Вишивані рушники замість штор. І поруч вирішки із закордонних журналів та вітчизняних каталогів мод – дівчата, які дивляться зухвало-похітливо, а деякі (звісно ж, зарубіжні, не наші!) геть непристойно. Їх безліч: на стінах, на дверях кімнати, на ложі рушниці, на кухонній шафі, на стелі. На вішалці старанно відпрасований кітель і штани капітана пожежної служби. Навіть цього достатньо, щоб зрозуміти: франт і чистун тут мешкає.
Григорій стоїть біля дзеркала у ванній. Сліпучо-красивий, з молодецькою поставою і зухвалим поглядом. Йому вже тридцять п’ять, але ще квітує в ньому молодiсть, нерозтраченiсть на житейську суєту, жага подобатися iншим дiвчатам насамперед. Проте вiн не рафiнований "спiдничник" чи просто вродливий блазень-бабiй, а надiлений вродою, приязний i розумний мужчина, якого, правда, трiшки зiпсували жiнки, але на свою ж таки голову.
Побачивши красиву жiнку, вiн спалахує, натхненно обожнює її в свой уявi, iдеалiзує, прагне знайомства, а тодi й близькостi i, не вiдчувши тепла духовного (чи душевного), переживає спустошення та, як каже старший брат-реакторник Микола, iде на розхолодження.
Погляд його нинi присмучений, але отi лукавi бiсики таки проглядають з глибини. Може, й сам вiн того не хоче, а проглядають. Одягнутий у цивiльне, помолодняцькому, наче не на похорон батька їде, а квапиться на побачення. Iншого одягу в нього просто немає. Скромнiшого, солiднiшого не носить. Шкiряна курточка на замках-блискавках, сорочка-сафарi, чорнi вельветові джинси в дудочку, масивнi кросiвки.
Погляд його нинi присмучений, але отi лукавi бiсики таки проглядають з глибини. Може, й сам вiн того не хоче, а проглядають. Одягнутий у цивiльне, помолодняцькому, наче не на похорон батька їде, а квапиться на побачення. Iншого одягу в нього просто немає. Скромнiшого, солiднiшого не носить. Шкiряна курточка на замках-блискавках, сорочка-сафарi, чорнi вельветові джинси в дудочку, масивнi кросiвки.
Обдивився себе з нiг до голови, провiв долонею по щоцi: треба поголитися.
Хурчить електробритва, а Грицько говорить своему двiйниковi в дзеркалi:
– Ну от, Грицю, вже нема тата. Тепер мама дасть прикурить. Нiкому й захистити тебе, волоцюго. Тепер як привезу на оглядини чергову наречену, мама з дрюком вийде аж до ворiт зустрiчати. І тато вже не вступиться.
І раптом причувся татiв голос:
"– Я, телепень, вженився у дев’ятнадцять, зав’язав
з тобою, Марiє, вiку, то хай Грицько погуляє. І за
мене, дурного, вiдгуляє, хай i моя кров погарцює
в його жилах. Так що ти, бабо, не захищай косатих.
Чим пiзнiше ожениться, тим менше часу лишиться,
Щоб розлучатися... Гуляй, Грицю.."
Коли тато захищає його, то мама не змовчить:
"Я йому, огировi, погуляю. Он уже сивина в чуприну стрельне, а вiн, чортисько, пiд кожну спiдницю зазирнути хоче... Весь у таточка свого. Порiддя Мировичiв, ваша мировицька кров на аналiзах самi б дурощi показала..."
"Якi там спiдиицi? Вони теперка всi в штанях ходять. Не дуже й заглянеш. Он i Людка Миколина на свiй "лафет" вiд стодвадцятидвохмiлiметрової гаубицi теж натягнула штани на заклепках, щоб не репнули. А кров, Маріє, кров не вибирають. Яка вже трапиться... Гуляй, сину. Гуляй, сину. Гуляй, поки кров не зледащiла..." – прозвучав Григорiєвi татiв голос.
