– Тьху!
Хлоє набурмосився.
Юі розвернулася і, скривившись, мовила:
– Я такого не їстиму і бачити не хочу цю "страву"! Вона мені огидна.
– Згинь – і не бачитимеш її, – гаркнув хлопчик.
Юі так і зробила – тільки її й бачили! Вінсент та Ернеста ввічливо сказали, що вони не голодні, бо довіряли подрузі, яка щойно так нахабно пішла.
Коли Аліна взяла в рот печиво, то тільки із співчуття до Хлоє проковтнула. Їй-бо не хотілося ображати друга!
Так вони з Хлоє вдвох і порішили його витвір.
А поки вони їли, Юі, яка щойно повернулася, Ернеста та Вінсент плели з трави потішних чоловічків. Коли вони наплели їх добру дюжину і дали своїм пальцям трохи перепочити, Хлоє та Аліна закінчили трапезу і порозлягалися на шовковій смарагдовій траві. Не голодні, але й не вельми раді. Проте друге вони старанно приховували одне від одного. Аліна, бо не хотіла засмучувати такого гарного друга, як Хлоє, а Хлоє, бо який бовдур буде себе критикувати?!
Опісля своїх занять мандрівники рушили в дорогу.
Через кілька годин Юі, Ернеста та Вінсент почували себе цілковитими телепнями, бо ж вони, на відміну від Аліни та Хлоє, зовсім нічого в роті не мали.
Раптово нашій п’ятірці почувся гуркіт потяга і його пронизливий гудок. Транспорт мчав прямо в повітрі. Діти поприсідали, щоб повітряний вихор їх випадково не здув. Потяг мав вісім вагонів і був кольору бронзи. Віконниці яскравіли червоною барвою. Двері теж були цього ж кольору.
Аліна, Ернеста, Хлоє, Юі та Вінсент з дива пороззявляли роти.
Розділ ХХІІ. Потяг у повітрі
Як дивно! Потяг у повітрі
Летить! Може, на крилах вітру?
Трохи отямившись, усі побачили, що повітряний мандрівник приземлився, з нього вийшов машиніст і підійшов до друзів.
– Привіт, не чекали? Мене звати Роан. І я приїхав, щоб забрати вас і відвезти до Моани, – сказав машиніст.
Голос у нього був напрочуд мелодійний.
– Ну, що, їдете?
Аліна озирнулася на друзів, шукаючи підтримки. Але ті лише здвигнули плечима. Тоді дівчинка першою зайшла до потяга, за нею поспішили друзі.
За мить потяг загурчав і видав протяжний свист.
Діти відчули, що летять. Це було так дивно – вони почувалися, ніби в невагомості, але чашки на столиках стояли на місці.
Мандрівник із середини був вистелений шовком, а сидіння – атласом. Столики були маленькі і, здавалося, зроблені із секвої. Підлога мала розмитий жовто-салатовий колір. Вікна – майже на всю стіну в купе. Здалеку долинали звуки магнітофона.
До купе зайшов Роан і, влаштувавши дітей на канапі, побіг по каву та тістечка.
– Він такий приязний – я маю на увазі машиніста. Але я все одно не розумію, що він хотів сказати, коли говорив про те, що хоче нас забрати в Моану. І що воно таке, ця Моана? – озвався Вінсент.
– Можливо, Моана – це якесь місто, – припустив Хлоє.
– Е-е-е, пане! Живете нібито в цьому світі, а не знаєте, що таке Моана, – засміялась Юі і витягла із сумки, де лежали її обладунки, книжечку – вона була маленька і золота, а посередині написано чорними літерами: "Все від світів до галявин".
Дівчинка розкрила книгу, і форзац зблиснув сріблом. Почала:
– Ем… Ем… Мо… Моан… Ось Моана! Моана – це руїни місцини, яка мала цю ж назву, в ній жили гулем (це такі земляні риби). Зараз Моана нагадує ліс із риб’ячих кісток. І туди майже ніхто не ходить.
– Що ж виходить? – запитала Аліна і сама дала відповідь: – Виходить, Роан везе нас на вірну смерть? Так? Це пастка!
