Я бачив стільки смертей, і, може, душа в мене скам'яніла і зачерствіла. Але от я уявив собі Вас — молоду дівчину, можливо, мою ровесницю, можливо, ще молодшу, з дітьми, вивезеними з фашистської каторги. Я уявив, яка Ви добра, ласкава, чуйна до них. Інакше не може бути! І я подумав: я міг би Вам щиро писати про все! Можливо, у Вас і без мене багато друзів, товаришів — ну що ж, прийміть і мене в їхнє коло! Напишіть мені про них. Пам'ятаєте прислів'я: "Скажи мені, хто твої друзі, і я скажу тобі, хто ти". Напишіть, що Ви любите, які книжки, яких поетів. Коли б Ви надіслали своє фото, ми б усі були страшенно раді і повісили б його в нашій каюті.
Шлемо Вам усі червонофлотський палкий привіт і чекаємо Ваших листів.
Віктор Таращанський".
Правда, це був хороший лист! Щирий, безпосередній. Їй уявився Віктор — високий, худорлявий хлопчисько. Вона не знала — чи брюнет, чи блондин, чи гарний, чи негарний, та вона ніби побачила вираз обличчя, допитливі живі хлоп'ячі очі, які поглядають з цікавістю навколо, і ніби почула безліч питань, якими він її засипає.
Вона може сама поставити їх за нього, а чи відповість — то вже невідомо... Перед тим як писати, їй захотілося самій пройтися по Києву тими вулицями, тими парками, якими ходила вона дівчам-підлітком до війни.
Леночка Лебединська сиділа коло столу і вперто вчила історію. Вона сказала Марині Петрівні, що мусить надолужити всі пропущені роки. Так, вона не подарує їх фашистам!
— Я піду трошки пройдуся! Поки ти вчиш історію. А увечері вчитимемо алгебру. Чергує сьогодні Ольга Демидівна, і я вільна, — ніяково сказала Ліна. їй було трохи незручно кидати подругу саму, але їй захотілося побути на самоті.
— Іди, Ліночко, я поки що вчитиму історію. Знаєш, так багато, — теж ніби перепрошуючи, сказала Лена. Їй здалося, навпаки, що Ліні сумно, і, може, треба було б піти з нею, розважити її, але ж вона мусила так багато вивчити!
Ліна заколола назад світлі коси, накинула жакетку і швидко пішла...
Був тихий надвечірок. Ще не було холодно, ще була золота київська осінь. Синє-синє небо; жовте, червоне, золоте листя різнобарвно заквітчало всі вулиці і парки Києва. Листя шаруділо під ногами — шурх-шурх...
Малою так було весело шарудіти таким пожовклим листям і шукати в ньому кароокі каштани. Востаннє, трошечки соромлячися такої дитячої розваги, вони розважалися цим у Піонерському парку з Танею, хоча були вже в сьомому класі. З Танею... Ліна швидко стрибнула в трамвай, який рушив з зупинки, і поїхала у протилежний кінець міста.
Як дивно, вона ще не була там тепер. Адже ще при ній, у перші дні фашистської окупації, був зруйнований будинок, де вони жили, весь квартал коло Континенталю. Отут був такий чудесний дитячий театр. Побиті кізочки біля фонтана тільки й лишилися... А там, у театрі, у фойє, був акваріум з золотими рибками, там вони зустрілися з Танею в антракті, і ніколи в житті вона не забуде тієї вистави про хлопчика-партизана, наче з того вечора й почалася їхня дружба.
Власне, з Танею вони познайомилися одразу, коли Ліна з батьками переїхала до Києва. Ліна перейшла тоді в шостий клас. Їхня школа була теж на вулиці Леніна. Проти російської драми. Тепер там сама коробка.
І в Москві Ліна була відмінницею, і тут, звичайно. Але першою була Таня. У них були однакові оцінки, вони обидві багато читали, але першою все ж таки була скромна, мила Таня.
Таня ніколи не командувала, але без неї нічого не виходило як слід: ні стінгазета, ні збір загону, ні підготовка до вистави. А їй щиро здавалося, що вона все погано знає, погано вміє, що вона "сіра і непомітна постать" — як вона колись призналася. Та до неї всі тяглися, з усіма вона дружила, у неї любили збиратися, без неї нічого не починали. Таню дуже любили всі вчителі, але це нікого не дратувало, бо вона цим ніколи не користувалась, навпаки, весь клас ставився до неї з особливою ніжністю, бо вона дуже часто хворіла.
Іноді класна керівниця, помітивши, що Таня сидить з палаючими щоками і, значить, у неї знову температура, відсилала її додому. Тоді Таня робилася такою нещасною, їй здавалося, що в класі скоса поглянуть на це, часто вона ховалася від керівниці, але дівчата і навіть хлопці казали: "Танька, йди додому, а то знову місяць пролежиш, ми увечері занесемо уроки".
Її й гарною не можна було назвати — тоненька, висока, з худеньким матовим личком, двома тонкими каштаново-рудавими кісками, з живими розумними карими очима, з чорними густими віями і чорними гарними бровами — вона була сповнена якогось внутрішнього чарування і грації. Завжди надзвичайно тактовна і делікатна, вона ніби боялася когось образити, і в той же час така правдива і чесна в усіх вчинках, словах, переконаннях, що з нею мимоволі всі були одверті і чесні. Про неї сказала колись класна керівниця:
— Таня надто строга у вимогах до себе і до життя. їй буде нелегко, вона дуже відповідально ставиться до найменшої дрібниці.
Так, Таня була не просто собі відмінниця, як інші. З нею змагатися було нелегко, це одразу збагнула Ліна.
Скромна, худенька дівчинка мала великий вплив на весь клас, а от Ліна не завоювала одразу його симпатії.
