Я вже згадував, що вона мешкала на самій околиці, у Святошині. Її будиночок стояв перед кінцевою зупинкою трамвая, а за ним відразу починався ліс. Борисова бабуся щоліта назбирувала таку силу-силенну ягід і варила стільки варення, що їй самій було не впоратися з ним і за сто років! От ми й їздили іноді до неї "на допомогу" — як казала вона. І допомога наша була — ого-го! Всі варення — чорничне, ожинове, полуничне, з диких грушок та яблук — за зиму зникали безслідно, і вже на початку травня полички бабусиної комірчини полегшено зітхали під мізерною вагою спорожнілих банок і набиралися сил до наступної ягідної пори.
Зрозуміло, після таких візитів ми не в силі були дістатися назад пішки, а з насолодою всідалися в трамвай і весело мчали додому. Після цього ми всі днів зо три, а то й більше не могли навіть і глянути на цукерки, чим немало дивували батьків, котрі відразу ж починали мацати наші лоби та совати нам попід пахви термометри…
Щоправда, інколи насолоду від мандрівок нам трохи псував Володька Кучма. Трамвайна зупинка, де ми сідали, щоб вирушити в мандри, була якраз перед вікнами його будинку. І дуже часто цей капосний хлопець, запримітивши нас, вискакував на балкон і починав дражнитись. Як він тільки нас не обзивав! Але вдіяти ми нічого не могли — не будемо ж вдиратися в його квартиру! Звичайно, можна було б ізнову "поговорити" з ним у школі чи вночі підлетіти до вікна та гарненько налякати його. Але наступного дня ми забували його смішки: все ж він був нашим однокласником і, коли говорити по щирості, не таким уже й нікчемним дотепником.
Чимало помандрувавши, ми пересвідчились: найкращий куточок міста — наш Виноградний провулок. Він був зовсім невеличкий, лише п'ять маленьких будинків. Провулок ховався за величезними спинами новобудов житломасиву і влітку виглядав дивовижно зеленим серед поки що не засаджених пустирів навколо нових будинків.
Біля кожного будиночка в нашому провулку ріс невеличкий садок — по кілька яблунь чи груш, бузкові та черемхові кущі. Особливо ж багато було квітів. Вони розцвітали вже на початку весни й цвіли аж до пізньої осені. А ще в кожному дворі буйно вився дикий виноград. Може, саме за це наш провулок і назвали Виноградним.
Якось теплого вечора, в суботу, на початку травня, до моїх батьків завітали сусіди із крайнього, найменшого будиночка і радісно сповістили, що отримують нову двокімнатну квартиру, переїжджають туди просто завтра ж, а на їхнє місце вселяється далекий родич, дідусь-пенсіонер.
Звичайно, я не розумів, чого сусіди радіють: та я нізащо в світі не проміняв би свою невеличку кімнатку навіть на окрему трикімнатну квартиру! Але, як і мої батьки, я поздоровив сусідів і запросив приходити в гості.
Вранці вони виїхали, а вдень, десь о третій, у провулок заїхав грузовик — і я зрозумів: це і є наш новий сусід. Таку подію не можна було проґавити! Я негайно скликав друзів, і ми помчали дивитися на переселення, а то й допомогти, коли треба.
З кабіни грузовика виліз водій, а за ним дідуган, мабуть, отой пенсіонер.
— Чого позбігалися? — раптом звернувся він до нас. — Ану киш звідси! Ач, цирк собі знайшли! — І навіть махнув на нас рукою, наче на якихось курчат.
Що й казати, таке "знайомство" нас образило й здивувало. "Ну й типчик", — подумав я, оглядаючи здалеку дідугана. Він був худющий, мов Кощій Безсмертний, а ніс його, здавалося, був набагато більшим, аніж треба: товстий, гачкуватий, він важко нависав на підборіддя, де стирчала куца руда борідка. При кожному слові ніс рухався, наче він, а не його власник, промовляв до нас. А по обох боках носа, під рудими волохатими бровами, витанцьовували малесенькі колючі очиці, ніби вартові при носі.
