Потім сказав:
— Метушливий лічить години, бо він не живе, а смикається. Мудрий же знає вік і рік, потім місяць і півмісяця, а ще — добу. Бо мудрий не смикається, а живе.
— Як мудро! — сказало з-за хвоста, і крук Кирило повернувся туди. Там сидів той самий шпак.
Старий Кирило покривив душею: правду сказати, він просто не знав, що таке година. Але йому хотілося вразити своєю величчю цього метушливого шпачка, який примудряється бути водночас і перед його очима, і за його хвостом.
Шпак сказав:
— Це мовлено тим більш мудро, що тепер уже немає чого лічити. Ні годин, ні діб, ні років.
— Справа в тому, що украли Час, — почулося з-за хвоста.
Крук Кирило, щоб більше не крутитися туди-сюди, вирішив продовжувати розмову із заплющеними очима.
— Мені сто вісімдесят п’ять років, чотири повних місяці, один півмісяць і три доби. Коли помер мій батько, йому було двісті тридцять років, але ні мій батько, ні я ніколи не чули, щоб можна було вкрасти Час.
Тоді шпаки злагоджено, в один голос, розповіли Кирилу все, що сталося сьогодні о пів на десяту. Затим спитали:
— Згадайте, будь ласка, чи ви не звернули уваги, куди поїхала маленька сіренька машина, в якій сиділи пацюк і бридкий хуліган?
Крук помовчав для годиться і відказав:
— Не звернув.
— Вибачайте, коли ласка! Але цього ніяк не може бути. Якби не звернули, ви б уже не ворушилися, бо ваш Час спинився б.
Крук знову заплющив очі. Нарешті він прорік:
— Ниточка доведе до клубочка.
— Яка глибока думка! — сказали шпаки.
— Шукай вітру в полі! — додав крук.
— І все?
— Коли хтось тікає понад річкою і ховається в лузі, то хтось інший може і знайти.
— Як мудро!
Побачивши, що Фока Сильвестрів спурхнув з його гілки, крук гукнув:
— А зажди-но, малий!
Той повернувся, і крук сором’язливо поспитав:
— Ти такий метушливий і, напевне, знаєш, що таке година. Скажи-но й мені.
— Година — це таке… — почав невпевнено Фока Сильвестрів. — Це таке, що йде й минає одне за одним…
— Еге, йде й минає, — додав Родивон. І раптом вигукнув: — Бо все залежить від батька сонця!
Фока Сильвестрів дійшов того ж самого висновку:
— Так-так, від батька сонця залежить це!
— Ану, повтори іще раз, — попрохав Кирило.
— Сонця від це батька залежить. Кирило подумав трохи, потім попрохав:
— Ану, це саме ще один раз. Шпаки сказали:
— Від залежить батька це сонця! Крук сердито вимовив:
— Забирайся геть до вражого болота! Шпаки свиснули:
— Що? Що?
— Геть болота забирайся вражого до! Шпачки двома чорними грудочками пурхнули вниз до ріки. І Родивон сказав братові:
— А що, як ми запросимо з собою оту голодну ластівку?
І Фока схвально закричав:
— Правда! І нехай їсть усіх наших мух! Бо ми з тобою не голодні. Ми наїлися якраз о пів на десяту. В автомобілі ж чомусь повно мух…
6. Вийшла пісенька така
Весь гурт рятівників Часу сидів під вербою; Умпарара, щоб не перестоятися, раз по раз поскрипував своїми амортизаторами. Та ось над ними защебетали-зацвірінькали шпаки.
Фока Сильвестрів сповістив:
— Ми щойно розмовляли з круком Кирилом. Він Дуже мудрий. — Причепуривши братові хвостика, Додав: — Крук сказав, що ниточка доведе до клубочка.
Родивон Сильвестрів повідомив:
— Крук сказав: шукай вітру в полі!
Тоді Фока старанно вищебетав:
— Крук каже: якщо хтось тікає понад річкою і ховається у лузі, то хтось його знайде!
Родивон Сильвестрів цвірінькнув:
— А як ні — то ні.
І в один голос обидва брати-шпаки сказали:
— Метушливий метушиться, а розумний думає.
І тут усі замислилися. Однак шпаки думати не вміли зовсім, а Пріся з Джулькою мислили по-своєму, по-котячому й собачому, і толку з їхнього думання було малувато. Сміхоша мовила:
— Може, треба пустити клубочок?.. А тоді… бігти за ниточкою?..
