Але я її знаю найкраще, бо вона моя жінка. Вона теж може не витримати. Коли ми з Ліліан потрапили у біду — Мар’я плакала, як дитина.
— Нехай собі плаче, — сварливо сказав Родіон. — На два місяці польоту сліз не вистачить. Вона тобі й Лі повернула здоров’я, хоч і рюмсала.
— Не заперечую, — повторив командир.
Мар’я уже плакала. Сльози роїлися під очима, збігали по щоках і з підборіддя скапували на груди. Вона вела через силу:
— Корабель не може зостатися без лікаря.
— Загинути без лікаря навіть простіше!
Це вигукнув Джеф. Ясний вираз обличчя не пасував до змісту його слів. Він відверто радів — радів, що Мар’я врятується від загибелі і добереться до Землі.
— Не хочу... Не хочу... Не хочу! Вперше за час польоту Родіон закричав:
— Розпускаєшся! Тебе відсилають не через те, що ти така гарна! Ми керуємося тільки доцільністю, чуєш? Твоїм віком, твоєю вагою!
— Хіба це важко зрозуміти? — голосом, руками, бровами Мар’я благала про розуміння, вимолювала його, жебрала хоч крихту. — Я не зможу. Зрозумійте, любі. Не зможу жити, маючи за собою вас, загиблих. Я ж тоді просто умру! Пробачте, не сердьтесь, любі мої, всі люди різні, я — отака...
— Найкраща? — запитав Родіон.
— Люди такі різні! Одні можуть усе, такий тип нервової системи, а інші ламаються і гинуть. Я ж не себе жалію, зрозумійте, Артуре, Родіоне, зрозумійте! Нехай я загину отут, разом із вами! А відіслати треба повноцінну людину. Щоб була певність, що вона долетить!..
— Я заступаю на вахту, — спокійно мовив Артур. — Мар’є, цить.
І командир мовчки зайняв крісло при пульті. Родіон двома кроками підплив до Мар’ї, втупився в гарне знервоване обличчя. Дивився десь повз її очі, а продовжив ніби заспокоєно — навіть із ноткою допитливості:
— Ти вважаєш за припустиме, щоб ми витримували твої примхи? Але ж ти оце намагаєшся зруйнувати нашу спілку і знищити наші можливості...
Артур вже ніби й не помічав, як у салоні напосілися на його дружину. Увімкнув віброзавісу й ізолювався. Тим часом розгублена Мар’я відступала від Родіона, вона з благанням зиркнула на Чорного Джефа, але той дививсь убік.
— Родіоне, — пригнічено сказала вона. — Я ніколи не розуміла, чому ти мене так не любиш.
Родін сховав очі і відвернувся.
— Я хочу добра... — безнадійно повторила Мар’я. — Добра, розумієте?
Сухі щоки Родіонові зблідли, під лискучими вилицями заграли жовна, кошлаті брови сіпалися. Він би знову вибухнув, якби не пролунав терплячий голос Джефа:
— Мар’є, послухай, служити добру через самозречення — значить впадати в гординю. Такі особи уявляють, ніби власним стражданням заплатили за монополію розуміти: що єсть добро. Як святі великомученики.
— Не треба церковного... — зацьковано прошепотіла Мар’я.
Джеф підвівся-піднісся над Мар’єю на всю височину могутньої постаті:
— Гаразд! Без церковного! Інтимне. Тільки про любов. Будь ласка. Добра і схильна до самозречення жінка встромляє своєму коханому гак під ребро, підтягує під стелю і, плачучи від жалю, пояснює: "Мій любий! Поступово ти звикнеш до свого стану і зрозумієш, що висиш там заради свого ж добра!.."
Родіон побачив, осягнув раптом, що розмова Джефа і Мар’ї — то розмова своїх людей, котрі покохали одне одного і вже зрозуміли свою любов. Він уперше не відчув роздратування від того, що два подружжя не трималися купи, а все відчутніше перехрещувалися. Навіть більше побачив Родіон: у тому перехрещенні була своя логіка і нова гармонія кольорів. Ніжна біла Мар’я і могутній Чорний Джеф; смаглява напружена Лі і нестримний вогневолосий Артур... Не роздратування, не моральне заперечення відчував у собі Родіон, — у цій новій гармонії він передчував небезпеку, хоч і не розумів, з якого боку вона насувається.
