— тим самим дозволивши йому вивільнити розум, уяву і час для створення нових і нових непересічних повістей-казок, які щедро випорхують із-під його невтомного талановитого пера і друкуються у наших найпопулярніших дитячих часописах.
Доля Нестайкових сонячних зайчиків не обмежилася рамками власне книг, а набула інших жанрових і видових забарвлень.
Так, зокрема, письменник створив феєричну п’єсу "Сонячний Зайчик і Сонячний Вовк", яку поставили у Львівському обласному та Ніжинському театрах.
Редагував Всеволод Зіновійович і дитячий казково-пригодницький журнал "Терентій", назву якому дало ймення одного із сонячних зайчиків, мешканців казкової країни.
З’являлися сонячні зайчики і в п’єсі Всеволода Нестайка "Перо Жарт-Птиці", яка свого часу з успіхом ішла на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка…
Одне слово, сонячні зайчики вже понад сорок років живуть не лише в душі та в уяві письменника, а й мандрують по всіх усюдах, щедро засіваючи дитячі серця та голівки сонячними щирістю й добром!..
Коли я вирішив якось полічити, скільки ж разів, починаючи з дитинства, читав— перечитував цю по-справжньому славнозвісну книгу, то — кажу щирісіньку правду! — збився з ліку.
Перечитав її ще раз і перед тим, як сів писати цей нарис, — і знову, дякуючи нестримному сміхові, що безкомпромісно й частенько переходив у відвертий регіт, повернувся в солодке дитинство…
А книга ця називається "Тореадори з Васюківки. Трилогія про пригоди двох друзів" і належить вона перу все того ж класика нашої літератури для дітей — веселому, енергійному, повчальному, невтомному та мудрому Всеволодові Зіновійовичу Нестайку.
Все почалося з того, що якось на початку шістдесятих років (зрозуміло, — минулого століття!) Всеволод Нестайко поїхав із групою київських письменників і журналістів на полювання. А ввечері до багаття мисливців, які розташували свій табір на мальовничому березі річки, прибився сільський хлопчик на ймення Ява, дуже самостійний і меткий.
Незадовго перед тим художник Василь Євдокименко — а він проілюстрував чимало книжок Всеволода Нестайка і постійно жив у місті Острі на Чернігівщині — розповів письменникові історію про двох місцевих хлопців, котрі заблудилися у колгоспній кукурудзі та й блукали в ній цілісінький день, аж поки надвечір у селі не заговорило радіо, на звук якого вони й вибралися з хащів. Відомо, що в ті часи з ініціативи Микити Хрущова засівали величезні масиви кукурудзи.
Після зустрічі з Явою та розповіді художника і народилося у Всеволода Нестайка оповідання "Пригода в кукурудзі", де вперше з’явилися на світ Ява Рень і Павлуша Завгородній, майбутні герої славнозвісної трилогії. А трохи згодом Всеволод Зіновійович написав про них іще одне оповідання — "Тореадори з Васюківки". Саме за цим оповіданням, а не за трилогією, як дехто вважає, було знято телефільм, який одержав дві міжнародні премії. Згодом обидва оповідання увійшли до збірки "Космо-Натка", виданої 1963 року.
За словами письменника, Ява і Павлуша виявилися хлопцями жвавенькими, прагнули нових пригод і буквально примусили його написати про них повість "Пригоди Робінзона Кукурузо", яка побачила світ 1964 року.
Україна захоплено читала пригоди нового "Робінзона"! А що вже малі читачі, то й говорити зайве: тут був просто фантастичний успіх!.. З ним можна порівняти хіба що успіх казкової повісті Всеволода Нестайка "В Країні Сонячних зайчиків"…
Натхненний успіхом у свого безпосереднього та найголовнішого читача, письменник сідає писати продовження, і от у 1966 році виходить друга повість про Яву та Павлушу — "Незнайомець з тринадцятої квартири", а в 1970 році — ще одна, "Таємниця трьох невідомих", які і склали славнозвісну трилогію "Тореадори з Васюківки", що вперше побачила світ окремим виданням у 1973 році і з того часу постійно перевидається і перекладається багатьма мовами народів світу, зокрема, такими, як арабська чи бенталі.
Саме ця книга Всеволода Зіновійовича Нестайка у 1979 році була внесена рішенням Міжнародної Ради з дитячої та юнацької літератури до Особливого Почесного списку Г.Х.Андерсена, а письменник отримав міжнародний Почесний диплом.
Але, як говорив мені Всеволод Зіновійович, найбільше гріють авторське серце не премії та нагороди, а читацька неослабна увага, про яку, зокрема, яскраво свідчать, наприклад, підсумки комплексного соціологічного дослідження, проведеного Міністерством культури і мистецтва та Державною бібліотекою України для дітей, які засвідчили незмінну популярність "Тореадорів…" серед юних читачів: протягом кількох років поспіль книга займає провідні позиції у рейтингових списках!
Пригадую давнє інтерв’ю Всеволода Зіновійовича. На запитання "Якими рисами повинен володіти герой у літературі для дітей?" письменник відповів мені коротко й чітко: "Герой дитячої літератури мусить мати ті ж риси характеру, що й герой літератури дорослої, — бути благородним, мужнім, чесним і добрим". А відповідь на моє запитання "Чому ви стали дитячим письменником?" була ще коротшою: "Бо в дитинстві був рудий!.."
