Там його приймали роботяги, кудись зливали, й міцна основа будинку потроху зростала. Вові здалося, що він навіть бачить, як монолітний каркас будівлі вищає, тягнеться до неба. Ураз хлопцеві подумалося, що за цим зростанням криється якийсь знак для нього — слід бути вищим над усім: над собою, над своїм минулим, над дитячим захопленням мультфільмами чи старими фільмами, які так шанували його батьки. А в тих фільмах лише хтось повчає когось, весь час повчає і не дає сказати жодного слова у відповідь. Зрештою, слід вивищитися над іншими людьми і стати мужнім воїном, стати справжнім лицарем, увійти в чудове таємниче коло обраних…
Вова відчув дивну задуху. Він підвівся, походив по кімнаті, відчинив вікно. Але щось відтепер було не так. Щось змінилося. Небо насупилося, немов збиралося на дощ. Стало темно і в кімнаті, яка враз наче повужчала й видавалася відтак незатишною. Меблі враз постаріли й здавалися неоковирними, недоречними в квартирі, яка давно не знала ремонту. Тільки коп’ютер сяяв дорогоцінною, привабливою річчю серед звичайного кімнатного мотлоху, який лише незграбно грав роль чогось справжнього, недолуго удавав із себе щось вічне.
Вова торкнувся кутика монітора, поводив пальцем над клавіатурою, не торкаючись її, потім знову сів на стілець перед комп’ютером і заплющив очі.
Глава 6
КРАДІЖКА
Компанія друзів скористалася тим, що батьки Васі поїхали на дачу, й зібралася у нього на квартирі. Прийшли Юля, Таня, Софійка. Навіть Марта вирішила прийти, похвастатися — ніби так, між іншим — новими туфельками. Були Артем, Стас, звичайно, й сам Вася — за господаря, і його приятель Валерій з іншої школи. Навіть бешкетник, вічно жартівливий і веселий Петрик, хоча його ніхто не запрошував, причепився до гурту і таким чином потрапив у гості. Утім, ніхто особливо його й не відваджував, бо всі знали: з Петром завжди весело.
Ось лише Сашко, на жаль, усе ще був у лікарні. А Вован чомусь відмовився, хоча раніше залюбки йшов з усіма будь-куди й будь-коли.
Усі гомоніли, обговорюючи справи в школі. Мріяли про літо, про тривалі канікули, про відпочинок і можливі поїздки.
Марта й Валера курили на балконі, недбало струшуючи попіл до брудної півлітрової банки, яка стояла серед купи специфічного, суто балконного мотлоху, який зазвичай сам собою дивним чином заводиться в таких місцях.
Артем із Васею потроху цмулили пиво, а Софійка принесла для дівчат пляшечки слабоалкогольного напою, телевізійна реклама якого їй так сподобалася. У телепрограмі про вечірнє життя зірок естради і просто відомих людей усі пили цей напій або коктейлі з ним, і говорили якось надзвичайно прикольно й дотепно. Між трьома частинами цієї передачі в рекламних роликах дуже гарні теледівчина й телехлопець пили той таки напій і почувалися щасливими…
Вася відставив напівпорожню пляшку пива й узяв до рук гітару. Дівчата заплескали в долоні — вони любили, коли Вася грав. Зазвичай він був мовчазний і не надто дотепний, але чудово співав під власний акомпанемент. До того ж чи не щоразу, коли він "виступав перед публікою", як це називала Марта, Вася виконував якусь нову, цікаву пісню. Чи сам він ті пісні вигадував, чи десь чув — хлопець не зізнавався. Вася заспівав незнайому друзям ритмічну сумну пісню, яка вмить усім сподобалася:
Просякнутий гордістю і нікотином,
Я довіку залишуся teen’oм.
