Тобто тиждень триває декаду, а дні тижня мають назви: понеділок, півчетверник, дочетверник, четвер, почетверник, посередник, субота, двочетверник, донедільник, неділя. Час спливає, вже жовтень, а вони все ще не врятували Ернесту. Щоправда, їм вдалося визволити Юі.
"Хоча тут живемо без контрольних та тестів, – подумки жартувала Аліна, – а вокзали часу – тижні та місяці – пролітають на диво швидко".
Скільки таємниць у цій дивовижній країні, скільки захопливих пригод! Але ж вона так довго не була вдома! Можливо, її відсутності ще й не помітили, зважаючи на різницю часоплинів – на це вона враз звернула увагу ще після першого візиту до Рондо, та й Вінсент це також стверджував. Подумавши так, Аліна заспокоїлась. Кошик вщерть наповнився білими грибами та лисичками. Час повертатися до друзів.
Юшка вже була готова, і діти смакували нею.
– Це вам не салат! – раділа Юі.
– Нам слід рушати до палацу Ліза, – нагадав, підганяючи всіх, Хлоє. – Поспішаймо ж! Аліно, швидше снідай.
– Ну, ти просто, як мама, – відгукнулася дівчинка.
На душі в неї відразу потеплішало і стало легко. Вона взялася до їжі. Сніданок виявився смачним. Ось вам і риболовля!
– Треба ще дати лад грибам, – нагадала Аліна.
– А ми це загаз згобимо. Люблю ггиби, – радів Вінсент.
Кулінарні вправи ще зайняли в них чимало часу, але всі були ситі й задоволені.
– Що ж, потрібно вирушати знову на пошуки Ернести, – промовив Хлоє.
– Загаз це дуже небезпечно! – скривився Вінсент. – Може, пегечекаємо хоча б день, поки усе стихне? Сьогодні зобги Ліза, мабуть, нишпогять всюди.
– Пусте, у нас є плащ-невидимка, – підбадьорив усіх Хлоє.
– Тоді рушаймо. Рушаймо! – озвались Аліна та Юі.
– Ну, якщо дівчата згодні, я здаюсь! – погодився Вінсент.
Друзі знову вирушили в дорогу до замку Ліза. Аж тут Юі вигукнула:
– Аліно, зупинись!
– Що?! – з несподіванки заклякла Аліна.
– Глянь під ноги! – кивнула Юі на клаптик паперу, згорнутий у декілька разів.
– Нагадує карту! – зауважила Аліна.
– Це і є карта! – мовила Юі. – Вау! На ній показано не лише місцевість, а й тих, хто там знаходиться. Ось тут – озеро Рінд, яке навіть на карті змінює свій колір! А ось ми – біля замку Ліза з кам’яними мурами. Ген білий палац Ліза, поруч із ним – в’язниця, що нагадує неприступну фортецю, вони – за два кілометри від нас. Ой, а хто ж це ось тут, майже поруч з нами?
– У кущі! – миттєво скомандувала Аліна, впізнавши постать лиходія. – Йде Ліз. Швидко!
– Що? – не зрозумів Вінсент.
– Вінні! – просичав Ліз.
– Хлоє, не називай мене так! – обурився хлопчик.
– І інші також тут?
Вінсент повернувся і побачив Ліза.
– А-а-а-а!
Розділ X. У в’язниці
Ми не сміливці, не герої
Посеред небезпек –
Ми просто діти: двоє, троє
Ще Юі і Вінсент!
– А-а-а-а!
– Припини кричати! – замахав руками на Вінсента Ліз.
Діти відчули, як їх схопили дужі руки Лона та Зіка.
Минуло небагато часу, і вони вже сиділи у в’язниці.
– Спасибі, друже! Красно дякую. Молодець! – сердився Хлоє.
– Нема за що! – буркнув Вінсент.
– Звичайно, нема за що! – розвів руками Хлоє.
– Хлопці, припиніть! – розсердилася Юі. – І так тяжко!
Хлопці надулись і відвернулися. Хлоє сів на підлогу. Вінсент ліг горілиць. І ... ні звуку.
Дівчата захихотіли, позираючи на розгніваних "півників".
