Справді, гарні, покладайся на слово. Однак, дещо можна і перевірити. Зі Львова якось підряд було кілька передач на інтербачення з чудовою добіркою українських естрадних пісень. Студію одразу засипали листами подяки, проханнями передавати ще. Проте, нічого подібного більше не транслювали. Виявляється, припинили вказівкою з Москви. Голубий вогник мусили загасити, щоб не роздмухувати жовто-блакитного вогнища. Тим концертам бракувало російських номерів. Отже, і тут, як бачиш, не звичайна конкуренція. Я мав також цікаві відомості про копіювання фільмів студії Довженка на київській кінофабриці. Співвідношення між кількістю російських та українських фільмокопій — разюче, часто в двадцять-тридцять разів. Хоч, як відомо, суверенний український народ має право голосу в ООН і лише в 4 рази менший від решти вавілонського СРСР. З 10 пісень, які виконувала заслужена артистка Ніна Місіна в програмі республіканського телебачення, були дві українською, решта—італійською та мовою старшого брата. За такого становища навіть поширюваний постулат — національне за формою, соціалістичне за змістом, як бачиш, до українського радянського мистецтва не прикладається.
Одне з найперших запитань на першому допиті було: кому давав читати "Київський діалог"? Після довгої ретельної перевірки в матеріялах слідства записали, що з антирадянським документом я встиг ознайомити лише друкарку Л.Ширяеву. В один із наступних днів Сірик поцікавився, чи виготовляв я ще якісь документи ворожого змісту? Я бадьоро спростував це припущення. Тоді на стіл лягла стаття "За параваном ідейности". Слідчий запропонував дати пояснення з цього приводу. — Кепські справи, — подумалося.
Де було знати, що паралельно з обшуком удома кагебісти одразу проведуть і в моїх друзів та знайомих. До неблагонадійних потрапила й Віра Філякевич. Аполітична лікарка, яка перебувала на гарматний постріл від суспільних нутровищ, здавалася мені ідеальним кладезем для сховку самвидавівських рукописів. До літа ми не бачилися з нею. мабуть, з півроку. І от треба ж було виникнути їй саме на час стеження за мною. З тону слідчого я зрозумів, що статтю вилучено не через добру волю моєї приятельки. Отак і виникають прислів'я типу: людина стріляє, а Бог носить кулі. Що ж, зараз за авторство мусив давати звіт сам.
Є на світі речі, яких не можна терпіти. Коли тобі брешуть — стримаєшся раз, два, ну, три. залежно від темпераменту та інстинкту самозбереження. Але. коли з тебе день-у-день роблять дурня, змушуючи послужливо притакувати, настає момент вибору. Мій вибір журналіста стосувався сучасного літературного процесу на Україні. Поруч із редакцією, де я працював, розташувалося приміщення 800-членної СПУ, яка вже на початку 70-х тішила ідеологів своєю одностайністю. Я був присутній на різного рангу спілчанських засіданнях, де не дискутували, а тільки схвалювали. Поза стінами коїлася національна трагедія — гинула мова, культура, а червонопикі "інженери людських душ" наввипередки вихваляли якусь анемічну збірку поезій або з поважним виглядом розбирали стан неіснуючої літературної критики. Звичайно, учасники нарад мали виступити із пропозицією, наприклад, видання журналу "Київ". Наскільки
мені відомо, ця думка виникла ще за часів другої жовтневої революції, тобто після повалення восени 1964 року Микити Хрущова. В праві на життя подібній пропозиції, звісно, ніхто не відмовляв. Тим більше, коли йдеться про можливість ширше друкувати тих самих відданих партії членів Спілки. І ширяє ця благочинна ідея на зборах у будинку літераторів ось уже четверту п'ятирічку. Переказували, що відповідь одного працівника апарату ЦК звелася до того, що в таких справах поспішати не можна. Ну, а крім того ж, вічні тимчасові труднощі — брак паперу. Зрозуміло, правління СПУ цій партійній лінії контраргументів не наводить. Замість зайвих балачок та базікання вони краще даватимуть гарні твори народові. Рідна партія високо поціновує гідних у вигляді Державної премії, яку "на честь геніального співця дружби народів" названо Шевченківською. На початку 70-х найдостойнішими виявилися Василь Козаченко та Микола Нагнибіда. Незнані не тільки поза межами республіки, але навіть і своїми читачами-бібліоманами. при тому, що їхні твори розповсюджують масовими тиражами, два лавреати бундючно походжали по Спілці, приймаючи вітання від менш відомих та більш залежних колег. В циклі партизанських повістей, за які автор здобув свою найбільшу в житті грошову нагороду, йдеться про війну. В статті я аналізував найбільш розхвалену і типову для способу мислення Козаченка повість "Біла пляма". Не потьмарений психологізмом сюжет цього визначного явища сучасної української радянської літератури можна переповісти в кількох словах. На окуповану територію закидають радянських парашутистів. З легкістю читаються сторінки книжки про їхнє перебування у ворожому тилу. Учасники групи ходять, повзають, конспіруються, не забуваючи, звісно, сказати кілька пристрасних гасел та розповісти, як ведеться на Великій землі. Парашутистів радо переховують, досить наплювательськи