Нарешті, зупинка і... тверда земля під ногами.
Розділ ІІІ. Таємниця папірця
У дружбі розцвітає серце!
Вона перемагає зло.
Із лопуха, а не з відерця
П’єш воду. В Рондо це було.
– З прибуттям у Рондо! – привітав Хлоє.
Уся земля була всіяна дрібними барвистими квітами. У Рондо буяла весна. Дерева були високі і розлогі. У найближчому виднілося дупло, з якого виглядала весела біляча мордочка. По ліву руку темнів стіною ліс, по праву – сяяло безкрає синє озеро з дзеркальним дном, яке просвічувалося крізь прозору, як сльоза, воду.
Хлоє з Аліною пройшли до берега, де ніби чекав на них довгий, але вузький човен. У човні сидів худенький білявий хлопчик у зелено-синій курточці.
– Олін, окко онів? – запитав Хлоє.
– Олін, окко, – відповів хлопчик.
– Сідай! – скомандував Алінин друг.
Хлопчик подав руку Аліні, і та сіла. За нею до човна стрибнув Хлоє.
Вони пливли, а під водою рухалися золотисті рибки, та так, ніби в них були вмонтовані маленькі моторчики! Рибки віддзеркалювались у дні озера, і тому здавалося, що вони мали своїх двійників.
– Ромо, – запитала Аліна, – якою мовою ви розмовляли?
– Хлоє, – поправив друг. – Це прадавня мова народів чотирьох країн – Рондо, Мано, Ур та Кіото. Кожне слово цієї мови має магічну силу!
Діти вийшли на берег. Неподалік височіла похмура споруда.
– Це будівля суду, – пояснив Хлоє.
– Слухай, – знову заговорив він, – зараз мене тут судитимуть, – і вказав на споруду. – Мають покарати, хоча я не знаю, як саме. Якщо вони присудять посадити мене до в’язниці, розірви чарівний клаптик на чотири частини, смарагдовий укинь в озеро, а червоний підпали, щоб він повністю згорів. Потім жовтий кинь на землю і притопчи його ногою. А далі увійди до зали засідань суду і підкинь вгору останній білий клаптик паперу. Але ж будь уважною, не переплутай послідовність та колір папірців, адже кожний клаптик символізує стихію, пору року, сторону світу, почуття та чарівного звіра, бо якщо ти внесеш плутанину, то закрутиш вихор подій в іншому напрямку. Зрозуміла?
І, не дочекавшись відповіді, пішов до зали, де вже сиділи такі ж хлопці й дівчата, як і він з Аліною.
Відбувся суд, на якому Хлоє засудили до року ув’язнення. Розпач стиснув серце Аліни. Вона швидко розірвала папір на чотири частини. Вибігла на берег і першу, смарагдову, частинку занурила в озеро, другу, червону – підпалила, жовту – кинула на землю і потоптала каблучком. Потім швиденько вбігла до зали суду, глянула на Хлоє – його спокій передався їй, і вона підкинула останній клаптик, який підлетів і на очах розтанув у повітрі. Аліна знепритомніла. Що сталося потім? Метушня. Крики.
Хлоє на руках виніс непритомну Аліну із зали, обережно опустив її на землю. Швиденько збігав до Дзеркального озера, набрав у великий лопух води і збризнув лице рятівниці. Потім сів над нею навпочіпки, схиливши голову. За кілька хвилин Аліна розплющила очі. Хлоє дав їй попити прохолодної кришталево-чистої води з лопуха. Допоміг підвестися.
– Як ти? – стурбовано запитав. Аліна не відповіла на його запитання, а натомість запитала сама:
– Що відбувалося?
– Аліно, ти ж чула про одвічну проблему боротьби добра та зла? Цей папір було зачаровано, і він міг стати небезпечним для лиходіїв, якщо його іншопланетянка, серце якої сповнене добра, розділить між стихіями – водою, вогнем, землею та повітрям, – тоді всі лихі зобри країни Рондо стануть добрими! – пояснив Хлоє.
– Лихі зобри... – задумливо відгукнулася Аліна.