– Милі "півники", – почала Аліна в’їдливим голосом, – коли ви і надалі тільки сваритиметесь, то нічого не доб’єтесь! А нам, якщо ви не забули, ще треба знайти Ернесту і визволити її! Ну, що, і далі ображатиметесь?
– Так! – в один голос сказали Хлоє і Вінсент.
Потім глянули один на одного, скривилися і відвернулись.
– Пиши пропало! Вони безнадійні! – зітхнула Юі.
Довго сиділи мовчки, розмірковували. Ліниво брели отари хвилин.
– Ми сидимо уже близько години! І навіть не робили спроб звідси вибратися! Тут холодно! Волого! Кажани літають! Темно! Нема чим дихати! Смердить! Та ще на додачу парубки посердилися! – прокоментувала ситуацію Аліна.
– У мене, здається, є сірники! – скрикнула Юі.
– Чого ж мовчиш? – зраділа подруга.
Юі черкнула сірником, і друзі побачили кімнату, майже овальну, з кажанами на стелі.
Долівка була вкрита чимось білим. Стіни теж стояли в білому. А в повітрі, якщо воно було, літало те ж саме – біле!
– Це сіль! – спробувала його на смак Аліна, сірник погас. – Мабуть, нас тримають у соляній печері.
Юі вихопила ще одного сірника, і кімната знову була осяяна. Аліна підвелася і роззирнулася у пошуках хоч однієї шпаринки. Та марно – її не було! Не було також і дверей!
– Як ми сюди потрапили, хтось пояснить мені? – прошепотіла дівчинка.
Сірник зашипів і згас. Вивчаючи кімнату, діти ще і ще палили сірники. Їх запас вже майже вичерпався, коли друзі розгорнули дивовижну карту. У химерних лабіринтах в’язниці вони помітили ще одного в’язня – Ернесту! Від в’язниці до білого палацу Ліза пролягав довгий підземний хід.
Наступний сірник спалахнув у руці Юі. Карта на мить випірнула з пітьми. Аліна глянула на неї відстороненим поглядом, вона помітила, що всю місцевість на карті було обведено широким кордоном. Ще один спалах сірника – Аліна встигла прочитати напис: "Країна Рондо".
Останній сірник згас. Що робити далі?
Розділ ХІ. Спокуса
Найбільша в світі цінність –
дружба,
Святе єднання світлих душ!
Постаньмо всі за неї, ну ж бо!
Ніхто й ніде її не руш!
– Вставайте! Вставайте, йолопи!
Діти протерли очі: репетував Ліз, а кімната була напівосвітлена.
– Чого ти від нас хочеш? – грубо спитав Хлоє.
"Ось він, ворог, – подумав хлопець. – Дівчата мали рацію: не слід нам з Вінсентом сваритися, бо не здолаємо його".
Тож Хлоє уже шкодував про сварку з Вінсентом.
– Заспокойся! – крикнув Ліз.
Схопив за руку Аліну і потягнув до стіни. Хлоє кинувся за дівчинкою, проте стіна перед його носом знову зімкнулася.
А тим часом Ліз уже вів Аліну довгим підземеллям до свого палацу. Було темно, лише подекуди на стінах горіли смолоскипи. Стіни палацу – з білого мармуру – посіріли від диму і попелу. А підлога виявилася ... дзеркальною.
Ліз пройшов у світлу кімнату, сів за стіл і жестом запросив Аліну сідати. Дівчинка примостилася на краєчку стільця.
– Думаєш, мені так легко вбивати? – запитав Ліз, говорячи тихо і розмірено, ніби всвердлюючи кожне слово у вуха дівчинці. – Гадаєш, просто дивитися в очі істоті, яку через декілька днів уб’єш? Тобі теж нелегко буде дивитися, як твої друзі помирають. А хочеш їх врятувати?
– Так, – ледь хитнула головою Аліна.
– Тоді присягни мені на вірність!
Ця пропозиція була такою неочікуваною, що Аліна сповзла зі стільця на долівку:
– Що?!
– Присягни мені на вірність, і їх, твоїх друзів-в’язнів, відпустять! Правда, ти з ними вже не побачишся… – Ліз походжав побіля Аліни. – А замість них у тебе будуть смачна їжа, кімната, білий тигр і навіть у твоєму розпорядженні буде Лон. І він слухатиметься твоїх наказів, а не моїх! Хочеш?
