Усі вони сиділи і в'язали панчохи для солдатів, і перші дні в'язали за Ліну, бо вона не могла ворушити пальцями.
За кілька днів вона відійшла. Якось рано-вранці вона прокинулася і відчула себе не те що дужчою, а все-таки живою.
— Подихати... хоч трошки подихати свіжим повітрям, — прокинулося в ній нестерпне бажання.
— Юзю... — прошепотіла вона сусідці, — подихати... до вікна... Жінки підвели її до вікна, допомогли стати на ослінчик. Притиснувшись до грат, вона глибоко вдихнула в себе повітря.
— Ой! — раптом скрикнула вона.
— Що? Що? — жінки поглянули теж крізь вікно. — Ліно, що ти? Ну, то вивели дітей, адже там діти в іншому блоку. Їх водять на роботу...
У сірих брудних халатиках, під вартою виводили дітей, а за ними з гордовитим, незалежним виглядом ішла фрау Фогель...
— Ой! — прошепотіла Ліна і майже впала на руки подруг.
— Що то за діти? Чому вони тут, ви не знаєте? — спитала вона згодом.
— То ваші діти, — тихо пояснила Юзя. — Полонених діти, радянських партизанів. Вони вже давно тут.
— А чому вони окремо від батьків?
— Не знаю. Одна дівчинка лежала зі мною в лікарні і казала, що всіх їхніх матерів спалено в Аушвіці.
З того дня Ліна завжди схоплювалась вранці і дивилась крізь грати, як ідуть діти. Вона намагалася розгледіти обличчя, але це було неможливо, тільки худенькі сірі постаті майоріли вдалині.
Увечері вони поверталися. І фрау Фогель вона бачила також.
Раптом вона відчула — за весь час війни, за всі свої і чужі поневіряння їй не було так жахливо гірко, як у ті хвилини, коли вона бачила сірі, понурі ряди під доглядом фашистського коменданта і фрау Фогель.
Наші рідні радянські діти! Що зробити? Коли б знали наші!
Що з ними буде... Яку жахливу долю готує для них фрау Фогель і інші такі, як вона.
Якось вартовий викликав її і Юзю.
— Шнеллер! Швидше! Підете сьогодні прати в дитячий притулок. "Може, це до тих дітей? — майнуло в голові у Ліни. Але їх вивели
за територію табору, і вартовий провів їх на околицю міста до невеличкого сірого, похмурого будинку. Там були діти трьох — шести років. Розмовляли вони по-німецьки, гляділа їх якась суха, як жердина, вже стара вихователька.
— Ти станеш прати, — ткнула вона пальцем на Юзю, — а ти, — наказала вона Ліні, — помиєш підлогу в ізоляторі.
В ізоляторі лежало кілька дітей, мовчазних, блідих, ніби байдужих до всього.
— Як тебе звуть? — спитала вона дівчинку років п'яти.
— Єва, — ніби завчено відповіла та.
— Ти давно тут?
— Я не знаю.
— А де твоя мама?
— Я не знаю.
— А як звуть того хлопчика? — Ліна вказала на хлопчика, який лежав, очевидно, з високою температурою.
— То Ганс.
Хто ж ці діти? Звідки вони? Дівчинка в кутку, трохи старша, стежила уважно за Ліною, але коли та підійшла до її ліжка, вона вдала, що спить.
Ліна вже домивала підлогу, як раптом хлопчик Ганс, мабуть марячи, сів на ліжку і раптом — Ліна аж випустила ганчірку з рук — сказав трохи ламаною українською мовою:
— Бабцю, бабцю... Ясик пити хоче... — і знову звалився на тоненьку тверду подушку в запраній сірій наволочці і закотив сині очиці.
Ліна підбігла до нього, перехопивши уважний погляд дівчинки з кутка, налила йому в склянку води, підвела біляву голівку і обережно напоїла з ложечки.
— Пий, Ясику, пий, милий, маленький, голуб'ятко моє! — зашепотіла вона. — Ясику, Ясику.
І раптом почула шепіт:
— Kommen Siй hier, bitte! — то шепотіла дівчинка з кутка.