Завжди п’ятнадцять, завжди війна,
І вічний дощ обабіч вікна…
Дівчата зітхали, Валера і Артем схвально поплескали Васю по плечах, а Стас коротко й вагомо підсумував: "Супер!" Усі погодилися, що Вася і його пісні — це справді супер. А розмова, яка знову почала витися, мов кільця диму, повернула на звичну тему "Комп’ютер і ми".
— Жанна, my mother, каже, — зітхнула Марта, — що інет — то прихисток для дебілів. А сама тим часом валандається по сайтах і з мужиками знайомиться. А мене ганяє! Це нормально?!
— А мої преди, — усміхнувся Валерій, — і самі сидять, і мені не заважають. Усі щасливі.
— Мене дратує, — завважила Софія, — що домашні перевіряють, на яких я сайтах буваю, і взагалі — повністю, ну все. Мене це просто бісить. Самі ж де хочуть в інеті, там і стирчать.
— А мені класно, — примружився Вася і показав на комп’ютер. — Він — свій, власний. Мати користується інетом на компі вітчима.
— Так, це гарно… — замріяно сказала Софійка.
— Інтернет, інтернет, свіжих сайтиків букет! — заспівав Петрик.
— Все одно, — твердо мовила Марта, — батьки й інет — то несумісні речі, вони одне одного заперечують.
— Ну, не завжди, — щось згадала Таня. — Ось батько сидить за компом стільки ж, скільки і я. А мати лається лише тоді, коли я ночами сиджу. Хоча останнім часом і сама підсіла на це діло. Але так смішно: коли вона починала, страшенно боялася — зламати щось, не так зробити. Навіть одного разу покликала мене натиснути на ярлик експлорера!
Усі засміялися.
— А мій старий, — додав Артем, — все якісь програми й фільми качає, ролики по ю-туб дивиться, в онлайн-ігри грає… Маніяк! А мама байдужа до компа, до інету.
— А зараз!!! — ні сіло ні впало заволав Петрик, — рок-н-рол!!!
І він почав щодуху гамселити по сковорідках і каструлях у кухні знайденими десь паличками від настільного міні-більярду. Від несподіванки всі почали кричати й сміятися, а Вася імпровізував щось рок-н-рольне на гітарі. Дівчата скочили й почали танцювати, а хлопці зображували якийсь рок-гурт.
— А тепер Карлсон без пропелера! — оголосив Петрик.
Хлопець поналивав у пластикові пакети для сміття воду і, заповнивши який на третину, а який на половину, вискочив на балкон і почав жбурляти "водяні бомби" просто униз. Було чутно, як ті бахкали об асфальт. Уся компанія дико реготала, але потім Вася схаменувся. То вже були не жарти — він побоювався дратівливої й недоброї Поліни, прибиральниці та двірника в одній особі. Вася примусив Петрика вгамуватися й посидіти хоч деякий час за компом. На щастя, той погодився. Усі трохи заспокоїлися, але раптом озвалася трохи вже підпила Марта, настрій в якої різко змінився.
— А ти знаєш, Валеро, що в нашому класі є злодій? — звернулася вона до хлопця. — І всі мовчать! А нас усіх принизили! Хлопців просто обісрали! Вчителі! При всіх!
— Ні фіга… — здивувався Валерій, глянувши на Марту. — Як це сталося? І чому всіх принизили? І що, злодій тирить усе підряд?
— Та ні, вчора вкрали лише мобільний у Оксанки, — зітхнув Вася. — Може, ти її бачив, така, тоненька, чорнява.
— Так, падло якесь виявилося серед своїх, — зауважив Артем. — Коли пропав мобільний, клас був зачинений. І до того, як клас зачинили на перерву, й після неї до кімнати ж заходили тільки наші учні. Нікого стороннього ніхто не бачив. Отже, це хтось із наших і зробив.
— Тому вчителі вишикували всіх хлопців і обшукали їх, — роздратовано розповідала Марта. — Обшукали повністю, з голови до ніг, при дівчатах!
— І нічого ні в кого не знайшли, — що найцікавіше! — додав Артем.