– Ні! Ніхто і ніщо не замінить мені моїх друзів! – закричала Аліна.
– Я тобі дам на роздуми два тижні! Саме тоді північна частина Рондо знаходитиметься під впливом планети Венери. Але ти ці тижні проведеш не біля своїх друзів! За цей час ти звикнеш до мене, до мого палацу, до розкоші, якою будеш оточена. Сподіваюсь, ти розумна дівчина і приймеш вірне рішення.
– У такому разі сьогодні ж переведи моїх друзів до кращої кімнати в палаці, – хитро посміхнулась Аліна і додала: – Та не забудь про Ернесту!
– Ну, гаразд, – знехотя погодився Ліз, – але ти обіцяй, що будеш королевою Рондо!
Ліз допоміг Аліні підвестися і провів її до іншої кімнати. Вона була просто-таки королівська – кришталеві колони по чотирьох кутках обвиті трояндами, підлога вкрита величезним килимом, гаптованим золотом, диван під паланкіном.
Ліз непомітно вийшов.
Аліна пройшла на балкон і визирнула в двір палацу. Вона побачила білого тигра, що стояв на засніженій землі.
– Зима, – здивовано видихнула дівчинка.
– Можна? – чемненько запитав такий грубий раніше Лон.
– Вийди! – ні з того ні з сього гаркнула Аліна.
Перед нею стояло питання: непоступливість чи багатство?
– Виходжу, виходжу! – заквапився Лон.
Тільки-но той вийшов, Аліна гепнулась на диван і заридала.
Розділ ХІІ. Білий тигр
Сузір’я, скрипка, колір білий...
Знялася дивом, полетіла!
Ці зимові дні біленя в палаці Ліза для Аліни видалися довгими та сумними. З одного боку, добре те, що в неї з’явилася надія на порятунок друзів, а сумними, бо має присягнути на вірність своєму заклятому ворогові, щоб той не вбив її друзів!
Увесь час Аліна проводила з тигром, який став зовсім ручним. Згодом у неї з’явилася надія на втечу. Аліна через Лона намагалася допомагати своїм друзям – він погодився віднести їм невеликого ліхтарика, гостинців, навіть теплу ковдру. Вона розпитала в Лона ще про одну ув’язнену – Ернесту, але Лон не погоджувався влаштувати для них зустріч, поки що...
Попри сподівання Ліза, почуття справжньої дружби та любові до своїх друзів тільки міцніло в серці Аліни. Вона спілкувалася з Хлоє за допомогою чарівного медальйона. У холодні зимові дні дівчина пригортала до серця пухнастого білого тигра, і смуток танув.
Якось увечері, коли Аліна розчісувала пухнастика срібним гребенем, його муркотіння перейшло в шепіт:
– Мр-р-р, ме-даль-йон, р-рр!
Здалеку долинали звуки скрипки. Здивована дівчинка дістала медальйон. Пухнаста лапа тигра торкнулася гладенької поверхні медальйона, розвернувши його до пагорба, що білів за вікном. Медальйон враз засвітився білим сяйвом. За мить Аліна відчула, що сидить не на теплому килимі, а прямо на пухкому сніговому покривалі – вони з тигром перемістилися через зачинене вікно на засніжений схил! Тепер музика стала гучнішою. Віртуозне виконання мелодії розкривало почуття дружби та любові в душі Аліни. Невидимий скрипаль якимось незбагненним чином передав сяючу чистоту почуття, як недоторкану білизну снігу, що, перебуваючи у вільному польоті, лине до землі. У сузір’ї Північна Корона спалахнула зірка.
Дівчинка схопила медальйон і провела рукою по його гладенькій поверхні, спрямовуючи її на вікно білого палацу Ліза, але нічого не трапилось – медальйон слухався тільки магічного звіра. Тигр знову торкнувся медальйона – і ось вони в кімнаті. Лон, що задрімав у кріслі, навіть нічого не помітив. Аліна поцілувала свого улюбленця і, відкривши медальйон, швидко набрала: "Тигр показав мені чарівну властивість медальйона.