Він прийшов від Лариски. Дівчинка заверещала так, що передні бевзики скривилися, наче у них боліли зуби:
Раз, два — дерева!
Три, чотири — вийшли звірі!
П’ять, шість — пада лист!
Сім, вісім — птахи в лісі!
Дев’ять, десять — он сунички
Підвели червоні личка!..
І враз навколо позиції піднявся густий ліс. Дерева стали щільною юрбою. В хащі чулося шарудіння — то бігали звірі і звірята. У вітах щебетали птахи. І повсюди росли суниці.
Антошка віддав Ларисці мисочку і стрічку.
— Спасибі, — сказав він. — Ти справжній друг.
Кузька і Лариска почервоніли від задоволення. Дениско мовив:
— Але ж ми не знаємо, що роблять бевзики. Може, вони продираються сюди крізь хащу.
Доки Лариска заплітала кіску, Антошка з Дениском вийшли на узлісся. Бевзики відступали. Вони згорнули цеп, вишикувалися колоною і їхали геть. Вони не любили лісу і коли перед ними зненацька постали дерева, не на жарт перелякалися.
Тепер вони мчали у Бевзьгород про все доповісти, Антошка і Дениско повернулися до своїх. Вони не знали, що старший бевзик, втікаючи, зробив останню капость. Він заклав у рогатку пучок сухої трави, підпалив його і вистрілив у ліс. Той пучок упав у гущавину і тепер вітерець поволі роздмухував вогонь.
Тим часом купа дикого каміння зробилася затишною. Вона проросла м’якою шовковистою травичкою, каміння вкрилося ніжним мохом. Друзі, хто сидячи, хто лежачи, спочивали.
Антошку спіткала біда
Діти радилися, що робити далі. Чи зараз вийти з лісу і простувати на Ябедин, чи вкластися спати, а вирушати на ніч.
Вирішили йти вночі. Так буде безпечніше.
Хотілося їсти. Кузька і Кив пообідали суницями та й біди не знали. Але Антошка, Дениско і Лариска страждали. Дівчинка запропонувала лічилочку.
— Ні, — відмовився Антошка. — Може статися так, що навколо навіть суниць не буде. Отоді згодиться лічилка.
Довелося обідати суницями. Дениско сказав:
— Пахне димом.
Всі почали шмигати носами. І всі згодилися: пахне димом.
— Що б це могло бути? — задумався Дениско.
Антошка прислухався. Ліс загомонів стривожено, злякано защебетали птахи, в хащі щось без угаву шаруділо, стрибало, бігало. Наче все лісове населення охопила паніка.
— Антошка попрямував до узлісся. Але дійти не зміг. Дорогу йому заступив вогонь. Він уже охопив чагарники і стіною насувався на дерева. Антошка побіг назад:
— Ліс горить!
Всі схопилися на ноги. Тільки Лариска зосталася сидіти.
— Я думаю, що це підпалили бевзики, — сказав Дениско. — А хто ж іще! — гукнув Кузька.
— А все через своє підлабузництво, — сердито додав Кив.
— Без паніки! — промовив Антошка. — Ми все одно врятуємося.
— Як?
Якби ж він знав — як!
Кузька подивився на Лариску і злякано вигукнув:
— А вона сміється!
Лариска й справді весело поглядала на друзів і навіть посміхалася.
— Ти що це? — суворо спитав Антошка.
А Лариска неголосно заспівала:
Іди-іди, дощику!
Зварю тобі борщику
Та й поставлю на вербі,
Щоб не з’їли журавлі!
Всі почули, як у верховітті залопотіли краплини. Спершу вони падали рідко, далі густіше й густіше, аж ось під зливою радісно зашумував увесь ліс…
У Антошки обличчям стікала вода. Він сміявся, плескав у долоні і стрибав на одній ніжці. Зовсім як маленький.
А тоді всі друзі схопилися за руки, закружляли під зливою і щасливими голосами заспівали:.
Іди-іди, дощику!
Зварю тобі борщику
Та й поставлю на вербі,
Щоб не з’їли журавлі!
Іди-іди, дощику!..
Дощ уже лив як з відра. Десь неподалік із лютим сичанням сконали останні язики полум’я. А за кіль ка хвилин і диму не стало.