Ліна кинулася до неї. Дівчинка притулила гарячі губи до самісінького Ліниного вуха і прошепотіла:
— Ви не німка? Не німка?
— Ні, — похитала головою Ліна, — я українка, а ти?
— Я Ліда, а не Лінда, — уперто сказала дівчинка, — а маму звуть Феня, а Гансика — Ясик. А баби Василини нема. — Вона говорила поволі, ніби пригадуючи слова.
— А як твоє прізвище?
— Я не знаю.
— А Ясика?
— Я не знаю.
— А звідки ви?
І цього не знала дівчинка. Вона пам'ятала тільки, що звуть її Лідою, а маму — Фенею, а Ганса — Ясиком.
Почулися кроки, і Ліна кинулася викручувати ганчірку. До кімнати зайшла наглядачка і з нею огрядна висока жінка.
— Їх треба вивезти сьогодні ж уночі на захід, — почула Ліна голос і пізнала... фрау Фогель. — І пам'ятайте, фрау Шарлотта, це все діти-сироти, всі німці. Інших націй тут нема. Як здоров'я Ганса? Якщо йому не стане краще, доведеться йому зробити укол. Розумієте? Так наказав гер Хопперт.
— Розумію! Але я гадаю, йому стане краще. Це звичайний пароксизм.
— Пароксизм не пароксизм, а пам'ятайте мої слова. Хворий нам не потрібен. А дівчата?
— У них уже нормальна температура. Я їх сьогодні тут тримала для перевірки.
— Що це за жінка? — спитала раптом фрау Фогель, помітивши Ліну. Ліні здалося, що в неї зупинилося серце.
— Це нам надіслали попрати білизну. Адже ви знаєте, як зараз важко з робочою силою. Гер комендант був такий люб'язний, що надіслав для допомоги двох з табору.
— А, — промовила зневажливо фрау Фогель, — дивіться лише за ними, а я піду до гера Хопперта, він приїхав. — І, слизнувши поглядом по зап'ятій у марлеву косинку голові Ліни, випливла з кімнати.
Даремно злякалася Ліна. Фрау Фогель ніяк не могла б пізнати у цій виснаженій жінці, якій можна було дати 30 і навіть 35 років, гарненьку Ліну.
Якоюсь страшенною таємницею був укритий цей сірий, похмурий будинок на околиці міста, але, напевне, не тільки Ясик і Ліда були тут не німецького походження. Напевне, не самі вони!
Коли Ліна виходила, вона нишком поцілувала Ясика і Єву (а як її насправді звали?), поцілувала і погладила по голові Ліду, яка притулилася до неї і дивилася вичікуючи в очі.
— До побачення, Лідочко! — сказала вона і додала зовсім-зовсім тихо: — Не забувай, ти з Радянського Союзу.
Ліна змахнула сльози з вій, намагалася усміхнутися дітям, але могла тільки покивати головою.
Вона йшла, ніби несла великий важкий тягар, який от-от звалить її тонкі, кволі плечі...
Юзя, навпаки, повернулася незвичайно бадьора і вже в бараці зашепотіла. Розмовляли вони всі різними мовами, але як розуміли одна одну!
— Дорогі мої... їм надходить край... О, я відчула. Чого б це дітей вивозили? А тривоги — вони щодня, щогодини, і, даю вам слово, вночі було, не бомбардування, а стріляли гармати. Так, так, то червоні гармати, Ліно, то ваші гармати.
І вони всі плакали від хвилювання і анітрохи не боялися ні обстрілу, ні бомбардування.
А Ліна сиділа, приклавши тонкі руки до блідих щік.
— Ясик... Ліда... Чого ж їх везуть на захід? Чому з них зробили Ганса і Лінду?
* * *
Сказала про це Ліна:
— А знаєте що? Треба тікати! Адже вони можуть або вивезти нас, або всіх перестріляти, або підпалити. Навіщо нам чекати цього? Треба тікати назустріч нашим.
І вона втекла з Юзею і ще двома дівчатами-болгарками, коли йшли з роботи. Останнім часом вони працювали на антрациті, вони були чорні, запорошені, і зовсім не можна було сказати, що Ліна білява. Вони заховалися в якусь напівзруйновану будівлю під час нальоту.
