Я припускаю, що антиракеті запрограмована вибірковість цілі. У цьому разі вона не піде за "Нейтрино", а ми його втратимо.
Артур мовив:
— Ми не знаємо, чи їй запрограмована вибірковість цілі. Це було б занадто складно для давньої машинерії. Але... це не виключено.
По тихій паузі командир закінчив думку:
— Це не виключено, бо вони... вони робили добрячу зброю.
Командир стиснув кулаки і вмостив їх на колінах.:Він дивився на підлогу. Сказав рівно:
— Варіант другий. На "Нейтрино" можна перевантажити основні матеріали експедиції.
Мар’я нечутно підпливла до нього, торкнулася долонею щоки — Артур відхилив.голову. Він дивився на другого пілота, і обличчя командира було незвичне: жовна вигравали, ніби Артур на кожному слові зціплював зуби, руде ластовиння потемніло. Мар’я ласкаво запитала:
— А хіба "Нейтрино" сам, без людини, може досягти Землі?
Родіон і Артур водночас гостро зиркнули на Мар’ю, командир повторив:
— Без людини... — і вони перезирнулися з другим пілотом. Артур пояснив:
— Може досягти. Все, що для цього потрібно, — відвести його від корабля, зробити корекцію, а на підльоті до Землі — загальмувати. Це зроблять автомати. В межах земної орбіти, я думаю, його перехоплять і посадять.
Джеф спокійно сказав:
— Врятувати матеріали експедиції — це, врешті, найголовніше.
Лі мляво додала:
— Авжеж... Бо інакше все було б марним... Уся наша подорож.
Артур криво усміхнувся, натис плечем на Родіона, сказав із сарказмом:
— А чому ж мовчить штатний опонент? Чому, скажіть мені, мовчить наш другий пілот Родіон? Чи, може, другий пілот не хоче гинути?!
— А хто хоче? — несподівано жваво відгукнувся Родіон. — Командир хоче? Не вірю. За годину чи дві, чи, може, за десять годин ми дістанемо повідомлення Землі про цю антиракету; хто зна! — мабуть, база дасть нам якусь добру пораду. А тим часом...
— А тим часом, — перебив владно командир, — переглядаємо матеріали, сортуємо зразки, кожен відбирає найцінніше з особистих робіт. Треба підготувати для "Нейтрино" одну тонну корисного вантажу. І то швидко.
— Наказ є наказ, — бадьоро сказав Родіон.
— Хвилинку. Є ще один варіант. — Тепер Артур дивився на свою дружину, і всі згадали її запитання: "Нейтрино" сам, без людини?.." І всі принишкли. Командир продовжив: — Третій варіант: посадити у "Нейтрино" когось із нас.
— У цьому я тобі не опонент, — відгукнувся Родіон. — Що скаже лікарка? Людина витримає?
Схвильована Мар’я підхопилася, звела перед собою долоні.
— Заждіть... Два місяці одиночного ув’язнення. Карцер у безодні. Ніде ходити. Ніяких гімнастичних снарядів.’Заждіть... Якщо подбати про мінімум комфорту і деякий культурний багаж. Про роботу. Фільми й робота. Але ж як то буде трудно!
— Посилаючи людину, ми скоротимо необхідний мінімум вантажу на борту корабля, — сказав Артур. — Це збільшить шанси для нас усіх. Чуєте? Ми позбудемося ваги самого "Нейтрино", ваги однієї людини і однієї п’ятої вантажу життєзабезпечення. Отож, треба готувати і цей варіант. Може, ще які думки?
Думок більше не було. Але в салоні й біля пульта ніби дихати стало легше: їхнє подальше існування знову набрало сенсу. І зовсім нестрашно прозвучали фатальні слова Лі:
— Земля нам не запропонує нічого, крім посмертної слави. Нічого, крім слави.