— Ну, цього слід було чекати, — зітхнув Стас. — Крадій просто десь заховав мобільник, а потім, після уроків, коли все вляглося, забрав.
— Це був просто жах… Учителі психували. Хлопці обурювалися. А Оксанка так плакала, — сумно додала Таня. — Цей телефон їй подарувала мама, до того ж, саме в цей момент Оксані треба було терміново подзвонити. Тому вона й кинулася по мобільний. А телефон зник. Казала, що залишила його в портфелі, а хтось витяг.
— Хто б це міг бути? — замислився Стас. — Давайте згадаємо, хто тоді був у класі.
— Та всі були і до цієї перерви, й після. Але ось що я думаю. Всі цінні речі й гроші слід тримати при собі, — зауважив Артем.
— Ага, а на вулиці якісь придурки теж можуть забрати, — похитав головою Василь. — Пригадуєш Льошу з "Б" класу? Як на нього наїхали, коли він увечері йшов? Пасли кілька кварталів, а потім забрали мобільний. Добре, хоч не побили…
— А я вчора купила журнал для дівчат, — озвалася Софійка, — так до нього були додані такі прикольні фенечки і ще й диск із музичкою!
— До чого тут журнал, — не зрозуміла Марта. — Якась сука тирить у класі речі, а ти про журнал! Як тепер залишати щось у класі, в портфелі…
— Може, Оксана той мобільний десь загубила, — насупилася Софія. — А тепер каже, що вкрали. Вона взагалі — ляпало!
— Неправда! — сказав Стас. — Вона класна, зовсім не якесь там базікало.
— Ні, тут щось не так, — замислилася Таня. — Чому поцупили у тихої, непомітної, спокійної Оксани? І не найдорожчий телефон, який є у наших…
— Ось тому й стирили, що вона тиха і спокійна, — зауважив Василь. — Інша б на її місці таке влаштувала, що…
— Тобто вона вже всім розповіла про крадіжку? — запитав Валера.
— Так, і її батьки про це вже знають стопудово, — зітхнув Артем.
— Відчуваю, що через цей мобільний таке в нас почнеться… — зосереджено мовила Софійка.
— Факт, — переконано кивнула Таня. — Але я все одно думаю, що крадія можна "вирахувати". Не так уже й багато людей було в класі після уроку. Адже це могло статися лише тоді, коли Оксана виходила, залишивши мобільний у портфелі. Саме в цей невеликий проміжок часу, — до того, як кімнату зачинили на перерву, — й поцупили телефон.
— Ну, згадаймо, — зацікавився Стас. — Хто тоді був, пам’ятаєте?
— Ти був, — примружилася Софійка. — Я точно пам’ятаю.
— Так, я був, — спокійно відповів Стас. — І ти була. І Марта, й Вован, і всі ми…
— Але ніхто з нас не міг цього зробити! — вигукнула Марта.
— А проте — зробив… — меланхолійно завважив Артем.
— Може, це Іван? — міркував Василь. — Він теж тоді, здається, не поспішав на перерву. І грошей у нього завжди немає — сім’я небагата…
— Точно! — вигукнула Софійка. — Крім нього — нема кому. І взагалі, він якийсь неприємний, тільки вчить уроки й мовчить.
— О-па! — замислилася Марта. — Схоже, що таки він…
— Не може бути, не вірю, — знизала плечима Таня. — Він цілком нормальний. До того ж його також обшукували і нічого не знайшли.
— Він колись позичив гроші у мене, — згадав Артем, — але потім усі віддав. І вчасно.
— А у нас у школі, в паралельному класі, якось один хлопець поцупив гаманця у свого товариша, — розповів Валерій. — А "потерпілий", як кажуть менти, розповів усе своєму таточку. І після тієї розповіді така братва розбиралася зі злодієм, що тому мало не здалося… Усе віддав і ще й на колінах вибачення просив.