Командир вимкнув віброзавісу і, не озираючись, кинув через плече:
— Припинити обговорення. Завтра зранку я повідомлю рішення. Зараз — усім до роботи за розкладом.
Розійшлися. Джеф зважився працювати у своїй каюті поруч із дружиною. Вона лежала на своїй полиці і дивилася вгору. Джеф сказав:
— Я певен, що Земля нам дещо запропонує.
Напівсонна, млосна, вона озвалася:
— Пам’ятники... Що тобі краще — мармур чи бронза?..
— Де твоя сила, Лі? — сказав Джеф. — Треба зібратися...
Вона промимрила:
— Ех, обійдеться одним обеліском на всіх... "Героїчному екіпажу..."
— Ти не думала, що і вмирати можна з гідністю?
— Здихати. Цей вид елімінації дістане назву "космічне розсіяння..."
Розмова не вийшла. У каюті було двоє. Джеф і його дружина Лі. Чи давно вони ніби й жили одним Диханням, і про них друзі жартома казали: "Ці чорняві хлопці..." І от їм нема про що говорити. Добрий Джеф ледве стримував роздратування, а Лі не завдавала собі й такого клопоту. Гидлива гримаса сіпала їй губи, а очі склеплювалися сном...
Вона засинала або ж, скоріше, поринала у дивне об’ємне марення — живе і пружне, переконливе, як галюцінація. Їй ввижалося, ніби вона оце вийшла у Центральний. Там світився самий тільки пульт. Затишна півтемрява і тиша — командир сховався у віброзавісу.
Лі переступила невидимий бар’єр і торкнула Артурове плече. Той натискав кнопки навігаційного комп’ютера. Зиркнув на неї з-під рудих брів, і вона сіла на підлокітник крісла, як ще учора тут сиділа його Мар’я. І Артур не заперечив.
— Що ти обчислюєш? — запитала вона.
— Ситуацію.
— Її можна обчислити?
— Обчислити можна все.
— Добро і зло — теж?
— А що це?
— Мене вчили, ніби,існують такі категорії у людському бутті.
— У точні науки воно не лізе.
— Кажуть, що їх визначає більшість.
— Більшість тупа і зашкарубла. Більшість ніколи не вірить у те, чого не можна помацати або з’їсти.
Він говорив ніби механічно, щось розглядаючи і переглядаючи в самому собі. Врізані зморшки на щоках набрякли, ластовиння пожовкло. Волосаті руки лежали на пульті, пальці трохи тремтіли.
— Ми таки зменшимо корисний вантаж, — сказав він.
— Отож, та ще й врятуємо твою жінку Мар’ю.
— Мар’я не полетить.
— А хто ж? Може, ти? Справді, це найдоцільніше!
— Ти маєш рацію. Найцінніша людина на кораблі — я. Родіон — вузький спеціаліст. Твій чоловік — писака, розмазня. Мар’я... хоч вона мені й жінка. Що — Мар’я? Лікарями хоч греблі гати.
— Закінчуй. А я? Істеричка? Неврастенічка? Щось гірше?!
— Ти мені потрібна.
— Брешеш. Усе ти вигадуєш. Ти розгубився.
— Я тільки-но зібрався з силою. Ти мені потрібна.
— Чи давно?
— Після Церери.
— Церера перевернула все. Ніхто не лишився тим, ким був до неї.
— Ні. Це тільки ми з тобою. Вони троє — ті самі. Так от... Я не маю наміру прийняти смерть, як вівця.
— Як же ти її збираєшся прийняти?
— Я врятую... принаймні двох.
— Себе і... .
— І тебе. — Артур стис кулаки. Руді волосинки на них стояли дибки. — Якщо на "Сонячному" лишиться тільки двоє... із вантажем життєзабезпечення тільки на двох... ми зможемо впевнено втекти від антиракети і повернутися на Землю.