— Ти й досі казочки читаєш?
— Читаю. А що?
— Воно й видно. "Шукай вітру в полі" — значить нема, нема!
— Але ж іще сказано, що хтось тікає понад річкою і ховається в лузі! Це тобі що, не порада?
— Розумний думає, — поважно сказав Ходючок.
І знову всі замовкли.
І хтозна, скільки б вони мовчали, думаючи про своє трудне завдання, якби не бездумні шпачки. Бо Фока і Родивон Сильвестрови раптом зірвалися зі своєї гілки і з неймовірною швидкістю злетіли вгору. Та як злетіли! Ніби хтось дуже сильний і дуже вправний, як у казці, пожбурив високо-високо в небо два камінчики. Від подиву Пріся аж підстрибнула і довгенько дивилася услід пташкам, Джулька дзвінко загавкав, а Ходючок і Сміхоша перезирнулися і звелися на ноги.
За кілька хвилин шпачки повернулися на ту саму гілку.
— Ну? — суворо запитав Ходючок.
— Вітер! — сказав Фока Сильвестрів. — На нас подув такий вітер!.. Правда, Родивоне?
— Авжеж! — цвірінькнув той. — Який шпак, ну скажіть мені, люди, такі розумні, ну який шпак утримається, щоб не кинутися проти вітру, розпроставши крильця, щоб його вітер підкинув аж у самісіньке небо?!
Ходючок ляснув себе долонею по лобі й гукнув:
— Ах, я ж старий осел!
— Мені здається, що ви значно перебільшуєте, — сказав Фока.
— Мені здається, що старі осли виглядають не так, — додав Родивон.
Ходючок закричав:
— А я вас питаю, звідкіль узявся вітер, якщо немає Часу?! Він узявся звідтіля!
Сміхоша вражено прошепотіла:
— Ось що значить: "Шукай вітру в полі". Ой… — Вона схопила Ходючка за рукав його курточки. — То нам треба їхати проти цього вітру, от що!
Ходючок сказав:
— Фоко і Родивоне Сильвестрови, підійміться, будь ласка, ще раз угору і летіть проти вітру. Та слідкуйте за нами — ми рушаємо дорогою.
Шпаки радісно злетіли, як підкинуті камінці, лиш почулося захоплене: "Ми падаємо в небо!"
На дверцята машини сіла ластівка і делікатно цвінькнула:
— Пробачте! Мене запросили шпаки. Можна, я пообідаю мухами?
Уся зграя мух із бридким дзижчанням вилетіла з машини, і ластівка стрілою ковзнула слідом за ними. Умпарара гукнув їй услід:
— Смачного вам, сусідонько!
Усі швиденько залізли у машину, і Умпарара, збиваючи легку куряву, побіг дорогою. Він сказав:
— Я пам’ятаю цю дорогу, вона веде до річки.
— Чудово! — закричав Ходючок. — Ви розумієте тепер пораду крука? "Якщо хтось тікає понад річкою…"
— "… і ховається у лузі…" — додала Сміхоша.
Умпарара так завзято крутив колесами, що всі поробилися веселі й натхненні і все більше сповнювалися вірою, що їм таки пощастить наздогнати злодіїв. Сміхоша, щоб усіх підбадьорити, заспівала:
Вкрали Час бридкі примари
Й завезли не знать куди.
А Ходючок підхопив:
Але ж є в нас Умпарара,
Ми їх наздоженем!..
Сміхоша сказала, що це невлад, вони трохи посперечалися, а вже за кілька хвилин весь екіпаж весело і дзвінко виспівував:
Вкрали Час бридкі примари
И завезли не знать куди.
Тож прудкіше, Умпараро,
Нас до цілі приведи!
— Стоп, — гукнув Ходючок, і Умпарара слухняно спинився. Ходючок продовжив: — Слухай мою команду: всім сидіти на місцях! Чекати шпаків!
— Чому? — здивувалася дівчинка.
— Роздивитись треба… Дві дороги попереду. Якою їхати?
Раптом Умпарара Чамчамчам голосно зойкнув. Джулька загарчав і приготувався вистрибнути з машини. Пріся вигнула спину дугою і вищирила зуби.