Діти добряче вимокли і сховалися під деревом. Лапаті віти були за надійний дах. Сюди не впало жодної краплини. Всі вдячно дивилися на Лариску, Дівчинка знітилася і пробурмотіла:
— От тільки я обіцяла зварити борщику, а варити ні з чого…
Посідали, угрілися в теплім моху. Було добре і затишно, і кожен відчував себе в повній безпеці.
Антошка прихилився до стовбура і заплющив очі. Йому ввижався піонерський табір, товариші, піонервожата Ліна Стьопівна. Йому зробилося соромно, що через його легковажність табір хвилюється, і їх уже, певне, шукають по всіх лісах.
Тоненький і ніжний голос зачувся обіч:
— Хлопчику, не бійся мене! І нікому нічого про мене не кажи. Так треба.
Антошка побачив серед трави золоту змійку. Хто з дітей не боїться гадюки! Хлопчик хотів скочити на ноги, але змійка так само ніжно заспокоїла:
— Не лякайся! Я прийшла до тебе від нашого нового лісу.
Змійка була маленька, її шкіра і тендітна голівка переливалися золотом. Маленькі очі, схожі на блискучі червоні гудзички, дивилися на Антошку довірливо.
"Навіщо я їй?" — думав Антошка.
— Не дивуйся, — сказала змійка. — Ми вирішили помогти тобі і твоїм друзям.
"Як вони можуть мені допомогти?".
— Дуже просто, — відказала змійка, хоч хлопчик і не розтуляв вуст. — Я тобі вкажу близенький і безпечний шлях до Синьої гори. Там ти знайдеш твою різьблену скриньку. "Це було б чудово! — подумав хлопчик. — А чи можна вірити змійці? Біла ворона нам спершу теж сподобалася…" Змійка продзвеніла:
— Мені можна вірити, хлопчику любий! Бевзь нищить наші ліси і перетворює їх на обідрані стовпи А ти з своїми друзями створив новий ліс. Люди Бевзя його підпалили, а ти і твої друзі викликали цілющий дощ. Бевзь ворог природі, а ви її оборонці. Ви наші друзі, хлопчику!..
Антошка подумав: "Треба порадитися з своїми". Змійка вигукнула:
— Якщо ти хоч слово скажеш комусь про мене, я не зможу тобі допомогти! Тільки тобі дозволено зо мною розмовляти і на мене дивитися!
"Чи й справді? — подумав Антошка. — Хоч би знати, який це шлях вона покаже…"
— Іди за мною, це поруч, — сказала змійка і ковзнула у зарості. Тільки видко було, як пливе над травою її золота голівка.
Антошка ступив десяток кроків і опинився біля купи каміння.
Змійка прослизнула під великий плескатий камінь. Антошка схопився за його мокрий край, напружився і відвернув набік.
Перед ним був вузький отвір. Униз вели східці з такого самого дикого каменю. На найвищій сходинці бубликом згорнулася змійка.
— Звідкіля взялася ця діра? — здивувався Антошка.
— Вона тут була завше.
— А куди ж вона веде?.
— У підземний хід. Ним ти вийдеш просто до Синьої гори. Він рівний, як стріла. Це найкоротший і найзручніший шлях! А бевзики про нього не знають.
Нехай друзі залишаться тут, вирішив Антошка бо спершу треба зробити розвідку. Не можна забувати уроку, що їм дала біла ворона.
— Ти підеш один? — ображено спитала змійка. — То ти не віриш нам?
— Пробач, — зніяковіло відповів Антошка. — Але я інакше не можу.
— Як хочеш, — змійка похилила голівку. — Моє діло — показати дорогу, а ти як знаєш.
Антошка сказав їй почекати, а сам повернувся до друзів.
— З ким це ти там розмовляв? — спитав Дениско. — Ми чули твій голос.
— Та… це я сам з собою. Я знайшов підземний хід і хочу піти на розвідку. А ви мене почекайте тут, Домовились?
Лариска кинулася до нього:
— Сам не ходи, Антошко! Я боюсь!
— Треба йти. Ми, здається, знайшли найближчий шлях до мети. Я тільки хочу перевірити, а тоді! ми всі туди підемо.