– Жителі цієї країни не мають права завдавати прикрощів навіть лихим! А ти маєш таке право, адже ти не зобр, – весело сказав хлопчик. – Ось тепер лиходії перетворилися на добродіїв! Твоя допомога безцінна, Аліно!
– Вони зробили напис, щоб ніхто не чіпав цей папір? Так? І щоб не торкалися його чотири стихії?! Але чому не заховали його? – розмірковувала уголос дівчинка.
– Цей папір дуже давно я отримав від одного чарівника, а той відібрав його в злого чаклуна Ліза. Ти виконала свою місію, зробивши все правильно. Щиро дякую тобі! – сказав Хлоє.
Подумки він перенісся в щасливе майбутнє, замріявся, прикусивши соломинку. Аліна скоса глянула на Хлоє і зустріла його замріяний погляд. Думки обох підлітків кружляли, мов вільні перелітні птахи, десь у височині, у безмежному просторі...
Розділ IV. Плюшевий ведмедик
Ворожа іграшка жива –
Ведмедик з плюшу ожива!
– Ну, добре, – мовив Хлоє.
– Не так швидко! – почувся чийсь скрипучий голос.
Діти рвучко повернулись і побачили низенького чоловічка в червоній курточці і фіолетового кольору шароварах. Лице в нього було зморшкувате і негарне. Ця істота схопила за руку Хлоє:
– А ось і наш порушничок зі своєю подружкою!
Огидна істотка затулила жорсткою долонею рот хлопцеві:
– Ви гадали, що більше не лишилося лиходіїв у Рондо?! Аж ні! Добре, що ми з Фімкою саме мандрували світами в часі, поки ви тут бешкетували.
– Олдо он інріко мой доін... – проривалися слова Хлоє.
Чаклун зник, а разом з ним – і його полонений. Та хлопець встиг кинути Аліні маленький золотистий медальйон! Дівчина підібрала його, промовила чарівні слова, заплющила очі і... – через кілька хвилин була вдома.
"Так, так... Ніби усе наснилося", – Аліна погладила свого іграшкового ведмедика. Потім сіла на диван, розглядаючи загадковий медальйон.
Аліні здалось, що ведмедик кліпнув оком. Вона пильно глянула на іграшку, але не помітила нічого дивного. Плюшевий ведмідь лежав, як і раніше, на канапі біля столу. Аліна взялася розглядати цікаву річ. Але їй знову видалося, що Фімка повів оком. Тут вона пригадала слова Ліза про його приятеля Фімку. Підвелася і підійшла до підозрілої іграшки чи істоти. Але тільки-но Аліна простягла руку, щоб узяти ведмедика, як той зістрибнув зі свого стільця!
– Я так довго чекав, доки Ліз дозволить мені ожити. Начувайся! – вишкірив зуби Фімка.
Ні, це вже був не Фімка – може, Фім, та ще й злющий!
– А як там Хлоє? А-а, його забрав до себе Ліз. Це добре! З ним, нарешті, буде покінчено!
Фімка подибав до кухні. Аліна помітила, що медальйон можна відкрити, тож відкрила і побачила кнопки з буквами. Майже такі, які бувають у мобільному телефоні, тільки без цифр. І ще екран. Раптом на екрані з’явився напис, Аліна швидко прочитала: "Я у в’язниці. Ліз посадив мене сюди за те, що я дружу з людиною, хоча це дозволено. Я ж не людина, я зобр, а тепер, Аліно, тікай з дому, хутко!"
"Але куди тікати?" – подумала дівчинка. Тут у кімнату перевальцем зайшов Фімка. Аліна не встигла й оглянутися, як уже була зв’язана, а ведмідь тримав медальйон.
– Добре, – потирав лапи Фімка, – подивимося, що це за штукенція! – і взявся відкривати медальйон.
– Ні! – крикнула Аліна і немов провалилася в темряву.
Розділ V. Ернеста, або лялька Юля
І знов Аліночка сама –
Вже й ляльки-подруги нема!
– Аліночко! – почувся чийсь ніжний голос.
Аліна розплющила очі і побачила дівчину з карими очима і каштановим волоссям. Вона була одягнена в бордове плаття і дуже схожа на Алінину ляльку Юлю.
