А проте, хто з юнацтва не мріяв про це і не заздрив космонавтам!..
Поволі рушили вздовж кручі. Спинилися біля низенької плетеної огорожі. За весь вечір ніхто не глянув на годинник, — мабуть, уже було пізно.
Помітно зменшився рух на ріці, менше стало людей на гірці, голосніше шуміли дерева...
Хтозна, що за сила в повітрі теплої літньої ночі! Воно наче й заколисує, і додає бадьорості, і вливає до серця велику, як світ, прозору ніжність, і прагнення ніжності, і хороші-хороші мрії... Легко й вільно вливаючись у груди, воно кожну клітиночку пронизує насолодою життя.
Яна відчула, як важкі і разом з тим обережні й ніжні руки лягли на її плечі і спочатку ледве помітно, а потім сильніше пригорнули... Звела погляд. Артем дивився на неї. В очах блищали вогні Дніпра чи неба, а за ними хвилювався невидимий сухий вогонь.
Погляд його перебігав з її очей на вуста.
Вона схилила голову. "Он ти який, голубе, — сказала собі. — Сміливий і швидкий. Звик, щоб усе було, як хочеш..."
— Облиште. Він не послухав.
— Приберіть руки, відпустіть мене, — сказала строго. І відхилила обличчя, бо вуст уже торкалося його дихання. Вагаючись, здригнулися долоні на плечах. Вогні в наближених очах замерехтіли тривожно.
— Опустіть руки, Артеме, — сказала Яна ще раз.
Оце звернення — "Артеме" — переконало. Він опустив руки й подивився на Дніпро.
— Підемо. Вже, мабуть, пізно.
— Вже, мабуть, пів на другу, — сказав він.
Яна глянула на годинник. Було двадцять вісім хвилин на другу.
— Ви подивилися?
— Я не дивився. У мене підсвідомість відраховує час. Це з’явилося кілька років тому, під час дослідів.
— Не дратує?
— Анітрохи. Я про це ніколи не думаю. А коли треба — в будь-яку пору вкажу час з точністю до п’яти хвилин. Треба тільки прислухатися до самого себе. Цікаво?
— Цікаво.
Вийшли на площу. Тут не було жодної машини з зеленим вогником.
— Це так працює служба нічного руху, — пробурчав Артем. — Поїдемо тротуарами...
— Справді, недобре... Треба буде сказати нашим — нехай напишуть у газеті.
— Це можна було зробити років десять тому або двадцять.
У Артема зіпсувався настрій. Він похмуро поглядав на Яну, крокуючи поруч з нею. А дівчина торжествувала. Вона відчувала себе відомщеною за всі дні, коли марне відганяла думки про безплідні місячні зустрічі, коли так ганебно червоніла від його погляду.
Раптом спинилася:
— Ви знаєте, Артеме, нам, мабуть, не по дорозі. Я зараз сяду в метро і за кілька хвилин буду дома. Мені до Ботанічного...
Артем сторопів. Ця дівчина, яка раптом стала недосяжною, чи не сміється з нього?
— Ходімо на метро. Якщо не спізнилися.
— Останній поїзд проходить о другій... Ви теж до "Університетської"?
Артем розсердився:
— Ні, я на вокзал — і додому. В Харків. Яна на коротеньку мить притишила крок. Так здалось Артему.
— В Харків? — ледве приховала розчарування. — Уявіть, я й забула, що ви живете не в Києві!.. А як наше інтерв’ю?
— Не турбуйтесь, — на душі в чоловіка трохи просвітліло. — Ми зустрінемось у Києві через два тижні. Якщо ви, звичайно, з’явитеся вчасно на місце побачення.
— От вредний!
Він стримано всміхнувся.
— Ще два тижні ми з хлопцями оброблятимемо результати експерименту, а потім я приїду сюди, щоб доповісти Академії наук. А звідси — в Москву...
