Титовський кинув йому вже не як арештанту, прибулому під його доглядом, а як супутнику, до якого звик у дорозі:
— Зачекайте мене хвилинку, Богдане Панасовичу, погуляйте, я зараз!
За кілька хвилин, що Богдан чекав на вулиці, Титовський встиг багато дізнатися. По-перше: на губернатора кілька днів тому було вчинено замах. Лише легке поранення. Губернатор ще лежить, і тому всіма справами займається віце-губернатор. Про це вже є в астраханських газетах, отже, ніякого секрету нема. Справді, потім, переглядаючи газети, Богдан прочитав у "Астраханских ведомостях" від 2 травня 1887 року інформацію, хоча про це вже знала вся Астрахань в той же день, коли стріляли.
"28 апреля в половине второго часа пополудни совершено покушение на жизнь начальника губернии, свиты его величества, генерал-майора Николая Максимовича Цеймерна. При входе его превосходительства в казенную палату на лестнице вольнонаемный писец Константин Семенович Гаврилов, 19 лет 7 месяцев от роду, нанес ему огнестрельную рану в голову из револьвера. Преступник задержан. Следствие производится".
В іншій газеті^—"Астраханском листке" — від ЗО квітня повідомлялось, що на питання про причину замаху Гаврилов відповів: "Лично против него ничего не имею, я стрелял как в губернатора".
Після такої сенсації з замахом на губернатора Титовський спитав про Чернишевського, просто з цікавості, за Марковича він вже не відповідав.
Йому розповіли, що з Чернишевського пильний нагляд вже знято три місяці тому, а то аж три агенти були постійно приставлені — один коло квартири чатував, а двоє на причалі — що, як утече!
— Просто сміх! Куди цей старий утече! — чмихнув молодший чиновник, але секретар зиркнув строго, щоб не розпускав язика,— хоч парафії і не чужі, та все-таки різні: канцелярія генерал-губернатора і поліція.
— Ну, а ваш як? — ніби мимохіть спитав він Титовського, але Титовський так багатозначно презирливо махнув рукою і скривив таку гримасу, що молодший розсміявся, а секретар, теж ще не старий, верткий молодик, з тих, що завжди уміють зробити потрібний вигляд, кивнув головою, мовляв — зрозуміло.
— Так, так, нехай побачаться... Дуже культурна людина... Тільки відлюдний занадто... Міг би тут інакше жити... адже велике губернське місто... інтелігенція... культурні люди...
Невідомо, що він розумів під цим, але недомовленість підвищувала його престиж перед звичайним поліцейським урядником.
Поснідали, як і в дорозі, вдвох — Титовський і Богдан Панасович. Як і в дорозі, замовив Титовський, заплатив за все Богдан. Титовський налив чарочки горілки. Йому і собі.
— Ну, за благополучне прибуття,— мовив він. Раптом у Богдана сколихнулась колишня юнацька жартівливість:
— Краще вже за благополучне відбуття!
Титовський не присікався, зареготав, одразу вихилив, крекнув. А Богдан підніс чарку і ще хвильку дивився на неї, наче не її бачив, а щось розглядав. Справді, немов жива мила давня картина постала перед очима.
Благенько обставлена невеличка кімната, посередині навколо столу тісно від молоді, студентів, дівчат, які з трудом добули собі право вчитися, сидіти в аудиторіях поряд з ними, заробляти своїм власним трудом. На столі дешева студентська вечеря. Обличчя у всіх палають не від вина — від палких розмов, поривних мрій, сміливих рішень і обіцянок, підносять кружки з чаєм і співають з таким натхненним почуттям:
Выпьем мы за того, Кто "Что делать?" писал, За героев его, За его идеал!
Богдан усміхнувся. Так і зараз — вип'є він "за того, кто "Что делать?" писал"! Невже він тут близько? Кілька вулиць звідси? Невже він, Богдан, його побачить?!
^ * ❖ *
Все було відкладено на завтра. Візит до віце-губернатора, огляд Астрахані, знайомство з якимось Тряпічкіним у редакції астраханської газети — адже в маленькому містечку, де він опиниться, напевне, на роботу розраховувати не можна, хіба що кошики плести для рибальських ватаг! Значить, треба про всякий випадок познайомитися з тутешніми газетярами.
Сьогодні хоч і блукає він вулицями нового для нього міста, але не може нічого спостерігати, ні про що думати. Лише — "коли б уже вечір", як співала мама. А втім, на пошту заглянув, чи нема листа від неї і від Жені. Не було. Та сумні думки відігнав.
Сів відпочити на подвір'ї кремля, де височів дивовижний, незвичний для російської архітектури собор. Він нагадав Італію, було в ньому і щось східне, і вражало, що стоїть він уже віки і був свідком і учасником боротьби Стеньки Разіна, бо й на дзвіниці його і в олтарях та притворах розігрувалася народна трагедія, а з крутих стін скільки летіло вбитих! Завтра, завтра Богдан огляне все і докладніше згадає давню історію, а сьогодні це середньовічне диво — стіни, церква, дзвіниця, всі будови і все подвір'я наче відмежовували його від усього міста з його метушнею і дали можливість зосередитися на своїх думках — і згадати історію "нову", і думати про "сьогодні".
Його особисте "сьогодні" тривожить і хвилює, Він побачить Чернишевського.
Він, Богдан Маркович, один із тисяч молодих людей на всій Русі великій з усіма її народами і племенами, для яких все свідоме життя було пов'язане з ім'ям Чернишевського, книга його стала священним дороговказом.