Джеф незадоволено зиркнув на дружину, він хотів би відіслати її від телескопа, бо відчував: споглядання антиракети безупинно гнітить її психіку. Та Родіон відгукнувся перший:
— Слава! — Він добре знав, що це таке. Говорив із роздратуванням, аж брови сіпалися: — Слава ускладнює життя і не розв’язує жодної проблеми. Справа — оце серцевина людського існування, а решта...
— А решта? — зацікавлено перепитала Мар’я. — Невже ж таки окрім діла тебе ніколи ніщо не цікавило?
— Цікавило? — Родіон зустрів допитливий погляд Мар’ї, завагався. — Мене й зараз... багато що цікавить. Та відбери справу — і все втратить смисл. Любов перетвориться на розпусту, мистецтво стане брехнею, втіха — способом убивати час, тобто себе, природа втратить барви, захопленість заступить механічна звичка. Особа зруйнується на десятиріччя раніше, ніж її тіло. Людина!..
Він нараз запнувся, насупився, з-під лоба уп’яв очі в командира. І вимовив упівголоса:
— Жертвувати людиною — аморально.
Артур повів червоною головою, схрестилися два погляди. Командир сховав очі.
Тишу порушив голос Чорного Джефа. Він повернувся спиною до пульта, обличчям до товариства, і всі почули, що кожне його слово механічно видобувається розумом і всі слова нижуться у логічну вервечку, а почуття його тих слів не приймають, лиш пекуче прориваються у напруженні пауз:
— Аморально, ти кажеш? То неправда. Є обставини, коли це — єдиний вихід. П’ятеро друзів влаштували прогулянку на околицю Сонячної системи. Скільки коштувала ця прогулянка?
— Ця прогулянка коштувала життя моїй дружині, — сказав Родіон.
Мар’я втупилася у другого пілота, жалісливо звела брови:
— Як то?!.. Родіон пояснив:
— Коли будували "Сонячний", Ольга була техніком у групі випробування двигунів. Теж готувалася до польоту, хотіла досконало вивчити корабель... Торкнулася оголеної клеми.
— А ми тут... — Джеф шумно зітхнув, білки його блимали знічено. — А ми тут гадали собі, що... просто нещасливий випадок, але ніяк не пов’язували його із "Сонячним".
— Нещасливий випадок, — погодився Родіон. — Вона все вимагала, щоб я схаменувся і більше не літав у Простір. Для цього, каже, є молодші, а ти вже своє одлітав. Бо одного разу, каже, полетиш і не повернешся.
Джеф втягнув повітря і видихнув:
— І її смерть також... її теж... не можна зрадити! Безліч людей щороку гине казна від чого: автомобілі, літаки, хвороби. Тонуть у морі — на курортах, чуєте! То не найгірша доля — вмерти, аби піднести людство вище!..
Він дивився на Мар’ю, і це знову бачили всі. Родіон хотів заперечити, але Чорний Джеф спинив його, виставивши уперед велику бліду долоню:
— Зажди... Перенесись у майбутнє — років на сто. Озирнися звідти на нашу подію. Чи так важливо нащадкам нашим, якою смертю ми померли. Єдина реальна цінність нашого існування — наслідки експедиції!
Коли зовсім чорна людина зводить на вас бліду долоню — в цьому є якась гіпнотична переконливість. Родіон ледве відірвав очі від Джефових пальців. Лі полишила нарешті телескоп і здивовано подивилася на чоловіка. Мар’я прикусила губу. Родіон нарешті вимовив:
— Як щасливо все склалося: наслідки експедиції рятує "Нейтрино" — людство оплакує героїв і ставить їм пам’ятники. Скоро від пам’ятників на Землі ніде буде ступити. Не поспішаймо перетворювати планету на пантеон! Думаймо! Не про те, як умерти, а щоб жити.
Артур різко підвівся:
— Всі чули? Думаймо! Родіон заступає на вахту, всі інші опрацьовують матеріали. Протягом дня — відновити режим. Почуємо Землю — порадимося ще раз.
