Саме болото, смердить тванню та й усе.
І тут просто звідти прилетіли Фока і Родивон Сильвестрови.
Вони були вкрай схвильовані і на два голоси відтворили кожне слово, мовлене на тому жахному збіговиську край болота.
Усі були вражені розповіддю шпаків. Так от навіщо вкрали Час!
— А де дорога? — вигукнув Ходючок. — Ви ж бачили згори дорогу?!
— Дороги немає, — відказали Фока і Родивон.
І раптом озвався спокійний-спокійний Феофеофанчик:
— Не журіться. Тепер я відшукуватиму дорогу з-посеред живого листя і травички.
— Чули? Це ж надзвичайно! — вигукнула Сміхота.
— Та й справді, — сказав Ходючок. — Де пронесено Час, там рослини не заскніли, от як і ми.
Так вони і поїхали, придивляючись до листячка й трави. Але погода стояла тиха і ясна, повітря зовсім не ворушилося, тому угадувати дорогу стало все важче. Та ось Феофеофанчик сказав:
— Попереду бачу живий город. Будь ласка, спинися на хвилинку, треба розпитатися.
Так Умпарара Чамчамчам і його екіпаж опинилися біля городу гарбуза Онопрія і дині Вівді. Феофеофанчик вистромився з машини і, стелячись низько над самими грядками, запитав овочів, чи не бачили сіру машину. Але овочі мовчали. Тоді Феофеофанчик попрохав знову:
— Озовіться, братики й сестрички! Ми женемося за сіренькою машиною Фрусем і за хуліганом Маєшем, а якщо не доженемо, то вони нароблять у світі багато шкоди.
Витончений слух Феофеофанчика вловив, як диня Вівдя прошепотіла до гарбуза Онопрія:
— Не кажи… Не кажи… Твоя хата скраю.
Онопрій же рішуче й голосно мовив:
— Були, були! І бензином смерділо, і хуліган у вікно виглядав. Отак і поїхали — попід тими вербами, а тоді вздовж он тих очеретів…
Тільки-но Феофеофанчик зібрався подякувати розважливому Онопрію, як не витримала, заголосила тітка Пульхера:
— Людоньки мої добрі, та мої хороші собачечки, та мої гарненькі киценьки, та мої найкращі шпачечки! Хоч ви мені поможіть, бо ж гину, гину серед білого дня при всьому овочевому народі, гину лютою смертю, бо скоро знавіснілі все листя об’їдять!
І тоді загомонів, захвилювався весь город, скаржачись на свою біду. Ходючок закричав:
— Тепер усі бачать, навіщо Бруднерському і всім отим злодіякам Час! За роботу — хто і як може!
І почалася велика боротьба. Ходючок і Сміхоша заходилися полоти бур’яни — так, що ті аж сичали і падали, падали й падали; Фока і Родивон Сильвестрови дружно вийшли проти смугастого колорадського супостата: нищили жуків і здирали з листків червонуваті яєчка, і так кущ за кущем, кущ за кущем. Феофеофанчик, звившись на своєму довгому стеблі над городом, підказував дітям і шпакам, куди їм треба звернути бойову свою увагу.
Невдовзі ціла купа бур’яниська височіла на межі. І тут гарбуз Онопрій, здоровенний, сонячно-жовтий у лискучу зелену смужку, з крутими горбастими боками і кремезною колючою ногою, вийшов наперед і сказав:
— Ну, братці, а скажіть: який із мене козарлюга?
Сміхоша зворушено пискнула:
— Дуже й дуже вдатний! Я просто в захваті! Ходючок по-чоловічому стримано кивнув:
— На всі сто.
І тоді Онопрій проголосив:
— Усі найкращі бійці нашого городу підуть за вами проти злодіяк, котрі вкрали Час задля лихих своїх справ! Нехай шановний Умпарара Чамчамчам відчинить для нас свій багажник і дверцята, а ми вже розташуємося, хто як зможе.
Тітка Пульхера, котра не збиралася залишати свій город, розважливо сказала:
— Не відмовляйтеся, мої любесенькі, бо дорога ваша довга й непевна, а гарбузове вояцтво — це вам не жарти. Тут що не козак — то з десяток кіло!