У вагоні метро тільки й було їх двоє. Сиділи поруч. Яна хотіла, щоб Артем узяв її за руку, стис у своїй і так би тримав аж до зупинки. Він цього не зробив. Дивився поперед себе на протилежне вікно, де чітко відбивалися його та Янине обличчя. Думав. Це було невимушене мовчання, що нікого не бентежить і не примушує вигадувати теми...
На "Університетській" ескалатор уже спинили, і вони піднялися ліфтом. Мовчки добрели до Яниного дому.
— Ну от, — сказала вона.
— Високо?
— Сьомий поверх. То...
— ...через два тижні. Може, трохи раніше.
— Як я знатиму?
— Подзвоню на завод.
— Або в редакцію. Ви пам’ятаєте? "Вісті". А... можна й додому.
Яна зазирнула до матері. Вона вже давно спала. Красива, ще молода, їй узимку минуло сорок три. Безхмарне обличчя, лагідний і безпомічний малюнок вуст. Щоранку Яна впізнавала риси матері у самій собі, коли прибиралася біля дзеркала. Але то не було простим повторенням. В обличчі Яни витончена і покірна краса матері злилася з рисами вольовими, завзятими, навіть визивними — від батька.
Мамі потрібен друг. Яна досі не могла цього зрозуміти і сердилась, коли сусідки нагадували: "Дівчинко, не будь наївна, мамі потрібен хороший друг, а вона від кожного відвертається, бо соромиться тебе!.." Мамі потрібен друг. І Яні потрібен друг, бо вони з мамою — жінки, і це прекрасно.
Батько загинув десять років тому. Він очолював глибокоземну експедицію. Всього на кілька десятків кілометрів опустилася машина у земні надра, батько ще навіть не досяг заданої глибини, коли сталася аварія. Що саме — ніхто точно не знає, на поверхні встигли лише прийняти останнє відеоповідомлення Шевченка. Він був блідий, чоло вкрите краплинами поту. Очі дивилися поза екран і поза людей, як бува дивиться лев з клітки. Скорботні складки, ніколи не бачені на обличчі ветерана підземного флоту, раптом пролягли від куточків вуст.
Голос лунав металево й хрипко:
— Виходить з ладу система захисту. В чому річ — не розумію. В цілому машина чудова, повторюю — чудова! За кілька хвилин ми разом з машиною перетворимось на плазму, чортяка забирай цю кляту температуру. Ми не хочемо вмирати, люди!.. Прощавайте всі, прощай, Марійко, і ти, Яночко!..
Піт уже рікою стікав з його обличчя, потім раптом зник — висох. Потім зникло все.
Запис цього відеоповідомлення Яна востаннє проглядала минулого року. Вона могла взяти стрічку додому — не схотіла. Мама дивилася б на батька щодня, їй було б занадто важко жити на світі. А треба ж таки жити, бо ми люди.
...Зустрілися не так, як домовлялись. Дівчина вже відрахувала чотири дні другого тижня, коли ввечері після роботи задзвенів відеофон.
Підійшла до апарата одночасно з мамою.
— Це мені, — впевнено сказала Яна.
Але то був не Артем. Дзвонили з редакції. Сповістили, що група вчених Українського фізико-технічного інституту нещодавно провела ряд надзвичайно цікавих і багатообіцяючих експериментів, один з них на Місяці, обробка даних закінчується, і було б добре дати кілька нарисів про цю роботу.
— Щоб було не менш цікаво і яскраво, як ваші статті про Обсерваторію! — сказав редактор. — Не хотілося б, крім того, щоб нас випередили інші газети. Бо ми дізналися найперші. Ясно?
— Цілком. А як ми дізналися перші?
— Нам подзвонив сам керівник Артем Соболь. Виїхати до Харкова треба негайно. Як у вас на виробництві?
— Я все влаштую. Виїду сьогодні ввечері.
— Не забувайте, Яночко: я б міг замовити цю справу харківським хлопцям, але мені хочеться, щоб це зробили особисто ви.
Потім мама поклала руку на пухнасті Янині кучері.
