Коли було з’їдено всі до одного вареники й пироги, згадали про суниці. Ягоди в цій країні були соковиті й солодкі.
— Мені на животі хоч марші грай, — Антошка ліг на спину.
Дениско теж ліг:
— А що, коли цю вечерю підкинули вороги?
Всі змовкли, вражені. Навіть Дениско був вражений своєю здогадкою. Всі почали прислухатися до себе.
— Хлопчики, у вас ще нічого не болить? — тихо спитала Лариска.
— У мене болить душа, що нас так одурили, — відказав Антошка.
— У мене болить вухо, — додав Дениско.
Лариска зітхнула.
— Душа і вухо — це нічого, — мовила вона. — Душа від кривди болить, а не від вареників. А вухо тому, що Дениско його насмикав. А от у мене нічого не болить…
Ще помовчали. А тоді Дениско засміявся.
— Ти чого?
— Це ніякі не вороги. Це — лічилка. Ви ж пам’ятаєте, про що нас питав сонячний зайчик? Чи ми знаємо лічилки. Мабуть, у цій країні лічилки мають велику силу, от що я думаю.
Антошка схопився і замахав руками.
— Ура! Ми переможемо! Лариско, ти всі лічилки знаєш?
— Мабуть, не всі…
— Ну — хороші знаєш?
— Знаю…
Дениско мугикнув:
— Я не думаю, що на світі є лічилки, які б повертали дітям украдені гуцульські скриньки.
Лариска трохи подумала і сказала:
— Ні, такої лічилки нема.
— Ану я спробую, чи воно й справді… — І Антошка, присівши, проказав:
Котилася торба
З великого горба,
А в тій торбі
Хліб, паляниця.
З ким захочеш,
З тим поділися!
З малого горбочка на краю галявини одразу покотилася весела квітчаста торба. І підкотилася просто до Антощиних ніг. Він її швиденько розв’язав і урочисто підняв над головою буханець сірого хліба і високу білу паляницю.
Діти довго галасували, аж поки з-під куща не почувся сердитий тоненький голосок:
— Що за гвалт?
То був їжак.
— Пробачте, — сказали діти і змовкли. Вони не уявляли, про що можна розмовляти з їжаком.
Звірок поволі обвів усіх оченятами.
— Ви хвальки?
Так само починав розмову і одновусий.
— Ми не хвальки! — різко відказав Антошка.
— А хто ж ви?
— А вам яке діло?
— Ви чужі?
Лариска відповіла:
— В цій країні ми справді чужі. Але ми охоче повернулися б додому, коли б могли…
— А чому ж ви не можете?
— У нас украли скриньку.
— У вас була скринька? — їжак враз настовбурчив усі свої голки і позадкував під кущ.
— Була…
— Різьблена?
— Різьблена. Гуцульська.
— Де вона, кажіть же швидко!
Антошка махнув рукою і повернувся спиною до їжака. Він пробурмотів:
— У цій країні всі з розуму звихнулися на гуцульській скриньці. — І кинув їжачкові через плече: — У нас її вже вкрали, так що не хвилюйтеся дарма.
— Хто вкрав? — тихо спитав їжак.
— Одновусий.
— Я так і знав. А біла ворона з ним була?
— Була.
— Я так і знав. — їжачок відзадкував ще глибше під кущ і скрушно забурмотів: — Ой, буде лихо, буде біда, буде лихо… Краще б ви сюди не приходили.
— Кому буде лихо? — спитав нервово Антошка.
— Всім буде лихо. — Зашаруділа трава, і все стихло. Їжак пішов.
Ніч і ранок
— Я думаю, що з нашою гуцульською скринькою пов’язана якась небезпечна таємниця, — висловився Дениско.
— Всі так думають! — озвався Антошка.
Лариска обмацала горбок, з нього допіру скотилася торба.
— Хлопчики, тут м’яка трава. Ляжмо спати під цим горбочком.
Дітям ще ніколи не доводилося спати так далеко від рідних і друзів, а тим паче — просто неба на траві, без ліжок і ковдр.
