О, я така боягузка!..
Засміялася з покірливим лукавством, і її погляд казав: так-так, я всього лише слабка жінка, але ж ніхто не насмілиться заперечувати, що я — справжня жінка!
Долинало глухе гудіння двигунів. Краєвид шалено крутився за вікном, а в його осі, далеко на обрії, оберталося місто. Воно показувало білі, голубі, оранжеві квартали, червоні мережані вежі... Потім попливло геть, а краєвид для обертання настромився на нову вісь — сине озеро на тому ж далекому обрії.
Тереса рухом брів вказала братові на Яну. Про що замислилась?.. В очах блимали червоні, золоті і ясно-голубі бліки... Жодна рисочка на обличчі не здригалась, довгі пальці, як різьблені, лежали на підлокітниках.
— Друзі, — сказав гучномовець, — за п’ять хвилин ви зможете подивитися новий художній кінофільм "Країна фіалкового неба". Дивіться його в своїх купе чи в салопах — на ваш смак...
Тереса підвелась і кивнула братові. Яна здригнулась, очі відірвалися від завіконного світу і перебігли на аргентинців, довгі пальці знялися в повітря і торкнулися вуст:
— Ви до себе? Хіба тут не можна подивитись кіно?
— А ти хіба хочеш дивитись?
— То краще я піду... Тут вам буде просторіше.
— Тут заважає оце, — Тереса кивнула на прозору стіну. — Розпорошується увага.
Альмейди вийшли. А Яна на самоті пригадувала подорож на Місяць.
Там вона познайомилась з Артемом. Зараз дивно, що до того дня було прожито двадцять три роки і що вона вважала своє життя змістовним. Яна, звісно, і раніше чула про вченого Соболя, — це ім’я з’являлося на сторінках преси. Може, навіть на екранах телевізорів бачила його лице... А зустріч сталася у салоні відпочинку Центральної позаземної обсерваторії.
Всесвіт виявився чорною прірвою. Німа тиша, що не має краю і не підвладна ніякій уяві, гнітила свідомість. Ставало моторошно. На Місяці Яна зрозуміла зміст старовинного вислову: "Всесвіт — це трохи засмічена порожнеча".
В салоні відпочинку було тихо. Яна зіщулилась у кріслі і сумно поглядала крізь попелясті стіни. Никла од відчуття, що гордість людства — Обсерваторія — лише жалюгідна крихта металу й пластику на величезній місячній пустелі, що й сам Місяць — мізерна піщинка у всеосяжній чорноті...
Артем був крупний чоловік з широкими плечима і великим обличчям. Він мав високе й широке чоло, важкі вилиці, важку нижню щелепу, трохи кирпатий ніс. Хода важка і впевнена. Зайшов до салону, заговорив, широко пройшов, гупаючи черевиками по дзвінкій підлозі. Він не помічав чорної прірви, за стінами, не чув німої тиші космосу, немов був їхнім господарем.
Яні відтануло на душі.
На ньому був звичайний космічний комбінезон (точнісінько як у неї, тільки його бежевий, а її — блакитний і дещо елегантніший). Підійшов до двох людей, які щойно сперечалися, не здогадуючись навіть, що вони безсилі порушити Тишу. Підійшов, уловив кілька останніх слів.
— Про що це ви? — залунав гучний баритон. — Про місце досліду? Та хіба ж не ясно...
— Як цебто ясно? — підхопився один. Він простяг Артему блокнот. — Тут все підраховано, товаришу Соболь, усе!.. І перераховано теж!.. Треба бути таким упертим, як Максим...
— ...або я, — обірвав Артем.
Другий науковець — молодий, високий, гарний — засміявся.
— Артеме, він хоче будь-що ставити експеримент, як він висловився, на виду у Землі!..
— Нам не потрібні ефекти. Дослід відбудеться у цирку Ноемі на зворотній півкулі.