"А, певне, мені пощастило більше, ніж іншим,— усміхнувся сам собі Богдан.— Адже з дитинства я вже чув про нього, знав про нього. Це все мама... її друзі. В Італії, так, в Італії це ім'я повсякчас чулося в розмовах матері з Добролюбовим". Він, правда, тоді ще не дуже прислухався до їхніх розмов, він волів краще гасати з вуличними хлопча-ками-ровесниками.
Він пам'ятав, мама задоволено сказала: "Тепер я спокійна, мої твори друкуватимуть Добролюбов і Чернишевський". Те, що від друкування маминих творів залежить їхнє життя, Богдан розумів з самого малку, і Чернишевський ввижався йому головним там, у Петербурзі.
З Італії вони повернулись знову до Парижа, і, власне, він там виріс, бо з хлопчика став підлітком, майже дорослим, і багато чого він зрозумів раніше за своїх ровесників. Адже мама, ну й він, звичайно, приятелювали з багатьма поляками, що опинились у Парижі після повстання 1863 року, а дехто з них втік із в'язниць, заслання, приїздили люди з дорученнями від Герцена з Лондона. Хоч він був ще малим, коли приїхали за кордон, але ж він з матір'ю і батьком їздив у Лондон і добре пам'ятав Герцена, а з його дочкою стрічався і потім у Парижі і навіть танцював на "ялинці" у Тургенева! Люди, події, розмови —хіба минало все безслідно для цікавого, жвавого хлопця-підлітка? Він розумів, при ньому говорять не все, але хіба він сам не знав, що його вчитель математики Сахнов-ський — справжній революціонер, який втік з-під арешту в Росії і, можливо, від страти, що добрий приятель студент-медик Карл Бенні — брат Артура, який також вже сидів у в'язниці. А скільки юнаків поляків брали участь у повстанні! Він знав, що їхній родич Митя Писарєв сидить у Петропавловській фортеці, і в них удома почали все частіше й частіше згадувати Чернишевського. Казали — він також заарештований.
Богдан пам'ятав — хтось із молоді приніс журнал.
— Маріє Олександрівно! Друзі! Уявіть! В нашому "Современнике" надруковано роман Чернишевського!
— Як?! Адже він заточений у Петропавловську фортецю!
— Так, так, в Олексіївському равеліні! Уявіть, не знаємо, яким чудом-дивом написав там і зумів передати Некрасову, а той надрукував! Прочитайте! Та це не роман — це просто наш Новий завіт! Ми дістали на кілька днів. Він зветься — "Что делать?". Справді, він і вчить, "что делать".
Всі знайомі тільки й говорили про цей роман. Гаряче сперечалися, передавали з рук у руки. Тоді Богдан не зміг його прочитати, не встиг, але скільки наслухався!
І раптом повідомлення в "Колоколе", а потім хтось із приїжджих, чи зі слів очевидця, чи сам очевидець, схвильовано розповідав у них про "гражданську страту" Чернишевського. Богдан сидів тихо в куточку, і цілу ніч потім ввижалися хлопцеві площа, жандарми і прив'язаний до стовпа чоловік без шапки з темним хвилястим волоссям, з очима, які так дивилися, що кожному здавалося — саме на нього, і ці очі приголомшували не стражданням, не гнівом, а якимось неймовірним спокоєм.
— Він був надзвичайно спокійний і спокійно дивився на всіх,— так розповідав очевидець.
Вночі хлопець марив, прокидався, знову наче потопав у півсні, і все здавалося — дивиться йому в живі очі прив'язаний до стовпа, спокійно дивиться, немов не його шельмують, а в очах його така непохитна впевненість своєї правоти, що аж страшно стає його катам, і хлопцеві хочеться закричати, кинутись, розв'язувати, бити тих, хто прив'язав. Хлопець скрикував, метався, подушка була мокра від сліз. Навіть мама прокинулась.
— Що з тобою, Богдасику?
— Що? Я нічого! — Соромно було признаватися, адже він вважав себе дорослим, але по-дитячому думав: а чому ніхто не кричав? не кинувся бити? визволяти?
...А сам закричав і кинувся бити уже студентом.
Але до того ще був у його житті Митя Писарєв, а він, Богдан, уже не відриваючися, читав, відчував, переживав "Что делать?".
Митя Писарєв сидів в Олексіївському равеліні Петропавловської фортеці тоді ж, коли й Черни-шевський, і він також писав там свої надзвичайні статті, які молодь читала запоєм. Він був ще зовсім молодий — двадцять шість років було Писарєву, коли його звільнили, і вони стали жити разом у Петербурзі — мама, Митя і він, Богдан; то був для нього такий щасливий час!
Маму до Миті Богдан не ревнував, скоріше Митю до мами, бо він був закоханий у Митю, як закохуються підлітки в своїх старших друзів. Коли Богдан прочитав статтю Писарєва про роман Черни-шевського "Что делать?", він заявив йому, що цілком з ним згодний,— всі люди мусять працювати і любити свій труд, і дуже шкода, що статтю не назвали так, як надписав Митя, — "Мыслящий пролетариат", і він також хоче бути таким пролетарем. Мама була задоволена, що вони дружать, але тоді засміялася з його серйозного тону.
— А університет? — спитала вона.
— Коли станеться революція, всі пролетарі вчи-тимуться в університетах і працюватимуть. Адже так може бути? — спитав Богдан Писарєва.
Той не сміявся, він був справді радий, що юнакові подобалася його стаття, адже всі свої статті він писав від такого щирого серця!
— От тільки революція так одразу не настане, ти уважніше прочитай Чернишевського, її не купка людей вчинить, а весь народ повинен повстати, і його треба готувати до цього.