А там побачимо.
— Отак тобі все просто. А коли нам стрінеться одновусий?
— Ми його схопимо і довідаємося про все!
— А якщо він сам нас схопить?
— А ми — врозтіч. Думаєш, він розірветься на частини?
— Думаю, що він не розірветься. Але він може схопити когось одного.
Антошка замислився. Діти чекали його рішень, він мусить усе передбачити заздалегідь.
— Що ж, — рішуче сказав він, — Тоді ми будемо битися.
— Як?
— Я розбіжусь і вдарю його головою в живіт. Він, звісно, зігнеться. І, мабуть, схопить мене.
— А я в цей час ухоплю його за вус і буду тягти, як трактор!
— Молодець, — схвалив Антошка.
— А я, — сказала Лариска, — буду верещати! Коли я верещу, то шибки у вікнах дзвенять!
— А я що робитиму? — ображено спитав Кузька. Він не знав, про кого йдеться, але вже встиг полюбити своїх нових друзів і хотів бути разом з ними у біді і радості.
— А ви з Кивом почіпляєтесь одновусому до ніг. І тоді ми з ним упораємось.
Кив кивнув. Цього разу не підлабузницьки, а просто так — на знак своєї згоди.
— А коли ми стрінемо білу ворону? — несміло спитала Лариска. Вона мало розумілася на воєнних діях і казала про те, чого боялася. — Вона ж відьма!
— Ех, якби ж ти, Кузько, і справді міг її перевернути в жабу. Ну, пригадай закляття!
— Не можу, — похнюпився Кузька. — Я його ніколи не знав. Це хтось мені повинен підказати.
Друзі вийшли на вулицю. Враз їх огорнуло курявою. А коли пилюка сіла, вони побачили, що оточені фіолетовими куртками.
Ті були маленькі, головаті. Білі очі дивилися на дітей бездумно і байдуже. В руках кожного велика рогатка, а в торбинах за поясами гострі камінці.
Обіч кожного стояв триколісний велосипед.
Головний виступив наперед і тонким хрипким голосочком спитав:
— Ви — Оті Самі Троє?
— Вважай, що ми — Оті Самі П’ятеро! — відрубав Антошка. — Ви не вмієте лічити?
— Не вміємо. Нам хвальки і підлабузники не потрібні. Нам потрібні Оті Самі Троє.
— Ну, це ми — оті самі. А вам нащо?
— Ідіть з нами!
— Навіщо?
— Ми вас вкинемо до глибокої чорної ями.
— От тобі й на! А ви спитали, чи ми згодні?
— Ідіть з нами! Так звелів Бевзь П’ятий!
По цих словах всі фіолетові куртки виструнчилися і проспівали:
Чики-Брики!
Хай живе наш Бевзь!
Чики-Брики!
Наш найрозумніший!
Антошка помітив, що Кузька і Кив ледве стрималися, щоб не заспівати разом з ними.
— Хто це? — спитав він.
— Бевзики.
— А хто вони такі?
— Вони служать у самого Бевзя П’ятого.
Бевзики скінчили пісню і посідали на велосипеди.
— Ну? — нетерпляче нагадав головний.
— От що, — сказав Антошка. — Підіть і скажіть вашому розумному Бевзю…
— Чики-брики! — хором гримнули бевзики.
— Тю, і справді ненормальні, — здивувався Антошка. — Я кажу: ідіть і скажіть вашому Бевзю П’ятому…
— Чики-брики! — заверещали велосипедисти.
— Чого це вони? — спитав Антошка в Кузьки.
— Це вони вітають Бевзя, — пошепки відповів той. — Як тільки почують його ім’я, так і кричать. Нас усіх так учили.
— Одним словом, — голосно сказав Антошка, — нікуди ми з вами не підемо. Отак і скажіть вашим начальникам.
Старший поїхав своїм велосипедом просто на Антошку. Хлопчик схопився за руль і спинив машину. Тоді старший вихопив з-за пояса рогатку. Антошка її вирвав і сховав до своєї кишені.
Бевзики вражено мовчали. Кузька і Кив теж вражено мовчали. І всі підлабузники, що збіглися дивитися, як бевзики поведуть геть полонених, вражено мовчали. Ніхто в Країні Суниць ще не чув і не бачив, щоб бевзики зустріли такий сміливий опір.