І покотилися з городу до Умпарари гарбузи та їхня рідня. Зі сміхом і жартами влазили вони у відчинений багажник і на заднє сидіння, тягнучи за собою гудиння, листя і міцне жилаве бадилля. При тому гарбуз Онопрій промовляв задоволено:
— У дорозі все згодиться, єй-єй!
Обважнів добряче Умпарара, осів на всі чотири колеса. Однак, крекнувши, мовив:
— Гайда! З гарбузами якось надійніше!
І вони поїхали. Дорогу показував сам Онопрій.
9. Он ти який, Маєшу!
З одного боку було грузьке болото, з другого — ліс, тільки й дороги лишалося, що бережком. Так Умпарара і їхав.
Та вража сила гав не ловила. Попереду затріщало, загуло, зашелестіло — і покручений клен із розчепіреним гілляччям упав посеред дороги. Умпарара ледве встиг загальмувати.
— Що таке?! — водночас скрикнули всі й замовкли, бо все зрозуміли: з-під поваленого клена дременуло геть десятків зо два гострозубих пацюків.
Трохи порадилися й вирішили: Ходючок і Фока Сильвестрів рушають у ліс і шукають між деревами підходящого проїзду, щоб Умпарара міг об’їхати завал. Родивон Сильвестрів веде розвідку над лісом, решта залишається на місці. Ходючок напутив:
— Дивись мені, Сміхошо, ти тут тепер будеш за старшого. Ти тут тепер будеш єдина людина — всім голова!
І пішов собі лісом, а Фока Сильвестрів пурхав над ним. Сміхоша, щоб їй не нудитися, почала збирати квіти на узліссі. В неї склався гарненький букет: ніжні квіти горошку горнулися до веселих ромашок, сині дзвіночки тихенько видзвонювали в її руках; та ось раз і вдруге здалося Сміхоші, що дзвіночки тенькнули: "Будь пильна! Будь пильна!" — і ромашки прошелестіли: "Обережно, дівчинко!.."
І як на те з-за поваленого клена почувся поклик автомобіля. Сміхоша випросталась і озирнулася. Здивовано озвався Умпарара:
— Давно не бачилися, привіт вам, салют! Сусідик завітав, дорогенький гість!
Так, то був Фрусь. Він під’їхав з протилежного боку і спинився. З Фруся визирнув бридкий хуліган Маєш. Він гукнув:
— Гей ти, Ходючок-Ходючище, ходи сюди, я то бі дам по пиці!
Сміхоша стримано відповіла:
— Петрика нема, він пішов у ліс шукати дорогу. А… отой жахливий пацюк з тобою?
— Бруднерський? Я його покинув. Він кусається.
— А де Зозуля?
— Я знаю де. В одному дуплі сховали. Ходи сюди, поїдемо та й візьмемо.
— Почекаємо Ходючка!
— Ти як собі хочеш, а я нікого не чекатиму. Поїхали, Фрусику!
— Зажди, я зараз… подумаю.
Умпарара сказав:
— Не йди!
— О, я бачу, тобою командує ота стара бляшанка! — зареготав Маєш.
— Я не хочу з тобою розмовляти! — Сміхоша тупнула ногою. — Ти зовсім зіпсований, зовсім!
Насправді ж її розбирала неймовірна цікавість, вона аж підстрибувала.
— Я тобі не телевізор, щоб бути зіпсованим.
Я тобі не річ! — сказав Маєш. — Не хочеш Зозулі — не треба, я й без вас обійдуся.
Сміхоша поклала букет на капот Умпарари і підійшла до поваленого клена. Крізь листя і гілки побачила Фруся і Маєша, що прочинив дверцята і одною ногою вже став на траву. За плече Сміхоші цупко тримався Феофеофанчик. А Джулька, почувши, що його господиня так мирно бесідує з Маєшем, перебіг під кленом на той бік, принюхався до Маєша здалеку, тоді махнув йому хвостом, і Маєш, підібравши ногу, сказав:
— Цур не кусатися!
— Він не кусається, — сказала Сміхоша. — Він дуже добрий!
— Це ти знаєш! — кинув Маєш. — А він сам — знає?
— Я не кусаюся! — підтвердив Джулька, — Я дуже добрий!
