Перелік довгий, як історія.
А що ж людська недосконалість — чи зникла й вона?
Заздрість, честолюбство, недоброзичливість, егоїзм, спалахи анархізму, ревнощі, боягузтво, нещирість... Як важко розрізняти ці якості в океані здорового і діяльного людства! Але якщо вони зустрічаються, — то все-таки через хиби виховання. Це знову хтось вчасно не завважив, а далі дитина людська росла разом з усіма і намагалася скидатись на інших, ховаючи десь у підсвідомості оту непомічену хибинку... Пройдуть роки — хибинка зітреться, зникне, задушена інтелектом і високою культурою. А якщо не встигне... і трапиться нагода... то вона рантом обернеться злочином. Злочином — у новітньому розумінні: проти моральних норм людського життя.
Кардашов згадав трагічну історію. Десь років двадцять тому в одному пансіонаті п’ятирічний хлопчина почав виявляти патологічну жорстокість: він до смерті мордував кішок, за ніжки надвоє розривав курчат. Дитині створили умови, за яких це стало неможливим, і вона поводилася нормально. Та коли хлопчик знову опинився серед людей і тварин, садистські інстинкти спалахнули, та з якою силою!.. Він ледве не вбив — а катував озвіріло — трирічну дівчинку-сусідку...
Його долю вирішувало суспільство. Рішення було трудне й тверде: хлопчика приспали.
Це був чи не єдиний випадок за останні два десятиріччя. Фізичний і моральний розвиток нових поколінь робив майже неможливими патологічні спотворення. А відхилення, що не переростали в патологію?.. Незліченні комбінації клітинок мозку, що зазнають збудження і гальмування, цілковита своєрідність них процесів у різних індивідів. Хіба їх треба приводити до якоїсь загальної норми! Хай живе невичерпна людська різноманітність, всесвітній калейдоскоп індивідуальностей, хай живе Людина — єдина, неповторна, скільки б разів вона не народжувалась на світі!
Ніч співала навколо Івана Антоновича — машину обтікало розтяте повітря.
У творчому середовищі найживучішою хибою виявилося честолюбство і марнослав’я. Слава, загальне визнання, захоплені погляди — прониклива отрута, якщо людина не має імунітету.
Кардашов згадав себе самого давно-давно, може, сто років тому... Слава лоскотала, збуджувала, потім почала
обридати. А тим часом притуплялося золоте почуття самокритики й самоконтролю. Найменша незгода дратувала, людина, яка висловлювала свою власну, не таку, як у нього, думку, здавалася злочинно дурною. На щастя, друзі Івана Антоновича ладні були пожертвувати дружбою, аби врятувати його.
Інколи за широкою смугою дерев і чагарників маяли вогні зустрічних машин і далеко попереду раз у раз блимав червоний вогник машини, що простувала на Москву...
Невимовлена думка непокоїла, мозок ніяк не міг впіймати ланку, яка б з’єднала окремі факти в логічний ланцюжок...
Івану Антоновичу минуло вісімдесят п’ять коли весь світ облетіла звістка: сердечно-судинні захворювання і гіпертонія переможені остаточно. Відправним матеріалом для нового препарата служили найзвичайнісінькі аніонітові смоли, що їх добували з кам’яного вугілля. За їх допомогою в минулому столітті воду, що надходила до котлів електростанцій, звільняли від сторонніх домішок і солей. Новий препарат, введений у кров, промивав судини, вони ставали чистими, як у юнака, а курс біоелектростимуляції поступово відновлював життєву силу нервів і м’язів. Межа людського життя піднялася мало не вдвічі.
Це було стрибком у розвитку людства, подібним до стрибка в космос у п’ятдесяті роки минулого століття. Це було ще одне грандіозне звершення XX віку.
Кардашов пригадував, як він, старий дідуган, байдуже поставився до звістки. Він прожив довге життя і — втомився.
Почалися сеанси, вони дратували. Старий капризував і лаявся. Проте через кілька місяців став іншим, а через кілька років почував себе принаймні сорокарічним.
Давно переступив Іван Антонович рубіж XXI віку. Таж не він один прийшов із минулого в сьогодні. Де ті люди, ті колишні люди, які останніми втратили могутність і владу... Певно, десь живуть, а деякі ще й доношують зотліле вбрання своєї моралі й світогляду. Десь живуть дідугани, які добре пам’ятають себе всесильними магнатами, некоронованими монархами чи, як їх колись називали, акулами.
То, може ж, десь у їх душах і слід шукати коріння того, що сталося в інституті...
Старість — одвічна людська хвороба. Двічі проходив Кардашов курс омолодження. Сто сорок років живуть його нервові клітини, і які б рухливі й міцні не були суглоби і м’язи, чисті і еластичні судини, — клітини невблаганно старіли.
Наука подолає і цей рубіж. Коли? Через десять років? Через п’ятдесят? Івану Антоновичу нової молодості вже не буде. Старість принесла безповоротні зміни. А вмирати ой як не хотілося!.. Слабіє пам’ять, інколи розбігаються думки, та мозок повний творчої наснаги, його мозок — комора величезного життєвого і наукового досвіду...
Як він ставиться до своєї всесвітньої слави? А ніяк. Вона не запаморочує голови — у його вік! — вона й не дратує, як колись. Іван Антонович живе й працює, як нормальний стосорокарічний старий, от і все.
Кардашов придивився до табло, що спалахували край дороги, і здивовано підняв брови: пройдено половину шляху від Харкова до Москви.
Нехай хоч так. На світанку побачиться з президентом Академії, подзвонить звідти до УФТІ... Іван Антонович розслабив тіло, зручніше вмощуючись у кріслі, трохи опустив підлокітники, щоб не втомлювались руки... Машина йшла на Москву.