— Нічого собі сусідчик! — промовисто виголосив Ігор. — Бачу, нам здорово пощастило.
Ми сховались у Борьчин садок і звідти назирали, як шофер із дідуганом заносять у дім речі: залізне ліжко, два розхитаних стільці, старезне крісло, оббите, напевне, шкірою мамонта.
— Дивіться, дивіться! — вигукнув раптом Ігор. — А це що вони тягнуть?
Я зиркнув і побачив, що шофер і дідуган обережно вносять у двері скляну шафу, точнісінько таку, які стоять у лікарнях і в яких тримають медичні інструменти. Потім дідуган заніс у дім іще кілька штативів із пробірками й колбами, як у нас у школі, в хімічному кабінеті.
— Може він лікар? — сказала Наталка.
— Скоріше хімік-любитель! — кинув Ігор.
— А знаєте, хлопці, — згадав я, — де ж ми тепер грати будемо?
Річ у тім, що приблизно раз на місяць ми влаштовували гру в сищиків-розбійників. Уся територія нашого провулка, тобто всі п'ять садочків, були у нашому повному володінні. Ми запрошували гратися й Володьку: з нього був неабиякий розбіяка, принаймні, так хвацько свистіти й гоготіти, як він, не вмів ніхто. І кінчалися наші бойовиська в садку теперішнього нового сусіда. А як він тепер поставиться до цього? До того ж, як я вже казав, і наша липа, де ми любили посидіти, росла в кінці провулка, майже під вікнами сусіда.
— Справді проблема! — погодився Ігор.
— Треба піти до сусіда, — сказала Наталка, — і попросити дозволу.
— А як із ним говорити? — поспитав я. — Ти ж бачила, який він!
— Та чого там! — перебив мене Борис. — Людина як людина, трохи, правда, нервова, але ж нове місце! Гадаю, треба йти до нього зараз же. А розмову беру на себе!
З Борькою ми відразу погодились: говорити з дорослими він умів! На уроках, коли хтось чогось не знав і його могли викликати, Борис завжди виручав. Він умів так хитро й таким щирим голосом задавати вчителям питання, влучаючи в їхнього "конька", що ті й не помічали, як потрапляли йому на гачок. А коли спохоплювались — урок уже кінчався.
Ми вибрались на вулицю й гайнули до сусіднього будинку.
5
Подзвонили у двері. Ніхто не відгукнувся. Ми оглянули будиночок і побачили: крайнє вікно, щільно запнуте цупкою сірою фіранкою, відчинене. Отже, вдома хтось є.
— Нащо та фіранка? — здивувалась Наталка. — Крізь неї ж повітря не проходить.
— Дзвони, Толику, ще! — наказав Ігор, і я вдруге натис на кнопку.
— Чого треба? — раптово долинуло з вікна. — Зачекати не можете?!
Роздратований голос пролунав так різко, що горобці лякливо шугонули з вишень, позбивавши чимало цвіту, а ми розгубилися.
— А може, ну його?.. — поспитав обережно Борька.
У цю мить сіра фіранка відсунулась, і у вікні з'явилося розлючене обличчя. Помітивши нас, дід несподівано розтяг рота у привітній, на його думку, посмішці й гукнув:
— А, це ви, сусідоньки любесенькі! Заждіть хвилечку — я ось-ось!..
Голова зникла за фіранкою, в кімнаті щось забрязкало, задзенькало — і на порозі з'явився сусід із широко розставленими руками.
— Заходьте, діточки дорогесенькі, завітайте до старенького самотнього дідуганчика!
Щось у його привітності здалося мені підозрілим. Не так, видать, і радів дід, як удавав; особливо ж, коли пригадати, як він зустрів нас удень. Але вертати було пізно: ми зайшли.
— Проходьте, гостоньки, до кухоньки, — ішов попереду сусід. — Сідайте на стільчики, я зараз чайчику вам…
Він був кинувся до плити, але Борька зупинив його.
