгавий Рябий і Чатир, на одному оці якого перед війною з'явилось більмо. Рябого віддали мірошнику, а Чатира —самотній старій, у якої було семеро дітей-сиріт, зібраних із навколишніх сіл. Але коня використовувало все село — привезти дров, сіна, поїхати на базар. Рябого забрали і з'їли румуни, коли відступали з села. А Чатира, коли прийшли свої, відвели знову в колгоспну конюшню і зорали ним кілька гектарів землі — так хотілося вірити, що нарешті відновиться зламане війною життя.
Сабирли почув голосну лайку, цвьохання батога... Підвода стояла.
Безпечніше було б відійти убік, поцікавився — і досить.
Собака непомітно відбіг, проліз через дірку в плоті.
Шкапина, запряжена у віз, стояла на колінах, дрібно тремтіла й мотала головою. Бородань зіскочив із воза, з розмаху вперіщив її батогом по голові, животі, по крупу. На змиленому боку конячини залишились глибокі темні басамани. Із ока текла кривава сльоза. Коняка хрипко дихала і мотала головою, наче хотіла сказати: "Не бий мене, я не можу... Хоч убий — а далі не піду..."
Одна нога у коня, зігнута в коліні, була викручена вбік —зламана. Бородань із свистом батюжив коня. Сабирли стало страшно від його скаженої люті...
Відкинувши батога, бородань підбіг до тину, витягнув кілка. Його вигляд був страшний, і Сабирли міг би похвалити себе за обережність — він стояв по той бік тину, і доля коня йому не загрожувала...
Бороданю недовго довелося лупити конячину.