– Угу! – підтвердили інші.
Діти кілька хвилин сиділи у важкій задумі. Зіскочити з потяга на ходу неможливо.
Юі сховала книжечку в сумку і посміхнулась:
– Але ж хочеться прокататись у летючому потязі! До того ж, можливо, ми знайдемо найкоротший шлях до міста Мінті, де мешкає мій дід-чарівник, через світ Білої Магії. Можливо, ми розгадаємо таємницю потаємних дверей до того світу.
– Що ж, все, що не є, – на краще, – вирішили мандрівники. – Вперед до нових пригод!
– Кава холоне, – сказав машиніст, заходячи в купе. Він приніс п’ять філіжанок, наповнених ущерть кавою, та солодкі тістечка, крем яких напхом-напханий шматочками манго.
Хоча Аліна й не бувала в космічному кораблі, проте тепер могла уявити, як почуваються космонавти під час своїх польотів. Так, дівчинка літала на літаках, і не раз. Але одне – літати в літаку, а зовсім інше – в потязі, який тримається на самому лише повітрі! Вони в першому вагоні, а за ними тягнуться ще сім.
Так само почувалася й решта мандрівників.
Потяг прямував на захід.
Розділ XXIII. Сон Аліни
Майбутнє в снах – таємна далина!
Аліна, Хлоє... Небезпек – сповна!
Аліна лежала на долівці, важко дихаючи, а над нею переможно стояв Ліз і тримав у руці кинджал. Вони були в потязі, що летів, ледь похитуючись.
А десь віддалено грав магнітофон якусь скорботну мелодію. Дівчинка не могла розібрати, яку саме.
Ліз єхидно зареготав, і його жовті зуби зблиснули, мов тридцять два заіржавілі ножі:
– Даремно ти, Аліно, не захотіла стати королевою Рондо! Я правив би, а ти б красувалася в короні, купалася в розкошах! Панували б неправда і зло. Нині ж ти стала небезпечною.
Пісенька змінилася на ще скорботнішу. Аліна чула її вже виразніше.
Ліз заніс руку з кинджалом (тепер вони опинилися на лузі) і намірився проштрикнути ним дівчинку.
Коли зброя була вже за кілька дюймів від серця, невідь-звідки взявся Хлоє. Він відкинув Ліза від Аліни, і вони обидва покотилися клубком по землі. У противника був кинджал, а в хлопця – нічого, окрім власних кулаків.
Мелодія змінилася і тепер звучала, як хіт. Так-так, як хіт молодіжної музики про кохання. До Аліни підійшов Хлоє. У нього на плечі була чималенька рана, яка кровила.
– Спасибі тобі! – мовила дівчина. – Зараз перев’яжу рану.
– Пусте, – відмахнувся Хлоє. І в нього на лиці з’явився вираз самовдоволеності, який ото з’являється в хлопця тринадцяти років, коли той отримує похвалу від дівчини.
Хлоє подав Аліні руку, і та встала, потім піднялася навшпиньки і … чмокнула свого спасителя в щоку, але той не почервонів, як тоді, коли він поцілував Аліну, не відаючи, що за ним спостерігає Вінсент.
– А зараз... – але він не договорив, бо Аліна прокинулась.
Вона лежала на своїй поличці в потязі, який летів у повітрі. По чолі мандрівниці стікали краплинки поту. Дівчинка задихалась і тепер старанно відновлювала дихання.
Навколо сиділи її друзі, і її спаситель у снах теж був поруч. Аліна глянула на плече Хлоє, і, звичайно, там не було жодної рани.
Дівчинка, не вагаючись, розповіла своїм супутникам сон. Виявилося, що Хлоє теж бачив це саме сновидіння, тільки за кілька ночей до того, як по них приїхав Лон. У сні Аліна його рятувала від Ліза.
Коли Роан приніс їм по склянці молока, діти думали про сон, намагаючись розгадати те, що їх чекає попереду.
Куди подівся Лон, і де зараз Ліз?
Розділ ХХІV. Місто риб’ячих кісток
А ось і місто риб’ячих кісток!
Чи, може, це за пустощі урок?