Вона пам'ятає перші дні, коли з'явилася в незнайомій школі. Її, звичайно, завезла татова машина кольору "кофе з молоком", вона зайшла в клас і удавано байдуже подивилася на дівчаток і хлопчиків, з учителями була підкреслено чемною, але стриманою і на перерві вже почула за своєю спиною: "Задавака". Дві-три дівчинки підійшли до неї, зацікавлені її модним в'язаним джемпером, які носили дорослі дами, і черевиками на каучуці, тоді це була теж новинка, особливо серед дівчаток такого віку, як вона.
На уроках вона відповідала дуже добре, спокійно, впевнено, і карі очі худенької дівчинки дивилися на неї уважно і привітно.
Через кілька днів до неї підійшли дівчатка разом з Танею спитати, в якому гуртку вона працюватиме і, може, ходитиме з ними до піонерського палацу. Ліна трохи гордо відповіла, що вона вчиться "всерйоз" музиці і віддає їй багато часу, а також вивчає англійську мову.
— Але ж у піонерській роботі ти братимеш участь? — спитав сердито хтось із хлопців.
— Звичайно, — спокійно відповіла Ліна, майже не глянувши на нього, — але зараз я готую дуже відповідальну програму з музики до іспиту.
— Ну, тоді коли складеш іспит, — примирливо мовила Таня. — І нам тоді пограєш на піонерському зборі!
Не так уже Ліна була зайнята, і не такий уже важкий був для неї іспит у музичній школі, а просто вона відповідала так, трохи наслідуючи свою маму. Мама завжди трималася так, ніби вона була відмінною істотою від усіх, мала найкращий смак, і все в родині і в домі у них звичайно вважалося найкращим.
— У нас меблі карельської берези на спеціальне замовлення, — казала вона, ніби між іншим, знайомим. — Ви знаєте, ми привезли такий рояль — навіть у філармонії такого нема. А машину чоловікові привезли з-за кордону.
Взагалі мама визнавала лише закордонні речі — джерсі, рукавички, черевики, і з ранку до вечора у неї з подругами тільки й точилися розмови, що про речі. Речі, речі, речі... Що є в універмазі, що бачили в комісійних... речі, речі, речі...
Батько, директор великого тресту, був завжди зайнятий по горло.
То було давно, в ранньому дитинстві, коли Ліночці він розповідав про громадянську війну, бої, Перекоп, про роки навчання на робітфаці, в інституті. Потім веселим, добродушним студентом він безтями закохавсь і одружився з дочкою відомого адвоката. І одразу повірив тому, що намагалася втлумачити в голову вся сім'я жінки. По-перше, що жінка його — неземна істота, по-друге, що тепер головним завданням його життя є вдовольняти всі її бажання, і, по-третє, підкоритись абсолютно її смаку в домашньому побуті. Спочатку це його просто тішило, потім він звик і навіть сам казав інколи з самозадоволенням:
— Бачили мого пса? Справжній англійський дог. Закладаюся на що завгодно, — в місті подібного нема.
— А який сервіз мені дістали, який фарфор — жінка у мене розуміється на цьому!
Але в нього це виходило навіть трохи добродушно і нікого не дратувало.
Жінка не терпіла ніяких його оповідань про роботу, про обов'язки. Це все він мусив лишити "на службі", а дома він був її чоловіком, готовим виконати всі примхи... Може, тому він усе менше й менше бував удома і лише по неділях любив вивезти в театр, прокатати на машині жінку і дочку. Обидві модно вдягнені, гарненькі, ні на кого не дивляться...
Особливо пишався дочкою:
— Ну, правда ж, красуня? А як грає! А як розмовляє англійською мовою і німецькою? Зовсім вільно!
Але Ліночка була по-справжньому розумна: багато читала, прекрасно вчилася, з матір'ю була далека, потай сумувала, що батько вже не розповідає про буряні юнацькі роки, і іноді дуже заздрила Тані. Вона швидко відчула, що зовсім не так треба було познайомитися з класом, і нічого в ній вже такого особливого нема, адже інші дівчатка і хлопці вчаться не гірше за неї і читали не менше. Їй дуже хотілося піти з Танею вдвох гуляти, розмовляти про найтаємніші мрії, які бувають у тринадцять років, і дізнатися, як живе ця худенька дівчинка з ясною, ласкавою до всіх усмішкою.
...Ліна сіла на камінь коло безрогих, побитих кулями диких кізочок, з сумною усмішкою глянула на руїни колишнього дитячого театру....
...Вона сиділа з тіткою в ложі бельетажа, але їй раптом стало сумно ще перед початком вистави.
Там, унизу, в ложі бенуар — директорській, коло сцени, — розмістилась зграйка хлопців і дівчаток. Це все були її однокласники, і серед них сиділа Таня. Вони всі сміялися, жартували, виривали у товстенької Рози програму, Ліда роздавала всім цукерки, там були і Володя, і Льонька, і Грицько, найбільші урвиголови і бешкетники, але сьогодні вони були гладенько причесані, і червоні піонерські галстуки були якось особливо охайно зав'язані.
Їй, Ліні, було б веселіше сидіти з ними, але вона не могла вільно зайти і сказати: "Добридень, от і я!"
Піднялася завіса. Ліна була набалувана московськими, кращими в світі театрами, а ця п'єса була посередня, і актори досить невиразні. Але от на сцену вибіг Василько — такий невисокий, стрункий хлопчина — і все вмить змінилося, все ожило, заграло. Ліночка, сама не помічаючи того, подалася вся вперед, і в залі всі хлопці і дівчатка з багатьох шкіл ніби завмерли.
— Чудесний актор! — сказала навіть тьотя.