— Тікають, тікають, — шепотіла Юзя, смикаючи Ліну. — Їм уже не до нас.
Тоді Ліна побачила з свого сховища, як у машину сіли комендант. і фрау Фогель.
"Значить, справді кінець", — подумала вона.
Але міг настати й інший кінець, бо навколо рвалися снаряди.
— Дивись, а той барак підірвали, — шепнула Юзя.
— Ти чуєш? Чуєш? — схопила її за руку Ліна. — Крик звідти. Там люди! Я побіжу туди!
— Що ти? Може ж, варта ще на місцях, тебе схоплять одразу або заб'ють, бачиш, як хилиться стіна. Тікаймо, тікаймо швидше, біжімо туди, за дерева.
— Ні, ні, — вирвала руку Ліна і побігла до страшних руїн. Що вона почула! Що вона почула!
— Рятуйте! Рятуйте! — ледь бринів якийсь дитячий голосок. Десь ізнизу, здалека долинав він. Напівтемними сходами вона полізла вниз, а стіни, здавалось, хиталися. Куди зараз? Купа каміння затуляє прохід, але там, за нею, — чиїсь рухи, голоси. Слабкими руками вона намагається зіпхнути каміння. Це неможливо. Вона лізе по ньому. Швидше! Щось пробігає по ній, ще, ще. Якісь величезні пацюки тікають з цього підпілля.
Швидше! Швидше! Адже кожну хвилину її може завалити зовсім. Та вона не думала про це зараз. Адже ясно, що там дитина. Голоси завмерли, і їй здається, що ще далеко, далеко. Раптом вона опиняється в темному вузькому вогкому приміщенні і там у кутку якась купа ворушиться, хтось стогне.
— Хто там? — кричить вона. Це їй здається, що вона кричить, а насправді вона ледве говорить.
— М-м-м-м, — чує вона у відповідь якесь мукання. До неї підлізли два невеличкі хлопці, і один мугиче.
— Хлопці, швидше звідси, вас завалить, лізьте за мною, один за одним, — командує вона. Що вже тут їх розпитувати, коли дорога кожна мить!
Німий мугиче і показує на куток, а другий ледве вимовляє:
— Там Петрусик, він не може йти.
Ліна нахиляється і бачить на підлозі тільце, яке здригається, тремтить і ледь стогне.
Вона бере хлопчика на руки.
— Праворуч, зараз праворуч, — командує вона.
Знову гуркіт, знову обвал, але не тут, а десь поряд. Ще, ще трошки. Мале хлоп'я міцно обхопило її за шию, і вона притискує його до себе.
"Ой, — думає вона, — а що як не всі вони втекли? Але що робити, треба ж вивести дітей!" Ще крок, ще, і тільки вони вилазять на світ, як перед ними виростає висока постать у сірому мундирі.
"Не під землею загинули, хоч небо побачили", — чомусь пролітає думка. Вона міцніше притискує до себе хлопчика і дивиться в очі німця — і знову пролітає думка: "А хлопчикові все ж таки легше вмерти у мене на руках, ніж там, у підземеллі".
Несподівано німець говорить по-російськи:
— Швидше в щілину, отуди! — І показує рукою, куди йти.
Вона йде по порожньому подвір'ю з маленьким хлопчиком на руках, а двоє трохи старших — поряд з нею, і, крім цього дивного німця, нікого ніде не видно. Раптом із щілини висовується чорненька голівка і верещить:
— Ой! Ой!..
Ліна опускається в щілину, і її обступають діти, наче малі примари, худі, виснажені, в сірому брудному дранті, і притуляються до неї, і беруть з рук Петрусика.
...З цієї хвилини вона з тими дітьми не розлучалась...
Палата №5
Уночі я зовсім не сплю. Отак лежу з вікритими очима і все згадую, згадую...
Звичайно, я не могла піти на фронт, але я намагалася так поводитись в усьому, щоб потім не довелося червоніти, згадувати з соромом і прикрістю. Та як часто, заморочена важким побутом, труднощами, як у всіх евакуйованих, власними переживаннями, боротьбою за життя Тані і Андрійка, я проходила мимо тих явищ, в які мусила заглибитися.
І так кожен з нас.