— Коли хоч один з твоїх хлопців вистрілить з рогатки, я з тебе зроблю відбивну котлету!
Бевзик не знав, що таке відбивна котлета — з суниць відбивних не смажать, — але зрозумів, що це щось страшне, і дуже злякався. Антошка додав:
— Ніхто й ніколи не вкине нас до чорної ями. Для цього у вашого Бевзя…
— Чики-брики!..
— …руки короткі.
Бевзики повернули велосипеди і так натисли на педалі, що за дві хвилини щезли разом із курявою.
— Вперед! — махнув рукою Антошка.
І всі покрокували на Ябедин. Першим ішов Антошка — його футболка червоніла на сонці. За ним задумливий Дениско в голубій картатій сорочці і Лариска в яскравому жовтому платті. А останніми йшли строкатий Кузька і рожево-голубий Кив.
Підлабузнівськ зостався позаду. Його мешканці заглиблено обмірковували останні незвичайні події.
Бевзики атакують
Суниці тут росли всюди. Навіть обіч вузької жовтої дороги. Правда, не такі великі й соковиті, як у лісі чи на горбочках, але таки добрі.
Неподалік діти помітили купу обідраних дерев. Таких самих, як у Хвалькові.
— Це вже Ябедин? — спитав Антошка.
— Ні, звичайний собі гай, — відказали суничні хлопчики.
— Оце так гай! Хто ж їх обідрав, ці дерева?
— Бевзики.
— Навіщо?
— За наказом Бевзя П’ятого, нашого… — Кузька змовк.
— Вашого найрозумнішого? — усміхнувся Антошка.
— Так його у нас величають…
— Чим же йому заважають дерева?
— Не знаю…
А Кив пояснив:
— Бевзь П’ятий не любить зелені. Він хоче всі гаї зробити такими самими. І тепер бевзики щороку обдирають який-небудь гай.
— Ну й розумний оцей ваш Бевзь, чики-брики! — засміявся Антошка.
Кузька і Кив теж засміялися, потім злякано перезирнулись, а тоді засміялися ще голосніше.
— Він просто дурний! — закричав Кузька.
— Просто ненормальний! — ще голосніше загорлав Кив.
Хлопчики так сміялися, що не могли йти. Вони голосно лаяли Бевзя П’ятого, і це їм страшенно подобалося. Друзі не сердилися, що Кузька і Кив затримують загін.
Тільки Дениско був мовчазний і задумливий.
— До Ябедина ще далеко, — пояснив згодом Кив. — Підлабузнівськ близько Хвалькова, а Ябедин — той далеко…
Діти йшли, розмовляючи. Нараз Дениско ляпнув себе по лобі і спинився.
— Лариско! — урочисто сказав він. — Лариско! Антошко! Ви розумієте?..
— Що з тобою?
Дениско вказав на дівчинку:
— Вона має пригадати лічилку, де є про жабу! А Кузька її вивчить. От і буде нам закляття проти відьми!
Антошка з надією подивився на Лариску. Дівчинка сказала:
— Я спробую згадати…
Тої ж миті Кив зойкнув і схопився за голову. Всі глянули на нього. Рожева шапочка лежала в пилюці. Кив злякано озирався:
— Хто це? Хто мені збив шапку?
— Не я…
— І не я…
— Я навіть не дивився в твій бік…
Тут у повітрі щось свиснуло, і біла чашка в Денискових руках розлетілася вщент.
Потім над головами просвистіло ще кілька камінців. Один з них упав на дорогу. Дениско його підняв і роздивився:
— Це стріляють бевзики!
Антошка озирнувся. Недалеко від дороги довгою смугою росли чагарники. За ними щось ворушилося. Он майнула фіолетова куртка, а он вигулькнула кругла голова.
— Засідка! — сказав Антошка. — Всі за мною!
Він звернув з дороги і побіг у протилежний бік — туди, де серед поля височіла купа дикого каміння. Над головами свистіли камінці. Дениско озирнувся і крикнув:
— Вони за нами женуться!
Справді, бевзики повибігали з-за чагарників, посідали на велосипеди і тепер мчали слідом. Добігли до каміння.