— Не ходи, Антошечко, любесенький!.. — Лариска схопила хлопчика за плечі. — Не пущу!..
Антошка насупився:
— Вічно ці дівчата!.. — Він одірвав од себе руки Лариски і навіть відштовхнув її. — Одчепися ж!
Лариска відступила і похилила голову. Антошка махнув друзям і пішов.
Не пройшов він і кілька східців униз, як опинився в темряві. Попереду світилася золота змійка.
— Ну, сміливіше, — підбадьорила вона. — Тут дуже темно, але ж ти мене добре бачиш! Я повзтиму попереду, а ти сміливо йди за мною. Готовий?
— Готовий, — глухо відказав Антошка.
І вони пішли. Навколо було так темно, що Антошка не бачив нічого — ні стелі, ні стін, ні підлоги. Повітря було вологе і прохолодне. Попереду золотим струмком текла змійка, а Антошка крокував за нею.
Підземний хід і справді був рівний як стріла.
Жодного разу не довелося завертати. Хлопчик підняв руку і зачепив за склепіння. Воно було часом земляне, часом — кам’яне, холодне.
Озирнувся. Слабкого світла від входу вже давно не стало видко.
Антощині кроки відлунювали спереду і позаду, і могло здатися, ніби під склепінням іде не один, а багато хлопчиків.
А змійка текла і текла золотим струмочком — безгучно, швидко, впевнено. Вона перестала відповідати на Антощині роздуми і знала тільки одне — вести його вперед.
Лунали кроки…
Антошка ніколи пізніше не міг пригадати, скільки часу йшов. Мабуть, довго. Та ось змійка спинилася. Командир підійшов до неї.
— Я далі не можу, — сказала вона.
Голос її став неприємний, рипучий. Та хлопчик не звернув уваги.
— Ступи ще п’ять кроків — і побачиш вихід з підземелля, — пояснила змійка. — Нічого не бійся. Ну? Сміливіше!
Антошка ступив уперед.
— Раз… Два… Три… Чотири… Ой!..
На п’ятому кроці нога ступила в порожнечу. Антошка зойкнув і полетів униз… Гоп! — він упав на вологу землю. Дуже забив лікоть і коліно. — Де я? — гукнув хлопчик. — Змійко, ти де?!
— Я тут, а ти на дні чорної ями, — почув він згори. То був знайомий голос: скрипучий, як старі ворота!
Антошка, забувши про біль, схопився на ноги і глянув угору. Там, звідки він тільки-но звалився, сиділа біла ворона. Її червоні очі палали зловтіхою Вони так палали, що освітлювали яму примарну світлом.
Глибока й холодна яма мала земляне дно, стіш з слизького чорного каменю. З неї нізащо не вилізеш без допомоги.
— Не вилізеш! — каркнула ворона. — Тобі ж відразу сказали, чемно так сказали, як вихованому хлопчикові: підемо, ми тебе вкинемо у чорну яму Не схотів? Ха-ха-ха!.. От ти і в ямі! Накази Бевзя П’ятого (чики-брики) завжди виконуються!
— Де змійка? Де золота змійка? — спитав Антошка безнадійно.
— Ха-ха-ха! Ти ще й досі не зрозуміло, дурне хлопченя? Змійка — це була я! Я!.. Я!.. Я!!!
Від цих вигуків Антошку щораз сіпало і поза шкірою бігав мороз. Чи ви чули, як рипить пісок між уламками скла? Або як скавулить тупий ніж по залізу? Приємно? Отак було і йому!
— Я можу перевернутись на кого схочу! — тішилась ворона. — На змію, на велосипед, на крокодила!..
— А на мокрицю можеш? — спитав Антошка.
— Можу!
— Не вірю.
Ворона зареготала:
— Ти кинь ці штучки!.. Я тебе наскрізь бачу!.. Хочеш зо мною зробити так, як кіт у чоботях з відомим людожером?! Ха-ха-ха!.. Нема дурних! І годі, перестань базікати, бо коли я приберу свого власного вигляду, ти умреш од страху!..
Тут ворона гучно засміялася і зарипіла, наче сто п’ятдесят старих воріт, змахнула крильми, підстрибнула, і Антошка почув, як вона легко затулила отвір підземного ходу чорною брилою.
Потім злетіла.