Бо твоє відкриття чи осяяння — це маячня старої сивої коняки і більш нічого". Але якщо я зумію вас переконати... Юначе, йдеться про повну зміну існуючих уявлень про первісну матерію. Ви чуєте? Повну зміну! Науковий переворот. Ви повинні бути в мене завтра, найпізніше — післязавтра. І я вас благаю: нікому — нічого! Я занадто старий, щоб дозволити всіляким пташенятам у науці сміятися з Освальдо Гомеса. Якщо я справді.. помилявся... нехай про це знають
тільки учасники нашої маленької наради. Благаю!... Зрештою, ваш візит буде виправданий хоч би тим, що ми нарешті потиснемо один одному руки... Нехай уже: не зумієте післязавтра, то через два дні, але ви мусите бути... Зважте: мені лишилося жити дуже недовго...
Старий кінчав свою схвильовану промову тихо-тихо, і здавалося, що він втирає сльози... Артем підсилював настройку, зображення не відновилося. Він сказав:
— Я поїду.
Яна була прикро вражена. Вони збиралися завтра летіти на Чорне море. "Медовий місяць..."
Артем подзвонив на ракетодром і замовив місце в експресі. Потім він сказав Яні:
— А чому б тобі не майнути до Москви та не сісти у вагон Залізниці і — аж у Буенос-Айрес!.. Поки ти доїдеш, я з’ясую, що там робиться у старого. Скидається на те, що він зробив щось серйозне...
— Навряд чи так, — заперечив Максим. — Він же сам боїться, як би це не виявилось... — Не наважився повторити слова Гомеса про маячню сивої коняки.
Артем глянув роздратовано:
— Ви, дорогий мій, погано знаєте Гомеса. Йому потрібні дуже серйозні підстави, щоб послати таку відеограму. І я вас прошу: не робіть нікому ніяких натяків про отой самий перегляд існуючих уявлень, що ви допіру чули...
— Все ж таки не робити? — похмуро бовкнув Олекса.
— Все ж таки не робіть. Так просить старий, а він заслуговує на повагу. Янко, а може, тобі пощастить першій серед журналістів світу написати про... надзвичайну подію у світовій науці?
Яна сумно кивнула. Що вдієш, нехай замість Чорного моря буде Атлантичний океан. Тут-таки вона почала дзвонити до харківської каси "Сполучених континентів".
Кардашов зосереджено слухав розповідь Максима. Інколи задоволено схиляв голову: розумний хлопець.
— Артем подався в той самий день?
— Так. Ввечері поїхав і Олекса.
— Теж ракетою?
— Ні, Залізницею.
— Разом з дівчиною?
— Не зовсім так... Хвилин за двадцять до старту Артем подзвонив з ракетодрому і попросив Олексу взяти копії підсумкових обчислень і вирушити слідом за ним. Олекса від ракети відмовився. Йому й досі робиться нудно при згадці про відрядження на Місяць. Хлопець погано переносить простір.
— Навіщо Артему обчислення?
— Хотів порадувати старого.
— Чому він не доручив цього вам?
— Не знаю. Мабуть, він на мене розсердився, що я непоштиво сказав про Гомеса.
— Це, молодий чоловіче, справді обурливий факт.
— Пробачте мені, Іване Антоновичу... Незчувся, як дурниця зірвалася з язика.
Кардашов вдоволено кивнув.
— Я зрозумів так, що того ж таки вечора Сухов виїхав на Залізницю?
— Так, а подруга Соболя виїхала туди ще вдень. Кардашов раптом підвівся й підійшов до стелажів.
Придивлявся якусь хвилину до шифрів, потім впевнено витяг один за одним кілька тоненьких дисків з плівкою. Вставив у апарат. Увімкнув екран. На рівному білому фоні побігли чіткі цифри. Максим зацікавлено спостерігав усі ці дії.
— Ви знаєте, що ваша лабораторія вже більше як місяць передає до Академії таблиці логарифмів?