— Лягай! — наказав Антошка. — До бою!
— А як це? — спитав Кив.
— Визбирай навколо себе камінці і склади докупки. Коли я скомандую — кидай їх у бевзиків.
Хлопчики так і зробили. Антошка звелів: — Дивіться всі на мене і вчіться, як треба кидати. Кузько, ніколи не занось руку через плече, так кидають тільки дівчата. Руку з камінцем заводь збоку і як можеш далі. А другу витягай наперед, для рівноваги. Сам відхиляйся назад. А тоді — ось так!..
Вороги рухалися розгорнутим цепом. Голови їхні сіпалися над рулями, блимали гострі коліна, що натискали на педалі.
Антошка кинув ще один камінь. Він влучив у колесо велосипеда, на якому їхав старший бевзик. Влучив, відскочив і впав на землю.
Бевзики спинилися, позаряджали рогатки — ї над головами дітей люто заверещали камінці. Друзі поховалися за каміння, тільки Антошка вистромляв голову, щоб стежити за ворогами.
— Антошко! — Лариска підлізла до нього. — Тобі треба шолом. На ось, візьми…
Вона подала командирові свою блискучу мисочку.
— Ти що? — розгнівався Антошка. — Може, я б ще натяг на голову сковорідку? Га? А може, самовар? А чому ти не принесла мені каструлю?
Бевзики почули, що за диким камінням лунає сміх. Вони розгубилися. Але старший скрикнув:
— В ім’я нашого найрозумнішого, нашого Бевзя П’ятого!..
Пронизливий хор завів:
Чики-Брики!
Хай живе наш Бевзь!
Чики-брики!
Наш найрозумніший!
Пасмо жовтої куряви все наближалося до того місця, де зайняли оборону хоробрі друзі. Бевзики мчали вперед, потім спинялися, і на позицію Антощиного загону летів град камінців. Вороги чнову стромляли рогатки за паски і натискали на педалі.
— Антошко, а Дон-Кіхот теж був хоробрий і благородний лицар, — канючила Лариска, — а сам ходив у перукарському тазику!..
— Це правда, — заклопотано мовив Антошка. — Мені брат розповідав.
— А мені мама! — зраділа Лариска і хутко наділа на голову командира свою блискучу мисочку. А щоб та не спадала, дівчинка висмикнула з кіски червону стрічку і прив’язала мисочку до Антощиної голови.
Тільки встигла вона зав’язати бант йому під підборіддям, як уже зовсім близько почулося:
— Чики-брики!.. Чики-брики!..
Бевзики насувалися цілою лавиною. Їх було, мабуть, учетверо більше, ніж у Підлабузнівську.
Ледве Антошка вистромив голову, як по мисочці заляскали камінці.
— Вогонь!..
Хлопчики почали щосили кидати каміння. Он один бевзик ухопився за круглу голову. А он другий перекинувся, та так здорово, що велосипед опинився на ньому. Третій і четвертий повернули назад. Але старший гукнув:
— Чики-брики! За мною!
І бевзики продовжували атаку.
Тут тільки Антошка пригадав, що у нього є трофейна рогатка. Він вийняв її з кишені, знайшов добрячий камінець і прицілився.
— Лариско! — наказав він. — Готуй мені боєприпаси!
Та не встиг командир вистрілити, як Дениско гукнув:
— Братці! Нас оточили!..
Антошка озирнувся. З неглибокої балки неподалік виїхав новий, ще більший загін бевзиків. Він розгорнувся цепом і рушив на наших, охоплюючи позицію з тилу і з обох флангів.
Порятунку не було. Бевзики — тупі, жорстокі й добре озброєні. І їх все прибувало.
— Будемо битися до останнього! — Антошка глянув на друзів. — Хто боїться — нехай підніме руки і йде в полон до бевзиків.
Ніхто не підняв руки і не пішов у полон. Кузька сказав:
— Я найсильніший і найхоробріший! Я всіх бевзиків покладу одним пальцем!
Всі розуміли, що це пусті хвастощі, але ніхто не докоряв Кузьці: адже хлопчик у запалі бою зовсім за собою не стежив.
І тут прийшов порятунок.