Вклалися рядочком, лягли на бік. Антошка обійняв Дениска. Дениско обійняв Лариску, а дівчинка скоцюрбилася, підтягла коліна до підборіддя і завмерла. Але за хвилину вона прошепотіла:
— Хлопчики, ви спите? Мені страшно скраю…
Тоді вони лягли інакше. Антошка обійняв Лариску. Лариска обійняла Дениска, а Дениско скоцюрбився і підтяг коліна до підборіддя. Йому теж було страшно, але він нічого не казав.
Так діти й поснули. Найтепліше й найзатишніше було Ларисці. Коли всі троє намулювали собі один бік, сонний Антошка командував: "Перевертаймося!" І вони переверталися на другий. А Лариска однаково залишалася між хлопчиками.
Антошка перший розплющив очі. Просто перед його носом стояла суничка. Вона була блискуча, наче вкрита лаком, із жовтими цяточками. На ній сиділа краплина роси. Вона здавалася зеленою. Та коли Антошка придивився, він зрозумів, що краплина була звичайна. То в ній відбивалися зелені дерева. Їхні верхівки вже золотили сонце.
— Вставайте! — гукнув Антошка на ввесь голос.
Кілька білочок на вітах з переляку шугануло врозтіч. Дениско і Лариска посхоплювалися на ноги. Дівчинка довго терла свої великі очі кулачками і нічого не розуміла. А Дениско відразу пригадав усе. Він зітхнув і сказав:
— Якби встати раніше. А то втрачено цілу годину по сході сонця.
Лариска стояла під деревом спиною до хлопців. У неї здригалися плечі.
Антошка закліпав і почухав потилицю. А Дениско підійшов до Лариски, несміливо торкнувся її пальцем і спитав:
— Що це там капає? Дівчинка схлипнула:
— Ро-роса…
Дениско зазирнув їй в обличчя і розгублено сказав:
— І по щоках у тебе тече роса… І в очах — роса…
— Не дивись… — Лариска знову відвернулась. — Треба умитися.
— Я знаю як! — вигукнув Антошка. А сам собі пробурмотів: "Отак зв’язуйся з дівчатами, ледве що станеться — вже рюмсають…" І вже голосно: — Я знаю, як умитися! Ану всі — під дерево!
Коли вони стали під молодим густим ясеном, він щосили труснув стовбур. Дітей облив справжній росяний дощ.
Потім посідали снідати. Лариска проказала вчорашню "помирилочку", бо всім дуже сподобалися варенички в маслі. Але варенички не з’явилися. І пиріжки не з’явилися.
Антошка сказав лічилочку про торбу, але й з того нічого не вийшло.
— Погані наші діла, — мовив він. — Може, лічилки мають силу тільки ввечері.
Дениско примружив очі:
— Я думаю, що, може, кожна лічилка діє тільки один раз.
— Так я знаю ще одну! — зраділа Лариска. — Теж про їжу!
Дівчинка вже заспокоїлася, а роса зовсім змила сліди сліз з її рум’яних щічок.
— Тримай її при собі, — відказав Антошка. — Лічилки треба приберегти. А зараз у нас є суниці і хліб.
Діти поснідали вчорашнім хлібом, щедро заїдаючи його смачними суницями. А на деревах сиділо вже кілька білочок і з цікавістю стежило за друзями.
Нараз із-під куща почулося:
— А чого б вам не залишитися в лісі назавжди?
То був учорашній їжак. Він звівся на задні лапки, а передніми опирався на суху гілочку.
— Нам треба скриньку, — відказав Антошка. — Ввесь ліс перериємо, а скриньку знайдемо.
Їжачок сумно ворухнув голками:
— В лісі вашої скриньки немає.
— А де вона? — діти разом повернулися до нього. Той про всяк випадок відступив під кущ.
— Я гадаю, що далеко. Може, аж на Синій горі.
— Де це?
— По той бік Країни Суниць… Не ходіть туди, Діти, не ходіть, — їжачок відпустив гілочку і з благанням здійняв догори лапки. — Не ходіть, бо буде вам біда. Буде лихо, буде біда… І нам усім буде біда!..
— Яка біда? — допитувався Антошка.