— Вибачайте, що турбуємо, але ми до вас у справі!
— Аніскілечки не турбуєте! — заторохтів дідуган. — Які ж діла можуть бути у старесенького пенсіонерчика? От у вас, розумію, — купа справ. Давайте, викладайте свою справоньку Капітону Порфировичу, він допоможе!..
Так от як, виявляється, звуть нашого сусіда! Нарешті хоч про це дізналися, а то ж питати — незручно…
— І все ж пробачте, що заважаємо, — мовив Борис. — Ви ж, здається, робите якісь досліди? Ми бачили, як ви пробірки носили.
Капітон Порфирович хижо зблиснув очима, але тут же знов запосміхався:
— Так-так, розумничку мій, я трішечки хімією, так би мовити, займаюся, у вільну часинку.
— Ой, цікаво! — вихопилось у Наталки. — А що ж ви робите?
— Та чого розказувати, — відмахнувся дідуган, — самі згодом дізнаєтесь! — І якось так дивно й таємниче посміхнувся, що мені аж мурахи по спині забігали…
— Ну, викладайте свою справоньку! — всівся нарешті сусід. — Я весь такий уважненький!
Мене страшенно дратувала його манера висловлюватись: "дітоньки", "пенсіонерчик", "уважненький"! Але доводилось терпіти: кожен говорить, як може!
Борис набрав у груди якомога більше повітря і відтарабанив сусідові наше прохання.
— Та хіба ж це проблемочка? — вишкірився дідуган. — Та грайтеся собі на здоров'ячко, хоч лусніть! — І він знову недобре зблиснув колючими очицями.
— Тоді спасибі вам, — поважно подякував Борька, — ми скористаємося з вашої люб'язності. А тепер — вибачайте, ми підемо.
Капітон Порфирович заметушився, підскакував до кожного з нас, навіщось тис кожному руку.
— Ви ж, любесенькі мої, заходьте, не полишайте на самотиночці старесенького, кхе-кхекс, пенсіонерчика! Та грайтеся — коли тільки схочете. А за це мені теж дещо, кхе-кхекс!.. — І дідуган задоволене потер долоні.
Такий поворот діла нас трохи здивував і насторожив.
— А що вам потрібно! — обережно спитав Ігор.
— Анічогісінько! — замахав руками сусід. — Згодом домовимось. Нічого дорогесенького я не візьму, просто мінятися люблю з дитинства… Ну, не буду вас більше затримувати, ідіть собі! — І він провів нас аж до хвіртки.
— Щось не подобається мені цей "пенсіонерчик"! — мовив Ігор, коли ми трохи відійшли.
— Та й мені теж, — погодився я. — Надто вже чемного вдає. І ще якийсь обмін! Що він хоче від нас?
— Чого голову сушите? — перервав нас Борька. — Сказала ж людина: мінятися любить. Ну, попросить по хліб піти чи грядку виполоти — от і все!
— Ми б і так зробили, — сказала Наталка, — не обов'язково за щось! А от посмішка його і справді — бр-ррр! — І вона аж плечима пересмикнула, ніби від холоду.
— Стривай! — ухопив мене за руку Ігор. — Пам'ятаєш, Корнелій казав: "Стережіться сусіда!"? А що, коли він мав на увазі Капітона Порфировича!
Я раптом подумав те ж саме.
— От що, — сказав я, — треба побалакати з Корнелієм!
6
Прибігши додому, я вирішив відразу ж розпитати про дідугана в Корнелія. Але спершу треба було якось підлеститись. Сьогодні в нас саме були коропці, мама купила в обід. Я вибрав чималенького і звернувся до Корнелія, що дрімав на кухні.
— Корнюсю, любий! А йди-но сюди, глянь, що в мене!
Корнелій розтулив одне око, поглянув на мене, перевів погляд на коропа, встав, потягся, а тоді ліниво, ніби неохоче, вийшов з-під батареї і лапою взяв рибу.
З насолодою, але й гордовито, не втрачаючи пихатого вигляду, він хрумав коропа й задоволено муркотів.