І він перекинувся на спинку, щоб Маєш почухав йому черевце. Але Маєш сказав Сміхоші:
— Я не вийду. Я боюся собак. Біжи сюди, скоренько!
Сміхоша перелізла на той бік завалу, і кручений панич потягнувся за нею. Умпарара хотів був ще раз сказати: "Не йди!" — але він був ображений, що Маєш назвав його старою бляшанкою, а Сміхоша не заступилася, — і промовчав. Киця Пріся, якій страшенно не подобалася вся ця історія, удала, ніби нічого особливого не відбувається і що вона цього чекала давно.
Сміхоша несміливо підійшла до Фруся. Маєш прочинив для неї двері. Сміхоша поставила у машину одну ногу, потім бочком сіла на крісло поруч із Маєшем і підібрала другу ногу, а потім потягла за собою Феофеофанчика і вмостила собі на коліна і плечі. А яскрава квітка лягла їй на голівку. Джулька, ласкаво повискуючи, хотів стрибнути слідом за Сміхошею, але Фрусь грубо ляснув дверцятами і дав задній хід.
— Просто по Зозулю? — запитала Сміхоша.
Фрусь круто розвернувся і, прокричавши щось нерозбірливе своїм хрипким голосом, поїхав геть від завалу. Маєш засміявся. Дівчинка смикнула двері. Та вони не відчинялися. Фрусь піддавав газу, а Маєш сказав:
— Я думав, що викрасти тебе — це трудне завдання, а виявилося — тьху! Тільки поманив — ти вже й тут! Отакі ви дівчата — просто ганьба!
Родивон Сильвестрів зі своєї висоти вже давно слідкував за Фрусем. Він бачив, як туди сіла Сміхоша, а Джулька зостався надворі, потім він почув, як розпачливо закричав Умпарара Чамчамчам, а Джулька зайшовся гавкотом, — і тоді веселий шпачок збагнув, що на землі скоїлось щось недобре. Він щосили закричав голосом крука Кирила:
— Карр!.. Нікого не пожалію, каррр!! — і з висоти зробив бойове піке просто на Фруся.
Але автомобілі, навіть старі й іржаві, круків не бояться, і шпачок ні в сих ні в тих пролетів над Фрусем. А той швидко мчав до табору Бруднерського. Маєш, не дивлячись на Сміхошу, висвистував якусь пісеньку і всіляко виказував добрий настрій, а Сміхоша тихо плакала, що так безглуздо попалася.
Маєш і справді у ці хвилини був собою задоволений. Йому стало щось неспокійно у Бруднерського, він уже почав навіть лінькувато сваритися з їхньою нечистю. "Гей, ти, мишо! — гукав, — прибери свій хвіст, бо відірву!.." Або ще так: "Ти чого сюди лізеш, колорадський! Хочеш хлорофосу? Скоро твоя братія переїсть усю картоплю — і кінець, пропадете з голоду!.." Чвирк відказав: "А ми тоді — всі на помідори! Хрум-хрум!.."
Отоді Маєш уперше всерйоз замислився над своєю поведінкою. Справа в тому, що він найбільше в світі любив помідори. І ранні, і пізні, і помідори-яблучка, і помідори-сливки, і темно-червоні, і бурі, і жовті, і здоровенні, на всі боки горбасті, і маленькі, кругленькі, як іграшки, із сіллю й без солі, з хлібом і навіть без хліба! І оце зрозумів, що помідорів більш ніколи не буде. Взагалі більше нічого не ростиме, крім чортополоха, будяків, кропиви та всякого бур’яну.
Після такого вражаючого відкриття Маєш собі подумав: чи ж так воно цікаво бити з рогатки шибки, які не б’ються, смикати за кіски дівчат, які нічого не відчувають, псувати ліфти, які й без того висять нерухомо… Хуліганити од пуза — і при цьому знати, що ніхто у світі тебе не злякається, ніхто не обуриться твоєю поведінкою і ніхто й ніколи не похвалить тебе за добрий вчинок.
Тим-то так зрадів хуліган Степанко-Маєш, коли йому пощастило обдурити і викрасти таку гарну, сміливу й допитливу дівчинку! Обдуривши її, він упевнився, що він кращий, сміливіший і розумніший за неї!
Сміхоша плакала.