— Не знаю… Ще мій дід чув од свого діда, що коли до Країни Суниць прийдуть чужі діти з різьбленою скринькою і ту скриньку у них вкрадуть люди Бевзя, — буде велика біда. І тим дітям, і всім мешканцям Країни Суниць. Про це весь ліс знає!
— А ліс у вас великий?
— Що там того лісу… — їжачок опустився на всі чотири і похнюпився. — Ліс росте тільки скраю, а там майже все понищили… Не ходіть! Ми вас зуміємо сховати!
— Від кого?
— Від біди…
— А як іти до Синьої гори?
— Десь там… — їжачок махнув лапкою на схід.
— Кінчаймо снідати! — Антошка схопився на ноги. — Є така пропозиція: я піду перший, за мною Лариска. Денис — замикаючий. Згода?
— Згода! — сказали діти.
Вони помахали їжакові і рушили в гущавину.
Ось уже й верховіття зімкнулося над ними. Але, як і вчора, лагідно розступалися гілки.
Білочки проводжали маленький загін, перестрибуючи з дерева на дерево, і стривожено гомоніли між собою.
Невдовзі попереду стало світліше. То вони наблизилися до узлісся.
— Тихше, — сказав Антошка. — Не шарудіти. Ми не знаємо, що там таке.
Тим часом їжачок на галявині згорнувся клубочком і замислився. Та за півгодини його сполохав лункий тріск і голоси в хащі. Звірок насторожився.
Тріск і вигуки ставали чутнішими. І ось на галявину один по одному видерлося четверо дивних чоловічків.
Вони були схожі на хлопчиків, але менші за Антошку і його друзів. Тільки голови мали круглі, наче кулі. Лице в кожного теж кругле й гладке, а на ньому гулькою стирчав носик. Очі були схожі на білі гудзики з чорними цяточками посередині. На головах росло сіре і коротке, наче гороб’яче пір’я, волосся.
Всі четверо у фіолетових куртках. За поясом у кожного велика рогатка і торбинка з гострими камінцями.
Чоловічки волокли за собою триколісні велосипеди.
— Це тут! — сказав один, оглянувши галявину.
Він сів на велосипед — і всі інші теж посідали на велосипеди. Поважно, один за одним об’їхали галявину. Оглядали кожен кущ, придивлялися до трави і суниць.
— Є! — гукнув один, зіскочив з велосипеда і підняв квітчасту торбинку, покинуту дітьми.
— Є! — гукнув другий і показав на суниці, що їх учора висипав Антошка з футболки.
— Звісно, є! — закричав третій і вказав на прим’яту траву під горбочком.
— Але їх нема, — зауважив перший.
— Авжеж, їх нема, — погодилася решта.
І тут усі четверо помітили їжака. Вони негайно повихоплювали рогатки, позакладали в них гострі камінці і прицілилися.
— Де чужі діти? — закричав перший грізно. Він мав хрипкий, але тоненький голос. — Відповідай зразу, бо вб’ємо! Лічу до трьох! Ррраз!.. Два!..
Всі четверо натягли рогатки сильніше. Їжачок згорнувся клубком і гукнув:
— Опустіть рогатки, тоді скажу. Я не можу говорити, коли мені страшно!
Ті опустили. Їжачок випростався.
— Чужі діти пішли он туди, — і він показав лапкою зовсім у другий бік.
— Давно?
— Зовсім недавно. Тільки-но.
По цих словах їжак прудко дременув під кущ.
Ті четверо вистрілили в нього гострими камінцями, але він уже сховався й був такий.
— За мною! — перший зліз із велосипеда і поволік його за собою крізь хащу. Решта подалася за ним. Тріск і гомін поволі стихали.
Їжак вийшов з-під куща, озирнувся довкола і подався по своїх справах. Білочки на деревах схлипували:
— Почалося…
А оце справжні хвальки
На узліссі діти зачаїлися. Перед ними була велика країна. Там зеленіли гаї і долини, вздовж і впоперек бігли жовті смужки вузьких доріг.
На обрії синіла смуга гір, а над ними здіймалася одна — найвища й найсиніша.
— Я думаю, що нам треба туди, — розмірковував Дениско.
— Всі так думають, — мовив Антошка.
Лариска схвильовано сопіла.
Неподалік чулися голоси.