— Непосидюча, як батько.
— Мамо, ти так часто залишаєшся сама. Хіба тобі обов’язково все життя бути самій?.. — Яна й не зогледілася, як ці слова злетіли з вуст.
Ледь помітно зажевріло обличчя матері, вона торкнулася доччиної щоки:
— Добре, доню, збирайся...
І вже наступного ранку довгий теракотового кольору вагон харківської міської монорейкової залізниці поніс її над містом. Унизу метушаться старі й нові квартали, ось промайнули сади й квітники, плоскі дахи, обсіяні кольоровими вертольотами, вигинається річка... На зупинках входять і виходять люди, внизу б’ється, не вщухає потік машин, а вгорі, ще вище за повітряну дорогу, своїми невидимими трасами поспішають вертольоти. Здаля здається, що летуни висять над містом у кілька шарів — висота польоту за правилами залежить від напрямку...
— Площа Дзержинського, — сказав гучномовець.
Яна вийшла на перон. Станція висіла на сталевих стовпах. Відлогими східцями разом з натовпом дівчина збігла вниз. Схожий на ракету вагон рушив далі. Красиве видовище: здаля не було видно тонкої монорейки, і здалось, ніби над містом мчить дивний літальний апарат.
Пройшла повз університет, перетнула площу і за кілька хвилин набирала номер відеофона в готелі "Харків".
За вікном грілася на сонці величезна площа Дзержинського. Посеред асфальтового моря була стоянка повітряних таксі. Невеличкі червоні, голубі, вишневі та яскраво-зелені машини раз у раз злітали в повітря, на мить наче повисали на гвинтах і розліталися в різні боки, а на їх місце сідали нові й нові вертольоти. По краях майдану лилася барвисті потоки електромобілів.
Складним бетонним кристалом здіймався Держпром. Ранкове сонце лягло на грані університетського фасаду — наче всю будову прокреслили з низу до верху довгими золотими стрілами...
Відеофон не відповідав, на екрані спалахував і згасав напис: "Чекайте". Потім з’явився заклопотаний Артем. Побачив дівчину. Погляд його пом’якшав.
— Я чекав, що ви приїдете. А ваш редактор — нічого собі, нівроку симпатичний хлопець. Ми з ним легко порозумілись. Ви знаєте, де наш інститут? Ідіть на повітряну дорогу, їдьте до зупинки "Зеленої". О десятій годині сорок хвилин ранку на зупинці вас чекатиме машина і довезе до лабораторії. О десятій п’ятдесят я буду там. Вас зустріти не зумію, але дуже б хотів... Зрозуміли?
— "Зелена", УФТІ. Я зрозуміла.
— Вибачте. — Його погляд знову кудись поплив, Яна бачила, як рука Артема простяглася вперед, щоб вимкнути відеофон.
Хвилин двадцять мчала у вагоні над міськими кварталами і суцільними, на багато кілометрів, лісами. Їй це подобалося — Ліси в індустріальному місті. Проминули зупинки "Космічна", "Парк", "Лісопарк", "Піонерська", потім ліс унизу розступився, даючи місце білим міським кварталам — "Зелена"...
На майдані стояло кілька машин.
— Ви, звичайно, Яна Шевченко, і приїхали до Артема Соболя, — пролунало за спиною.
Худорлявий молодий чоловік стояв біля неї. Щось знайоме привиділось у його рисах. Вони сіли в електромобіль.
— Я вас уже бачив, — сказав він.
— Я вас теж. Оце сиджу і пригадую де.
— На Місяці.
— Ви сперечалися з своїм колегою, де проводити експеримент. І відстоювали, здається, думку Соболя.
— Це була думка не самого Соболя. Це було продиктовано елементарним здоровим глуздом.
— Отже, це було думкою Соболя і... Пробачте, ваше ім’я?
Іронія була не сердита, проте хлопець трохи знітився. Потім посміхнувся.
— Ви маєте рацію, я, здається, не зумів вразити вас своєю скромністю.