Давно вже письменник не рудий — голову вкрили благородні сивини. Але душа його і сьогодні так само чесна, благородна, добра і щедра, а сам він, сповнений задумів та невичерпної енергії, не покидає свого робочого місця за письмовим столом, даруючи юним читачам нові та нові непересічні твори.
ТЕПЛИЙ ВОГНИК НА ДОБРУ ДОРОГУ
Віктор Близнець
Як відомо — й доведено показово і переконливо минулим двадцятим століттям! — жанр казкової повісті, літературної, авторської казки став найпопулярнішим у літературі для дітей. Переконаний, що таким він залишиться і надалі, принаймні, за моїми власними прогнозами, уваги й любові ще не одного покоління малих читачів до нього вистачить і на все нинішнє, двадцять перше століття, і навіть більше! А втім, як мовиться, поживемо — побачимо…
Свого часу яскравою зіркою спалахнув, засвітився і не згасає й досі казковий талант Віктора Семеновича Близнеця, котрий подарував дітям непересічну повість-казку "Земля світлячків". От саме про нього та про вершинну, на мою думку, для його творчості казкову повість і йтиметься на цих сторінках…
Народився Віктор Семенович Близнець 10 квітня 1933 року в селі Володимирівці Компаніївського району Кіровоградської області в родині колгоспників.
Дитинство майбутнього письменника прийшлося не лише на важкі передвоєнні та воєнні часи, одразу після голодомору 1932–1933 років в Україні, але, попри все, було осяяне безкраїм блакитним небом і неозорими вабливими степами, які на все життя всоталися і в серце, й у творчість Віктора Близнеця і щоразу, зринаючи в його пам’яті, надавали йому снаги та хисту, коли письменник брав чистий аркуш і перо та сідав за новий твір…
З малих літ Вітько, як величали його друзі, тягнувся до знань, майже не витикав, як ото кажуть, свого цікавого носа з книжок, отож і не дивно, що йому хотілося вчитись і вчитись, а десь глибоко у своєму ще зовсім дитячому серці він, напевне, вже відчував і свій майбутній життєвий вибір: бути письменником, і не простим — дитячим!
Після закінчення у 1952 році десятирічки Віктор їде до столиці й успішно складає вступні іспити на факультет журналістики Київського університету імені Т.Г.Шевченка, після закінчення якого активно пробує себе саме в обраній професії: працює в молодіжних газетах, у журналі "Піонерія" (теперішній "Однокласник"), видавництві "Молодь"… І, цілком зрозуміло, паралельно із повсякденною журналістською роботою знаходить час, аби залишитися наодинці зі своїми думками і творити Літературу з великої літери, як він це розумів.
Свою власну стежину в літературу Віктор Близнець почав торувати з оповідань для дорослого читача. І хоча вони були досить вдалими і крізь них просвічував непересічний талант, але одного чудового дня — нехай святиться цей день! — Віктор Близнець вирішує спробувати свої сили в літературі для дітей.
Одне за одним з-під його мудрого й талановитого пера починають випурхувати оповідання для малих читачиків — і майже без перерви друкуються в періодиці. До редакції ідуть листи з відгуками захоплених читачів, на них звертають пильну увагу поважні критики, і ось 1963 року у світ вирушає перша книжечка Віктора Близнеця, яку і склали написані раніше оповідання для дітей.
За першою ластівкою, книжечкою оповідань "Ойойойкове гніздо", з’являється низка повістей про важкі часи воєнного та повоєнного дитинства, про які Віктор Близнець знав не з чужих розповідей, а сповна скуштував їх гіркий і пекучий смак.
Але давньою його мрією було створити щось казкове, фантастичне, щось таке, чого досі не існувало в літературі для дітей, принаймні — в українській.
Мені пощастило досить близько знати Віктора Семеновича, він навіть називав наші стосунки дружбою, і я, можна сказати, був свідком, як визрівала в ньому майбутня славнозвісна "Земля світлячків".
То був важкий, тривалий, поступовий, виважений роками, але невпинний процес. До свого казкового дійства у повному обсязі та максимальній реалізації він ішов довго і вперто, виважуючи кожний епізод, кожний образ, кожне слово, ішов крізь, так би мовити, проміжні підступи, і найпершим таким зануренням у казковість, фантастичність, розкутість дитячих мрій, фантазій і сподівань можна вважати непересічну й унікальну для всієї нашої літератури в цілому повість "Звук павутинки", яка вперше побачила світ 1969 року, де повністю випробувано нашу рідну мову на смак і на дотик, на багатство та розмаїття, на колір і мелодійність. І сьогодні, як на мене, ця дивовижна в усіх відношеннях повість може слугувати найкращим посібником і підручником з української мови, принаймні для тих, хто хоче осягнути всі її глибини та щедроти.
Своєрідним стартовим майданчиком до злету в чисту фантазію та казковість, на моє глибоке переконання, стала для письменника його блискуча повість "Женя і Синько": чи не вперше у повоєнній літературі для дітей на сторінках непересічної книги з-під пера такого ж непересічного таланту з’явився і зажив своїм власним і неповторним життям справжній… чортик! Так, так — справжнісіньке мале чортеня із своєрідним характером, примхами та звичками, яке заприятелювало з дівчинкою на ім’я Женя.
Віктор Семенович Близнець ніколи й нікому ні на що і ні на кого не скаржився, не жалівся, не бідкався, а вперто, наполегливо та цілеспрямовано йшов своєю власною дорогою, обраною раз і назавжди.