– Бачите, мамо, а ви казали: "Ти, Iване, заженеш мене в могилу, а сам ще й оженишся. І не раз оженишся, Іване..." А аже нема тата. Знали ще торiк – не вiдступиться рак, знали. А тепер нема. Це точно. Був, жив, але нема й не буде. Вже я без тата, вже я з однiєї сторони незахищений. Тiльки з мамою. Тiльки з мамою. Тiльки з нею... Та ще з Дарочкою i братами... Та ще з Наталкою... Не квапся, Грицю, не кидайся в полум’я, ще раз пiдсмалиш крила. Погуляй, Грицьку. Є мама. Дарочка. Брати. Оголився фланг. Фланг, який може прикрити лише... жiнка? Ні! Жiнка може забезпечити лише тил. А фланги? Тiлько твої дiти...
Грицько збiгає по сходах, вискакує на обтягнуте вепровою шкiрою сiдло своєї "Яви", шарпає стартер мотоцикла й вилiтає з двору.
Виїздить на тротуар, аж під самий козирок телефону-автомата. Нервово сіпає диск, набираючи номер.
… Однокімнатна квартира, перетягнута поздовж грубою брезентовою ширмою, розділена надвоє. Дзвенить телефон у коридорі. Кругленький, ледь пузатенький молодик з ранніми залисинами, с портивному костюмі з лампасми неохоче встає з канапи, бере трубку:
– Нечипоренко слухає… Ну, говоріть же! Заціпило? Говоріть. Я й так знаю, хто це.
– Гукає за брезентову ширму:
– Ваш "вогнегасник", мадам. Пожеж у місті нема, то він свою вогненну пристасть хоче біля вас погасити…
6.
На одній з городищенських вулиць, біля розчинених навстіж воріт, людно. Старі жінки збилися в гурт, скрушно похитують головами, перешіптуються між собою. Чоловіки курять, вигріваються на сонечку, відірвавшись від роботи на городі. Діти граються, голосно зверескуючи.
Хата Миновичів нічим не відрізняється від інших. Збудована давно, але вже не раз підновлювана, перекрита бляхою, піднята на бетонований підмурок. До неї приліплено великий, просторий ганок, де влітку сплять онуки, яких привозять з міста Микола й Одарка. Сашкових дітей тут знають лише по фотокартках і розповідях.
Неподалік від воріт стаїть вимитий Миколою трактор "Бєларусь" з причепом. Борти причепа відкинуті, днище його встелене чорнобилем і глухою кропивою – це єдине зілля, яке не лише зазеленіло, а й викинуло листя, вигналося над землею в цю ранню пору. В кабiнi трактора курить, спльовує на пiсок i розгадує кросворди тракторист Архип. Позиркує на годннника i в дворище Мировичiв: чого вон зволiкають?
Пiдкочує до двору задроцьканий в руду пiщану юшку уазик. З нього майже випадає голова колгоспу. Довго виймає колгоспний прапор, бо столярi зробили довгий держак, ледве запхнули його в машину. Голова ставить прапор біля хвіртки і по-качачому тупцює до хати.
З жіночого гурту почулося:
– Будуть виносити Івана – начальство приїхало.
– Давно пора. Думала, нині вспію картоплю з погреба витягнути, хай обігріється. Де там? Вже завтра…
– Тобі треба, Параско, бути до кінця і пом’янути душу його многогрішну. Ти ж, вважай, як Марія йому була. І то довго. Підночовував на твоїх подушках аж поки Гагарін не полетів у коспом. Ні, брешу, Параско, опки грошова реформа не почалася…
– А тобою погордував, бо ти й діівкою була, як копистка. Я в дев’ятнадцять годочків вдовою зосталася з дитиною на руках. Чотири літа ждала свого Павла. Як кам’яна баба стояла біля воріт, виглядала ще. Так би й скам’яніла, а Мирович оживив мене, одігрів. То не сікайся, Тетяно, вже й Івана нема. Я йому все прощаю…
– А мене вдари раз, як ланковою була. Він головував тоді. Погризлися за оплату конопель. Написали всією ланкою скаргу в область на Івана, а вона до нього й вернулася, щоб розібрався на місці. Він збісився тоді і… Врем’я дурню ще було, психи з людей лізли, війн з нервів виходила, як зашпори з пальців. Марія мене спросила не заявляти нікуди та я й не збиралася… Прощаю…
Під’їздить до двору колгоспна вантажівка, забейкала у силос і жом. Зупиняється біля чорної обкомівської "Волги", якою приїхав старший Мирович. Водій вантажівки, обстрижений хлопчисько-допризовник ремигає жувальну гумку, лізе під капота, щось налагодить у моторі. Перегнувся так, що видно лише його витерті на гузиці джинси.