Він вийшов із салону. Лі встала і мовчки подалася до їхньої із Джефом каюти. Джеф звільнив Родіонові місце біля пульта, і той відразу ж увімкнув віброзавісу і відгородився од людей тишею. На вахті, у тиші, думалося легко і глибоко. Родіон ці хвилини любив.
Чорний Джеф не хотів іти до себе — там була Лі, його дружина, — останнім часом їм було тяжко удвох. І через це він залишився в Центральному відсіку, відкинув од стіни стілець, опустив клавіатуру друкувального апарату.
Почуття скинули владу розуму, і він не міг собі зарадити. Перечитуючи рядки, написані вчора, ловив і знову губив учорашню думку... Він відставав від подій у своїх записах. В його нотатках — члени екіпажу "Сонячного" ще лиш звикали, що Земля — он та маленька зірочка, що прокльовується із простору голубим промінчиком, а Марс — невеличкий червоний місяць у порожнечі. Вони ще змагалися біля телескопа, бо кожен хотів надивитися власними очима на фантастично великий Юпітер, їх досі вражала думка, що вони, саме вони на своєму "Сонячному" досягли орбіти планети-велета...
Невтомно допитливий Джеф уже вивчив основи планетології, знав усе про астероїди і зараз вчився пілотувати "Сонячний" та "Нейтрино". Його магнітофони записували всі події і спостереження, а скафандр його відрізнявся від інших не тільки розміром — негр був на голову вищий за рудого Артура, — але й тим, що мав на шоломі камеру. Під час виходів у простір Джеф її вмикав: згодом люди на Землі зможуть у об’ємі, кольорі і звукові простежити всі перипетії експедиції.
Вони потрапили у невідомий людству потік метеоритів. Артур нарік їх "Вовчою зграєю" — так і в каталог внесли: каміння було сіре, видовжене, химерне і, як запевняла Лі, дуже люте. Цю пригоду Джеф фіксував трьома камерами: тією, що була вмонтована у телескоп, стаціонарною у Центральному відсіку (знімав командира і другого пілота біля пульта, свою дружину біля телескопа, Мар’ю — з медичною апаратурою) і камерою на своєму шоломі. Для того виходив у простір, розмотуючи фал, відлітав на кілька сотень метрів від корабля. Видовище було разюче. "Сонячний" скидався на довжелезну трубу срібного, зеленого і ясно-червоного кольорів. Та коли Артур заради ефекту розпростав величезні крила сонячних батарей — корабель став схожим на фантастичну комаху, гіпертрофованого коника-етрибунця під яскраво-зеленою парасолькою, за яку правив параболоїд гостронаціленої антени. Враження посилювалося, коли корпус корабля змінював положення, — антена-парасоль-ка, утримувана шарнірною рукою, пересувалася так, що її вістря лишалося націленим на Землю. Два круглі локатори попереду були як два ока.
Джефові позаздрили, і всі по черзі виходили з корабля дивитися "Сонячний" збоку, а черговий пілот тим часом маніпулював корпусом і крилами.
Насилу зосередившись, Джеф видобув із себе новий рядок, потім ще один, іще, аж поки пішла робота. Чорні пальці ковзали по білій клавіатурі, світилися контрольні рядки тексту.
Почув, що до салону зайшли, але продовжував писати. Здогадався, що то Мар’я робила щоденний огляд медичного устаткування: її лабораторія та амбулаторія були тут-таки, у тісному салоні. Вона заговорила першою:
— Готуєш? Що?
— Матеріали до евакуації. Він підняв на неї очі.
— Якщо скоротити відпочинок — встигну дописати звіт. Плівки й так готові. Була б тільки певність, що це комусь треба.
Мар’я прилаштувалася біля стінної шафи з медико-біологічними матеріалами і лиш тоді відповіла:
— По-перше, Артур наказав дотримуватися режиму, а не скорочувати відпочинок.