– Це... це ти?! – не вірила своїм очам Аліна.
– Так, і мене звати не Юля, а Ернеста! – мовила дівчина-лялька. – Вибач.
– А де Фімка? – запитала Аліна.
– Цей пройдисвіт? – відгукнулася красуня. – Він у Рондо!
– Як у Рондо?! – злякано перепитала Аліна. – Там же Хлоє!..
– Ой! Вибач! – скривилося личко Ернести. – Нічого, щось вигадаємо! Не думай про це.
– Добре, – витираючи сльози, погодилася з новою подругою Аліна.
– А це не твоє? – Ернеста простягнула Аліні медальйон.
– Це... це... спасибі! – ледве вимовила Аліна, обережно взяла річ і пригорнула до серця.
– А тепер на пошуки Хлоє! – урочисто мовила Ернеста. – Олдо ол інріко од Рондо!
І знову Аліна – тепер з новою подружкою – опинилася в чарівній країні. Тут уже настало літо – час у Рондо минав швидко!
– А де живе Ліз? – запитала Аліна.
Медальйон несподівано засвітився, дівчинка відкрила його і прочитала: "Я втік від Ліза, коли той спав, але він, прокинувшись, помітить пропажу!"
– Ти що, хочеш іти зараз до Ліза? – злякалася супутниця, прочитавши. – Але ж це небезпечно!
– Я, уявіть собі, теж прямую туди! – пролунав голос над вухом Аліни.
Це був Фімка! Він схопив Ернесту. Аліна кинулася їй на допомогу.
– Аліно, бережи медальйон – він має чарівні властивості! Не можна, щоб він потрапляв до лиходіїв. Стережись!
– От розпатякалась! – Фімка одним ударом лапи повалив Ернесту на землю, зв’язав її і кинувся до дівчинки.
Та жбурнула камінь у ведмедя, і на хутрі проступила плямка крові! Аліна влучила ведмедю в голову і, мабуть, трохи оглушила його. Поки він витирав лапою кров, Аліна заходилася розв’язувати подругу. Та Фімка швидко оговтався і кинувся до дівчинки.
– Аліно, Фімка! – попередила подруга. – Тікай! Я вже майже вивільнилась.
Фімка зрозумів, що може залишитися ні з чим, і повернувся до Ернести та й потягнув її до Ліза.
Аліна ж, пробігши кілька кроків, спіткнулася і гепнулась під кущ. Погоні не було, але подруги – теж.
Дівчинка знову відкрила медальйон і почала натискати на кнопки: "Дуже багато маю тобі розповісти! Хлоє, будь обережний, ти можеш зустріти ще одного помічника Ліза – Фімку".
Розділ VI. Вінсент
– Ми знову разом! – мовив Хлоє.
Вінсент додав:
– Тепег нас тгоє!
Аліна вибралася з-під куща і побачила невисоку тінь, яка наближалась.
"Хлоє!" – промайнула думка в рудій голівці Аліни. Але це був білявий хлопчик, він плакав і втирав рукавом сльози, що котилися градом.
Аліна підбігла до нього:
– Перестань плакати!
– Я… я не плачу! – промуркотів хлопчик, глянувши на дівчинку, і раптом аж засяяв: – Ти що, та дівчинка, яка пегша подгужилася із зобгом!? Так? Я дуже багато чув пго тебе від Велеса, який і пегеніс мене сюди. Він заспокоїв мене, що вдома навіть не помітять мого зникнення, бо тут час збігає швидше!
"Велес? Слов’янське божество? Покровитель тварин, мистецтва, який приносить щастя! Значить, улюблена легенда – це правда! На це ж натякав Хлоє. Може, йому також не все відомо?" – думала дівчинка.
– Я знаю, як тебе звати, – Аліна! – радів хлопець.
– Так, – мовила здивовано дівчинка. – А як тебе звуть?
– А хіба я не сказав? Мене звуть Вінсент.
– Чому ти плакав? – запитала Аліна.
– Бо я заблукав!
– А звідки ти?
– З України!
– І я з України!
– А з ким ти потовагишувала?
– З хлопчиком, його звати Хлоє!
– Згозуміло.