Яна злякалась, що він піде з салону і знову стане холодно й моторошно. Вона наблизилась до них:
— Прощу мене вибачити. Я не помилилась — ви Артем Соболь?
— Так, це я.
— Ви тут ставитимете якийсь експеримент?
В сірих Артемових очах майнула насмішка. Вона злегка торкнула темні губи:
— Саме так. Якийсь експеримент.
Яна знітилась. А по обличчю Соболя пробігла хвиля здивування.
Його вразила її врода. Хлопці в університеті казали, що коли в неї від збевтеження червоніють щічки — вона стає занадто, жорстоко красивою... Яна зашарілася ще густіше.
— А хто ви? — спитав чемно Артем.
— Я журналістка. Прилетіла за завданням українських "Вістей". Редакція нічого не знає про ваш експеримент, я тут в інших оправах. А оце почула ваше ім’я...
— Пробачте, а ваше ім’я?
— Яна Шевченко.
— По батькові?
— Не треба — Яна.
— Йдеться про антиречовину. Експеримент плануємо здійснити в понеділок уранці. Того ж самого дня повертаємось додому. Могли б узяти й вас, є місце... Дорогою б і поговорили. Ви ж самі розумієте — в дорозі часу вистачить, а тут його немає. Якщо ж ви відлетите на Землю раніше, я вас знайду в редакції. Згода?
Яні здавалося, що його очі бачать глибше, ніж взагалі здатне бачити людське око.
— Я вам дуже вдячна, Артеме... Пробачте, по батькові?
— Не треба. — По суворому обличчю розлилась теплінь, — Просто — Артем. Не заперечуйте, я ж відразу погодився!.. Післязавтра зранку ми відлітаємо на зворотну півкулю. Ви... ви завтра вдень відпочиватимете? У звичайний час?
— Еге ж...
Раптом він засміявся. Потім — спокійно:
— От і чудово. Я буду тут. А поки що з’ясовуйте свої плани і можливості... Пробачте, чекають оправи.
"Чому він сміявся?"
Артем і науковці пішли. Яна побрела вздовж стін салону, її не вражав місячний пейзаж з безладними скупченнями порід, з чудернацькими горами й ущелинами, з надзвичайно різкими тінями, що так обдурюють людський зір. Її гнітила чорна прірва космосу...
Сьогодні сонце ще було високо, тіні короткі. Численні кам’яні брили сяяли в його промінні, і навіть крізь попелястий захисний шар дивитися на них було неприємна Крихітні зорі густо обсіяли небо, наче срібним просом сипнули по чорному.
Перейшла на другий бік салону. Немов знову зустрілася з Артемом: у чорної прірви був господар. Велика голуба куля пливла над зубчастим обрієм. Навколо неї — колючі зорі. Око не сприймало руху Землі, але Яна відчувала саме так: куля безупинно пливла в просторі... Її м’який блиск приворожував і відгукувався в душі ніжністю і відданістю...
Половину наступного дня провела біля Головного телескопа в бесідах з астрономами. Окуляр гігантського приладу прочиняв віконце до самої кухні Всесвіту. Там готувалися і руйнувалися світи. Свідомість здригалася й никла перед розмірами цих катаклізмів — природа не готувала людей до того, щоб бачити таке. Дівчина не могла б навіть переказати свої враження — людська мова ще не створила потрібних слів.
— Посидьте трохи мовчки... — господарі провели її до невеликої кімнати, що скидалася на затишну вітальню в земній квартирі.
— Всі новачки від Телескопа йдуть сюди? — Яна намагалася жартувати.
Їй відказали серйозно:
— Новачки — обов’язково, та й ми без такого відпочинку просто не змогли б працювати...
Яну розважали розмовою, а їй хотілося бачити поруч високу людину з ходою господаря і глибоким поглядом. Той чоловік миттю примусив би забути незбагненні нагромадження спалахів, феєричні спіральні вогнища, для яких Земля разом з усіма сестрами-планетами на чолі з Сонцем були б не більше як мізерна жменька палива...