— Що?!
— Шкільні таблиці логарифмів.
Максим підбіг до апарата. Він дивився на екран, де один за одним виникали знайомі стовпчики...
— Виявляється, що... — Кардашов глянув на Свирида, на стелажі, на апарат, підібгав губи. — Виявляється, що... що даних про вашу роботу немає навіть тут. Чи, може, єдиний примірник забрав з собою Сухов?
Сторопілий Максим мовчав.
— Безглуздя... — прошепотів Кардашов. — Таке, їй-богу, безглуздя, що можна збожеволіти. Хто працював з шифрувальним апаратом?
— Переважно я і Олекса. Інколи Артем.
— А останні півтора місяця?
— Інколи я. Переважно Олекса. ‘
— Треба перевірити апарат і плівки на стелажах.
— За цим наглядав сам Артем. Ви взяли ті самі плівки, які ми вважали останніми даними.
Кардашов ходив по кімнаті. Тим часом сюди надійшло кілька науковців. Схвильовано вітали знаменитого Рудого, як поза очі називали Івана Антоновича. Він уже давно був не рудий, а сивий, а прізвисько ще й досі трималося. Навіть президент Академії, коли був у доброму гуморі, говорив по роботі:
— Ну, Руденький, що сьогодні? Може, рибалка? Або туристська прогулянка, ґа? Не можна відпочивати тільки в машині!..
Отож науковці вітали Рудого, а коли Максим розповідав про загадку з шифрами, ошелешено розводив руками.
Апарат працював як слід! Провели пробні передачі шифрів на Академію, відразу ж дістали звістку про відмінну якість передачі. Саме так, швидко і акуратно, цей апарат протягом кількох тижнів шифрував і передавав до Академії казна-що. Отже, логарифмами апарат напихали люди.
Навіщо???
"Чи так комусь було потрібно, — думав Кардашов, — чи це робив божевільний? Звичайний собі шизофренік, якого досі не виявили. З тих, які ще три-чотири десятиріччя тому завдавали клопоту лікарям. Та звідки б він тут узявся?.."
Іван Антонович довго розмовляв з директором інституту і членами Вченої ради. Зокрема розпитував про найближчих помічників Артема.
Олексій Сухов ще студентом, коли працював у лабораторії інституту, виявив неабиякі здібності. Артем відзначив його серед багатьох інших і запросив до своєї групи. Це було чотири роки тому. Сухов — сумлінний, вдумливий, суворих звичаїв хлопець. Буває похмурим і різким. Йому про це не раз казали. Він страждав. Але Соболь завжди твердив, що це незамінний помічник, тим більше що він вдало врівноважував Свирида.
Максим Свирид — порівняно нова людина. Він приїхав до Харкова з Білорусії. Там закінчив Політехнічний інститут, керував дослідною лабораторією при одній з кафедр. Приїхав, дізнавшись про роботу Соболя, і запропонував свої послуги. Соболь екзаменував його дуже прискіпливо. Приємно вразило, що, знайомлячись з устаткуванням, Максим мимохідь висловив кілька оригінальних думок про методику експериментів. А коли цей цікавий, своєрідний хлопчина пробув у інституті близько місяця, він сам, на власний страх зробив експеримент, який дав блискучі наслідки.
Честолюбний. Наївно честолюбний. Коли щось зробить — радіє, як дитина, і всім розповідає. Проте позбавлений тієї зосередженості й наукового скепсису, що ними, може, й надміру, наділений Сухов.
Соболь має рацію: обидва вчені доповнюють один одного. Разом із своїм керівником вони становлять щасливий ансамбль. Соболь, Свирид і Сухов очолили роботу над проблемою промислового виготовлення антиречовини і — розв’язали її.