— Відчиняй… — просичала вона Ходючкові.
— Я сказав: усім сидіти на місцях! — твердо повторив Ходючок.
Він захопився своєю роллю командира, і йому все кортіло наказувати, щоб усі слухалися.
— І-і-і-і! — заверещала Сміхоша. — Па-цю-ки!
Пацюки-щури!!
Умпарара Чамчамчам і собі закричав:
— Ту-туу… Ту-тууу!.. Вони гризуть мені колеса!
Ходючок уже й сам бачив, що навкруг автомобіля у траві вистрибують чорно-сірі пацюки. Джулька прогавкотів:
— Випустіть мене! Я ж такса-щуролов, давити пацюків — це моя робота!
Сміхоша сердито зиркнула на хлопчика і сама розчинила двері автомобіля. Джулька і Пріся миттю з нього вистрибнули.
— їм мало не буде!
Ой, що зчинилося! За якусь мить пацюки кинулися врозтіч, гнані таксою-щуроловом і розлютованою кицькою. Раптом почулося лунке шипіння, і Умпарара згорьовано вигукнув:
— Всссе!.. Прокусили!..
Ліве заднє колесо було прокушене, і бідний Умпарара незграбно припав на пошкоджену ногу.
— Це Бруднерський! — сказав Ходючок. — Це він наслав на нас пацюків, щоб ми не доїхали.
Кручений панич Феофеофанчик звісився мало не до землі і сумно дивився на заподіяну Умпарарі шкоду.
— Друзі, допоможіть мені, — сказав автомобіль, — бо в такому стані я їхати не можу.
— Що ж ми сидимо! — Сміхоша ляснула в долоні.
Ходючок, відвернувшись до лісу і сховавши очі, мовив:
— Командуй, Умпараро. Ми готові.
Чамчамчам терпляче пояснював:
— Діточки, візьміть у багажнику домкрат…
Петрику, будь ласка, зніми з колеса ковпак. От! Тепер тобі треба буде підважити мене на домкраті
і відкрутити оті п’ять гайок. Не поспішайте, дітки, це нелегка робота!.. Ганнусю, любенька, склади гайки у ковпак, щоб вони не погубилися, а тепер допоможи Петрикові зняти колесо… Не кваптеся, дітки! Я чув, що колеса важкі, хоча й ніколи цього не відчував, бо ж не я їх ношу, а вони мене. Невже зняли?! Перед тим, як ставити запасне колесо, вам треба відпочити…
— Ніколи! — бадьоро гукнув Ходючок і, поляскавши долонею по капоту автомобіля, сказав по-чоловічому просто і грубувато:
— Нічого, стара добра залізяко, все буде гаразд!
І на вербі над ними хтось негайно повторив Ходючковим голосом:
— Нічого, стара добра залізяко!..
То, звичайно, були їхні друзі-шпаки. Вони злетіли з верби униз і всілися на дашку автомобіля.
Фока сказав:
— Ми не знайшли ніяких слідів.
— Бо вітер стих, — додав Родивон, — ось у чім біда.
Почувся гавкіт Джульки — він одбіг трохи і сповістив:
— Треба їхати сюдою, ця дорога пахтить їхнім Фрусем! За мною! Я бігтиму по дорозі!!
Пріся скочила на капот Умпарари, потягнулася, вигнувши спинку, і сказала:
— Ах, ну навіщо нюхати цю безконечну нудну дорогу! Я і звідси чую, що вона тхне пацюком, хуліганом, кліткою папуги Аристарха… І ще — фрррр!.. — старим іржавим автомобілем!
За мить Умпарара взяв з місця добрячим автомобільним чвалом. І знову весь екіпаж заспівав пісеньку:
Як літак іде крізь хмари,
Через кригу — криголам,
Мчить нас лісом Умпарара,
Умпарара Чамчамчам!
7. Бруднерський щирить зуби
Автомобіль Фрусь стояв у тіні під кривобоким в’язом і дрімав. У ньому сидів хуліган Маєш. Він виставив лікті у відчинене віконце, а на руки поклав свою кудлату голову. Його волохаті білі брови стрибали від сміху, однак він намагався стримуватися, бо не знав, чи не буде з того сміху якогось лиха.
Розсмішив його пацюк Бруднерський.
Над усе Бруднерський любив проголошувати промови.