Вони зустрілися, він запитав:
— Ви граєте у пінг-понг?
— На Місяці?
— Атож. Кажуть, це дуже цікаво. До нових умов люди звикають протягом однієї-двох партій.
Яна з жалем глянула на крісла, що стояли попід прозорими стінами. Артем додав:
— В умовах зменшеної ваги найкращий відпочинок — невелике фізичне навантаження. Вірте моєму досвіду.
— Підемо...
Минули велику гімнастичну залу, де кілька чоловіків і жінок робили цілком неможливі на Землі карколомні вправи на спортивних снарядах. Далі була зала для волейболу й баскетболу, а за нею — приміщення, де стояло кілька столів для настільного тенісу. В кілька разів довші і ширші, аніж на Землі, з високими, понад півметра, сітками.
З-під стелі у залу лилося денне світло. Вікон не було.
Переодяглися в спортивні туфлі і сорочки, зоставшись у космічних брюках. Ракетки були точнісінько як на Землі, тільки важчі, — Яна не відчула в них неприємної безтілесності, властивої легким предметам у цьому світі.
Артем допитливо глянув:
— Спробуємо?
Зробив подачу. Кулька високо підскочила. Яна засміялась. Кулька чиркнула об край столу і пролетіла повз її плече.
— Ой, пробачте... — сказала дівчина розгублено. — Я була певна...
— Це нормально. Потрібна хоч яка-небудь звичка.
Яна подала. Кулька майнула над самою сіткою і пішла в лівий куток столу. Артем відбив. Почалася гра.
Другу партію грали серйозно. Яна переконала себе, що їй аж он як важливо виграти партію пінг-понгу у Артема Соболя на Місяці.
Вона легко виграла всі подачі. П’ять — нуль. Кульку взяв Артем. Стрімким накатом послав її вздовж правого краю стола, Яна відбила, він повторив цей удар, потім ще раз. Яна відбила й подумала, що зараз він виконає накат зліва у лівий куток. Він так і зробив. Яна стрибнула на лівий край, не розрахувала сили й послала кульку в стелю. П’ять — один...
Зникло звичайне місячне недовантаження, коли здається, що весь ти зроблений з вати, серце забилося пружніше й швидше, і з кожним поштовхом цілком земна бадьорість поверталася до тіла. Яка це була насолода — широко розмахнутись і точним ударом щосили послати кульку в дальній куток, потім відстрибнути від столу, зігнувши ноги в колінах, і знову стрибнути назустріч стрімкій білій цяточці, прийняти сильну подачу партнера й відповісти на неї ще сильнішим, ще точнішим ударом...
Коли було вісімнадцять — дванадцять на користь Яни, Артем сказав:
— То ви будете на Місяці до понеділка? — Він прийняв кульку і вдало послав її назад.
— Саме до понеділка. — Яна не влучила.
— То ми летимо разом чи зустрінемось на Землі?.. Ви живете в Києві?
Він спокійно прийняв подачу Яни, відповів на неї різким лівим накатом і виграв очко. Яна вирішила більше не подавати кульки під його лівий удар.
— Еге ж, у Києві.
Він засміявся — несподівано, як учора. Вона здивовано глянула і проґавила удар...
— Пробачте, — всміхнувся він, — ви так кажете оце "еге ж", як у моєму рідному селі на Богодухівщині.
— Де це?
— Біля Харкова. Агромісто Прогрес. Люди в нас однаково кажуть: "Село". Більше тепла...
"От хитрий, — подумала Яна. — Затіяв балачку, щоб я втратила пильність. Дудки, товаришу Соболь, хоч ви й відомий фізик, а я вас наб’ю!"
Артем виграв підряд чотири подачі й вигукнув: "Гра!" Він ледве приховував хлоп’ячу радість.
Почали нову партію.