Друзі мандрували в потязі вже досить довго.
Вінсент кілька разів ледь не вивихнув руку: хотів було дотягтися до цукерниці у вагоні-ресторані, бешкетуючи разом з друзями.
Хлоє ж вилив на себе склянку лимонаду, Роан провів його до ванного вагона, і той добрих півгодини ковбанився у воді. Аліна вийшла на сходи і ледь не дала сторчака вниз із потяга, тоді хлопці кинулися її виручати, але за кілька секунд їм довелося рятувати ще й Ернесту! Юі ж безтурботно гуляла по даху потяга (він їхав повільно і дуже граційно), але тут і її спіткала халепа: повітряний мандрівник проїжджав над деревом, верхівка якого заплуталась у колесі потяга, через що всіх досить сильно струснуло: Юі гепнулась на розлогий каштан, мов лантух картоплі. Потяг вернувся і підібрав дівчинку.
Та ось за кілька тижнів друзі досягли Моани, і їх висадили з потяга.
– Куди нам іти? – запитала Ернеста, дивлячись услід повітряному мандрівнику, що невблаганно віддалявся і невдовзі зник у мороці захмареного неба.
– Чудово! – похвалив Хлоє ситуацію. – Ми на місці, де повно риб’ячих кісток! – хлопець підняв кісточку і гидливо її кинув. – Чудово! І що ж нам тепер робити? Га?! Ось до чого призводить бажання літати! У нас немає ні провізії, ні транспорту, ні бодай якогось приміщення або намету! Чудово! І чому у мене таке погане передчуття?
– Хлоє, не кричи. Ми не знаємо, куди йти, – це правда, але кудись же мандруємо, – заспокоїла друга Юі і водночас дала відповідь на питання Ернести.
– До речі, тут, напевне, водяться змії, – застерегла друзів Юі. – Будьте обережні!
– Ой! Що це?! – підскочивши, зойкнула Аліна.
Медальйон у її кишені нагрівся і збільшився. З медальйоном Хлоє коїлося те ж саме. Може, їх хтось доганяє? Хлопець і дівчина озирнулися.
Те, що вони побачили, засмутило їх. Вони здригнулися. Позаду них стояв Фімка.
Усі кинулися до найближчого пагорба з кісток.
– Я знаю, він підсліпуватий. Коли він був ще іграшкою, у нього відірвалися очі, і я пришивала йому нові. Я його любила, – зітхнула Аліна, намагаючись говорити трохи тихіше, ніж у неї виходило. – Він нас міг і не помітити.
Фімка справді їх не побачив. Роан обіцяв доставити дітей сюди, і, здається, Фімка щойно чув їхні голоси. Потяг уже відлетів, але де ж діти? Ведмідь ще трохи потоптався і перевальцем пішов за пагорб.
Розділ XXV. Осінній дощ
Коли врятуєш щось живе, то знай,
Що ти не марно цей відвідав край!
Тільки-но мандрівники виглянули з-під купи кісток, як уперіщив дощ, і дітям довелося витягати плащ, який, крім того, що був невидимкою, залишався все ж і плащем. І всі п’ятеро радо пірнули під нього. Плащ захищав дітей від дощу, вітру та чужого погляду, але осінній холод пробирав до кісток. Кожен думав про теплий камін, затишну ковдру, гарячу піццу, цікаві телепередачі і щасливе муркотіння кішки в кутку. Це ж так добре!
Раптом діти почули якийсь тихий, ледь чутний серед барабанного стукоту дощових крапель об сукно натягнутого плаща та риб’ячі кістки звук, дуже схожий на шипіння.
– Звідки цей звук? – першою зреагувала Ернеста. – Ви чуєте шипіння?
– Я ж попереджала, що тут можуть бути змії, – мовила Юі.
– А змії можуть бачити крізь плащ, – боязко спитав Вінсент.
– Вони свою жертву знаходять по запаху. Ти чим пахнеш? Особливо їм смакують біляві хлопчики, – пожартував Хлоє, і всі разом розсміялися.
– Не бійся, змії перші не нападають, – заспокоїла Вінсента Юі.
Шипіння повторилося.