ставлячись до гестапо, усі — від старого до малого. В цьому районі активно, правда, дещо неорганізовано, діють підпільники, котрі спрагло шукають зв'язку з Москвою. Коли представник центру продемонстрував "Правду", на терені одразу спалахнуло жадання збройної боротьби. Монолітному загалові радянських людей протистоїть фашистська орда та жалюгідна зграя запроданців-поліцаїв. У останніх звіряче нутро, всі п'яниці і боягузи. Одне слово, "біла пляма", якою на карті в штабі було позначено цей район СРСР, виявилася цілком радянською землею, де безнастанно очікують приходу Червоної армії і флоту. Питання, чому та книжка нудна та фальшива, поставила мені одна знайома вчителька. Справді, що хибного в повісті? Адже все зображене нерідко відбувалося в житті. 1 відчайдушні парашутисти, і віддані партії антифашисти-підпільники. і симпатії серед окупованого населення до Радянської влади, і звиродніння деяких поліцаїв. Корінь зла — в підміні типового нетиповим. В цьому разі було спотворення дійсности на догоду комуністичній ідейності. Це та притягувана за волосся тенденційність, проти якої у творчості застерігала Леся Українка. Людей слід зображувати такими, якими вони є. Співчутлива бабця-селянка на Кіровоградщині цілком могла прийняти й переховувати пораненого, але робила це не з любови до колгоспів, які принесе згодом врятований комісар, а тому, що доброта пластина людській природі, і хоч за переховування парашутиста в хаті загрожує розстріл, моральний обов'язок не видати живу душу перемагає страх. Бо саме християнським розумінням любови до ближнього пояснюється не поодиноке —численне рятування від німців червоноармійців у Західній Україні, де як відомо любови до радвлади не було до і довго не було після їхнього приходу. Образи поліцаїв у повісті змальовано навіть не чорними — смоляними барвами. Генезис та спонукальні чинники в зображенні цих учасників війни не виникають, як правило, и у творах більш маститих радянських авторів. Де вже тут нашому теляті, Василю Козаченкові, котрий творить для дітей та юнацтва, психологізувати? Згадано, ті, хто пішов на службу в німецьку поліцію, люто ненавидять радянську владу. Тай уже. Про те, що для такої людини попелом Клааса, який стукає в груди, могла стати смерть родини від голоду в 1933 році, чи що в кагебістській катівні замордували його брата-вчителя за націоналізм, або те, що батька, котрий запізнився на завод, запроторили на 10 років на Колиму за злісне порушення трудової дисципліни, наш письменник, звісно, писати не стане. Цікаво, спадало йому коли-небудь на думку, що поліцаї, зрештою, не чинили нічого суперечливого духові сталінської доби? Вони вбивали комуністів так само, як це робило НКВД, тільки при цьому були вдягнені в іншу форму Щодо хоробрости радянських вояків, здається, ні в кого заперечень не виникає. Її живив патріотизм: німці були загарбниками. Прикметно інше. Смерть із Сталіним на устах з комуністичною переконаністю —ідентичні загибелі за фюрера та нацистські ідеї. Фанатизм — породження тоталітарних систем. Видаючи любов до рідної влади і КПРС як щось природне, автор знову ж таки спотворює дійсність. Такої любови не було в масово загнаних до сталінських концтаборів, не було її й у тих, хто пережив більшовицькі репресії, не існувало її, всеосяжної, і за гітлерівського панування. Палку любов та патріотизм мали виявляти згодом мільйони нещасних, яким після приходу армії-визволительки довелося жити зовсім не з білою плямою в біографії "перебував на окупованій території".
Під час вручення високої партійно-державної нагороди Василь Козаченко запевнив, що й надалі буде вірний обраній темі. Страшне перо не в гусака.
— Ну, а що ви мали проти Нагнибіди? — посміхнувшись, запитав слідчий на одному з допитів.
Дійсно, хіба мені так залежало зачіпати цього піїта, коли ім'я їм легіон, і всі республіканські газети та часописи повняться віршами, нічим не гіршими і не кращими. На початку 70-х владу в Спілці було передано особам творчо нездалим, проте активним у т. зв. громадській роботі. Темі партійности літератури, виправданій уже хоча б із міркувань фінансово-службових. Нагнибіда присвятив не лише збірку "На полі битви". Приступними йому поетичними засобами Нагнибіда присягнув на вірність партії, сказав щире слово про вождя трудящих, написав про зміни на оновленій землі, що тішать око, про любов до праці і наприкінці трохи про кохання. Одне слово, все, як у простих радянських поетів. Ленін для нашого автора — початок і кінець, наріжний камінь і овид життя людського. Якби не було Леніна, він, Нагнибіда, не уявляє, як би взагалі все на світі цьому розвивалося. Адже ті лиха, які терплять трудящі в країнах з протилежним суспільним устроєм, а саме: експлуатація, голод, духовне зубожіння, —для радянського суспільства не властиві. Якщо ж наші люди й перенесли якісь тимчасові труднощі, то провина в цьому того самого світу капіталу.
Микола Нагнибіда — старшого віку чоловік, і це за його пам'яті втілювалися в життя всі переваги соціалізму, які принесли незчисленні смерті й страждання українцям.