Викочується з хати Мировичiв, перевалюючись з боку на бiк, голова колгоспу. Невдовзi виходить за ним, низько зiгвувшись, щоб не вдаритися тiм’ям у дверну раму, Олександр. Виблискує на сонцi його непокрита лисина, слiпить бабiв бiля ворiт.
Голова заманює академiка на причiлок, зводиться навшпиньки, щоб Олександр Iванович його краще чув, щоб не нагинався до нього зайвий раз.
– Два вопроси я рiшив: прапор, домовина. І прапороносець є, бригадир теперiшнiй буде нести, вийде в нiби свадкоємнiсть поколiнь. Промовку менi комiсар паписав на двi сторiночки тексту... Вiд молодi може школярка виступити, вiдмінниця .. З музиками, Олександре Iвановичу, не получилося. Їхнi жiнки кажуть, що поїхали веслля грати ва Савчинi хутори, – дак чого ж тодi всi труби висять на кiлочках в оркестровiй клубу? Мабуть, городи садять — час гарячий. Нiчого, професоре, у моїй машинi є магнiтофон, а на плiвцi записано похоронний марш. Я взяв касету. Шофер буде їхати машиною позаду процесiї й грати. Покiйному Iвану Васильовичу все одно, тiльки б музика. Так що всi вопроси рiшили, Олександре Івановичу. Можна починати виносити...
– Скiльки сіл пiд вами, товаришу голово? Троє? – запитав Мирович i наморщив перенiсся.
– Чотири, професоре, чотири бригади по лiсах розкидано. Поки міста не було i старий Пiдкова тримав колгосп на своєму авторитетi, всi села залишалися перспективними, а тепер тiльки Слобода, центральна садиба. Мiсто засмоктує молодь, як пилосос... Щодня пiвтисячi кiлометрiв намотую по пiсках, щоб лад дати, щоб перебудуватися. А кого тут перебудуєш? Бабiв, якi налаштували одяг на свiй похорон? Допоможiть, Олександре Івановичу, вибити чере область пару грузовикiв, цегли будiвельної i насiннєвої картоплi, бо в нашiй якась болячка завелася... Мирович шаснув рукою до кишенi чорного макiнтоша, дiстав пiгулку i кинув її у рот. Раптом, зсутулившись i помалiвши, повiльно пiшов до хати. Голова розгублено провiв його поглядом, дiстав з пiджака
промову i став читати її, щоб не збиватися на цвинтарi пiд час мiтингу. Всi отак приїздять: дай те, дай се,
а для колгоспу нiхто й пальцем не кивне.
Дiти за хатою качаються по молодому чорнобилю
й полину. Їх троє: Одарчинi Руслан i Лiда i хлопчик
Миколин Тарасик, старший вiд них, другокласник,
дитя худеньке i хворобливе (Миколина дружина
Людмила каже, що в нього вроджена вада серця, що
треба його везти на курорт, та все нiколи). Вiн вiдрiзняється вiд Одарчиних дiтлахiв не лише вiком, а й
великими, печально-дорослими очима, якi, здається,
прожили цiле життя. Тарасик весь час намагається
щось малювати: на пiску, на асфальтi, на парканi,
на запiтнiлому склi, на забрудненiй машинi. Чи не в
кожнiй його кишеньцi шматочок кольорової крейди. Та зараз вiн iз Русланом i Лiдою гзяться з бiлим
цуциком Пушком на зеленому морiжку за дiдовою й
бабиною хатою. Батьки про них забули, не покрикують не забороняють — от вони i ласують сонечком, теплом, весняною волею.