Ще діяло експериментальне устаткування, ще в пам’яті людей жили, як сьогоднішні, щойно пройдені етапи трудного прориву. Але хід розрахунків, формули і математичні висновки, що народилися у муках творчості, зникли. Кожну цифру, кожен знак навічно приймали плівки Артемової лабораторії, запам’ятовували електронні помічники, на віки вічні зберігала Академія, готова за першим знаком віддати їх будь-якому вченому. Сьогодні електронна пам’ять сумлінно доповідала таблиці логарифмів, Академія нічого не могла вдіяти, плівки годилися хіба що як підручник для шостого класу...
Інститут вирував. Хто це зробив? Навіщо?
Пізно ввечері стомлений і понурий Кардашов повернувся до кабінету Соболя. Треба викликати Буенос-Айрес. Але негарно будити старого Гомеса, коли там у них ранній ранок чи ніч. Стомлена пам’ять не тримала розподілу годинних поясів. Та й взагалі... Кардашов би потім не сказав, що його штовхнуло викликати міжміську відеостанцію.
Коли і о котрій годині Освальдо Гомес Пайро з Буенос-Айреса передав відеограму до УФТІ Артему Соболю?
Почувши відповідь, Іван Антонович обважнів на своєму стільці, ніби несподівано заснув. Це було як параліч. Повторив запитання і одержав ту саму — впевнену і точну — відповідь: Освальдо Гомес Пайро з Буенос-Айреса не передавав ніякої відеограми Артему Соболю з УФТІ. Та й взагалі протягом останнього тижня Харків жодного разу не мав зв’язку з Буенос-Айресом.
Щоб відтворити матеріали, які зникли, потрібно близько півроку. А може, й менше. Але...
...Навіщо???
Іван Антонович вийшов на вулицю, байдуже ковзнув поглядом уздовж кварталу жилих будинків, що в цю пізню пору занадто густо світили вікнами. Ішов, глибоко вдихав осінню ніч. Отямився на, шосе. На майданчику спало кілька повітряних автомобілів. Кардашов пожвавішав.
Клацнули дверцята. М’яко освітився щиток приладів. Іван Антонович легко торкнувся пускової кнопки і поклав руки на підлокітники. Зашуміло повітря десь унизу, ледве здригнувся і піднявся над землею схожий на краплю кузов із крилами-стабілізаторами, що двома гребенями витяглися ззаду. Машина плавно ковзнула вперед, випливла на праву стрічку шосе. Потужні промені фар освітили бетонну ріку. На табло при дорозі спалахнули і згасли літери: "Москва — Сімферополь".
Шосе полилося, помчало, стрімко полетіло назустріч, загуло повітря. Івана Антоновича пройняла насолода швидкості, а разом з нею в стомлене тіло поверталася бадьорість, і думки вже не снувалися безладно, а помалу виструнчувались і ясніли...
І тепер він зрозумів, чому сьогодні майже весь день його не відпускало бридке відчуття — не проста тривога, коли людина стрічається з небажаним явищем і не може збагнути його причин. Відчуття огиди виникло тому, що десь поруч стався злочин у первісному розумінні цього слова.
Що породило його? Надбанням історії лишилися часи, коли корінням злочинів були хиби суспільства, потворні форми економічного і громадського життя. Старий Кардашов пам’ятав ті часи.
Людські хиби... Ними в свій час дехто пояснював злодійство, а його безперервно, рік у рік породжували злидні або ж прагнення бути багатим у світі злиднів. Відтоді, як хліб перестав бути мрією, як зникли економічні причини злодійства, — не стало і його.
Безглузді злочини хуліганів, молодих дурисвітів, які не хотіли жити людським життям, породжувались хибами виховання, а часом — байдужістю міщанства. Зрештою, все це теж були наслідки недосконалості суспільства — чи надто молодого, що тільки зводилось на ноги, чи старого, що вже було неспроможне творити гідні умови життя.
Численні міжнародні злочини вмерли разом із арміями та кордонами, державні — коли не стало держав у їх старому розумінні...