Розділ третій
ЗУСТРІЧІ
Яна підвелась:
— А ви тут звідки? — Здрастуйте.
— Вибачте. Здрастуйте.
Сіла, чекаючи на відповідь. Олексій, не відриваючись, дивився на неї. В очах билися розпач і розгубленість.
Потім він зробив кілька важких кроків і опустився в крісло напроти Яни.
— Звідки ж ви? — повторила.
— Звідки?.. З Москви...
— Але ж ви вчора були в Харкові!
Він дивився на неї, наче хотів загіпнотизувати.
— Ви теж...
— Справді... — Яна зітхнула. — Я їду до Артема.
— І я...
— В Буенос-Айрес?! — Здається, вона не зуміла приховати досади, бо він недобре всміхнувся і, нарешті, опустив очі.
— В Буенос-Айрес.
— Чому?
— Так мені наказав Артем.
— Чому ж я не знала?
Олексій сіпнув білявою головою:
— А чому ви повинні все знати?
Яна не знайшлася, що відповісти, а він пожалкував про занадто різкий тон.
— Даруйте. Він це сказав, коли ми втрьох, без вас, — пробачте! — знову злість скрипнула в голосі, — говорили про його подорож.
Тепер знітилась Яна. І справді, нащо вона вчиняє допит? Зрештою, хіба це її обходить, що Артем запросив свого помічника до Буенос-Айреса?
— Я везу деякі матеріали... — уривчасто кинув Олексій.
Яна кивнула.
— Артем мені казав, щоб я не поспішав... Яна промовчала.
— Що мені треба відпочити... Що найкраще їхати поїздом... — кидав уривчасті фрази. Нащо виправдувався? Хіба його розпитували про такі подробиці?
Швидкість помітно згасала.
— Любі друзі, ми прибуваємо в місто Горький, — сказав гучномовець жіночим голосом. — Поїзд стоятиме в цьому місті півгодини. Вирушаємо далі о восьмій годині тридцять хвилин за світовим часом, або об одинадцятій годині тридцять хвилин — за московським. Наступна станція — Свердловськ...
У Горькому лив дощ. Тисячі краплин зненацька впали на прозору стелю і тисячами струмків побігли з неї по прозорих стінах. Ніби на салон накинули густе скляне прядиво, крізь яке нічого не можна було роздивитися... Яна зосталася у вагоні. Олексій важко протупотів по східцях униз.
Коли поїзд рушив з місця, мокре прядиво на стінах почало витягуватися вздовж вагона, ось уже кожна краплинка викреслює майже горизонтальну доріжку, потім вищими голосами заспівали двигуни — і краплини всі разом зникли. Їх здуло зустрічним повітрям.
А надворі хлющив дощ... Вдалині з сірої пелени на мить виступили обриси кремля, он над знаменитими східцями бовваніє кремезна постать Чкалова, потім земля разом провалилася униз, і поїзд помчав високо над Волгою, що блищала свинцевим полем...
Кручі, які підняли місто над рікою, з пекучою виразністю нагадали Київ. Дівчина підійшла до стіни, щоб краще бачити... А поїзд прискорював рух, і за кілька коротких хвилин Волга розтанула в дощовій імлі, а мимо вагона знову кружляла жовто-червона осіння рівнина.
Київ. Після подорожі на Місяць Яна надрукувала у "Вістях" кілька нарисів. Про них навіть вимогливі колеги сказали: "Це справжня журналістика". Вона бачила, як газету з її нарисами читали в метро, у вагонах повітряної дороги, на лавах на Хрещатику...
На заводі поздоровляли з успіхом, а заводська самодіяльність присвятила їй смішну і зворушливу частівку. Все було б чудово... Яна щосили відганяла згадки про Артема. Справді, хіба щось сталося? Ну, зустрілись, ну, зіграли у пінг-понг, ну... він не схотів... ні, він не зміг узяти її з собою на Землю. Мабуть, його експеримент закінчився невдачею.
Минуло дві з половиною години робочого дня. Пульт блимав зеленими і голубими вогниками. Праворуч біля свого пульта сидить Маринка, ліворуч — Сергій. Вони кохаються і вже кілька разів підбивали Яну звернутися до бюро розподілу, аби помінятися лінією — тоді б Сергій та Маринка працювали поруч.
— Розлука тільки роздмухує кохання! — сміялася Яна.
Розлуку (десять метрів відстані) вони переносили тяжко: все позирали здаля одне на одного, зітхали, а найсмішніше, що після зміни Сергій підходив до Маринки нерішуче — боявся, що за три години розлюбила.
— Сергійку, вже десять хвилин, як вона в твій бік не дивиться, — казала Яна.
Сергій поглядав на Маринку, і якщо вона й справді в цю хвилину на нього не дивилась, насуплювався і дуже страждав.
Блимали зелені й голубі вогники. Лінія — довга, протилежний кінець ледве роздивишся — була салатового й бежевого кольорів, тільки зовнішні рухливі місця були червоні, а крихітні ділянки розмальовані у "жовту зебру" — яскраво-оранжеву й чорну смужки. Це там імпульсний або термічний інструмент виходив назовні.
Біла стеля лежала на прозорих стінах цеху, в негоду вона світилася. Повітря було чисте, ледь зволожене, без запахів — як над Дніпром.
Яна пішла вздовж лінії. Вона спинялася біля проміжних пультів і придивлялась до заклопотаного блимання вогників. Низка деталей бігла поруч з нею.
На шостому проміжному пульті спалахнула червона лампочка. Яна глянула на прилади.