Лі дивилася на здерев’яніле Артурове обличчя, міцніше сплітала свої пальці, щоб не тремтіли, підвелася, бо вже не могла сидіти на підлокітнику. Артур говорив монотонно:
— Полетить Джеф. Він найсильніший фізично і морально. Він навіть може долетіти.
— Навіть?
— Сумнівно. Але не виключено. Далі. Треба підготувати себе до того, що прийнято звати жорстокістю. ‘
— Прийнято? — Лі облизала пересохлі губи.
— Так. Логіка проста і неспростовна: краще донести до Землі наслідки експедиції, ніж спалити їх у безодні. Краще три смерті, ніж п’ять.
— Тим більш краща чужа смерть, ніж власна! — Лі відсторонилася, щоб краще бачити Артурове крейдяне обличчя.її трусило.
Артур механічно вимовляв слова:
— Церера нас із тобою звільнила від забобонів. Я не обійдуся без твоєї допомоги. Але ти мені будеш потрібна і потім. Летіти з тобою. Спати з тобою. Разом повернутися додому.
Лі вчепилася Артурові в плече. Гострі нігті крізь комбінезон вп’ялися в його шкіру. Вона задихалася від жаху.
— Ти божевільний!
— Не знаю. З погляду решти — можливо. Яке це має значення?
Лі стискала пазурі, але від болю перекошувалося не Артурове обличчя, а її власне.
— Ну?!
— Після того, як "Нейтрино" полетить, на борту не стане найсильнішого супротивника. Облиш моє плече! У наступну мою вахту Родіон спатиме. Його і Мар’ю ми винесемо у шлюзову камеру.
Лі впустила руки. Хрипко запитала:
— Без скафандрів?
— Без скафандрів. Вони помруть відразу. Не прокинувшись.
Лі розглядала командирове обличчя лихоманково, потім звертала погляд у себе — напружено, аж тремтіли вії. Мерзлякувато пересмикувалася, охопивши себе за плечі. Вона сама чула, що від хвилювання голос її аж рипить.
— Оголилася правда. Мій шлюб із Джефом втратив смисл. Твій шлюб із Мар’єю — так само. У цій невеличкій отарі тільки ми двоє, ти і я, здатні на сильні дії і вчинки. Тільки ми двоє здатні цілеспрямовано об’єднати зусилля. Тільки ми.
Артур сказав:
— Якби тобі вдалося посіяти недовіру між Джефом і Родіоном, це б нам полегшило останні години перед стартом "Нейтрино". Ми б гарантували себе від об’єднаної протидії. Не слід також недооцінювати мою’жінку. Мар’я слаба собі та слаба, а має цупкий розум і сильну інтуїцію.
— Он який ти...
— Якщо ти мене викажеш...
— Не кажи далі. Я тебе боюся. Не викажу.
Лі як переломилася — прихилилася до нього, піднесла руки до його обличчя; тремтячими пальцями, ледь торкаючись, вона гладила командирові щоки, вилиці, губи, підборіддя. В тому була хвороблива пристрасть. Артур різко відхилив голову. Вона, долаючи тремтіння, шарпнулася від нього, зробила надлюдське зусилля, щоб прокинутися — видертися з бридкого й липкого павутиння і втекти геть, бо все людське єство її бурхливо заперечувало проти цієї страхітливої маячні.
Джеф працював біля друкувального апарату. Почувши поривчасте, як схлип, зітхання, опустив руки на коліна, і лоб його взявся дрібними зморшками. Озирнувся до дружини:
— Лі!..
Вона мовчала — з відчаєм дивилася перед собою.
— В чому річ?
— Ні в чому.
Сів біля неї на койку. Сказав як міг проникливо:
— Ми всі тут на борту —як одне. А ми з тобою ще й подружжя.
— Ще йдосі. Як це ти не забув.
— Твої нерви в поганому стані.
— Яке це має значення тепер?
— Саме тепер. Треба спати, Лі. Увімкни собі електросон. Коли буде треба — ми тебе збудимо.
— А в разі чого — то й не збудите! Так? Ти б погодився?
— Якби від цього хоч якось залежали спокій і працездатність на борту — звісно, я б погодився.
Лі сказала з відвертим глумом:
— Ти завжди був для мене занадто досконалий.