Вони казали при цьому: "Ми з ними друзі — ні гори, ні море не розділять нас". А справді, нас довго везли морем. Ми лежали в ящиках і нічого не бачили, але шум хвиль ми чули, і інколи хвилі так гойдали пароплав, що ящик наш так і хитався туди й сюди, туди й сюди! Потім ми їхали поїздом, а потім на машинах нас привезли сюди. Уявіть собі, ніхто з нас не змерз і навіть холодно не було.
Це тому, напевно, що наші діти дуже дружать з вашими і загорнули нас з великою любов’ю.
— О, як було б добре,— мовила ялинка,— коли б і в наших краях росли такі ласкаві сонячні плоди. Як би всі любили вас і дружили з вами! Ми такі високі, міцні, нас бояться піски і вітри-суховії, ми стояли б стіною і не пускали б їх до вас, а наш Дід Мороз зовсім не такий страшний!
"Як добре було б..." — подумав хлопчик, але тут залунав годинник — бам-бам-бам — 12 разів.
— Новий рік! Новий рік! — закричав Буратіно. — Швидше загадуйте бажання!
І хлопчик закінчив у думках своє бажання.
"...Щоб ми завжди з тими дітьми дружили і дерева наші з їхніми дружили!.."
Він хотів подивитися, який же Новий рік, чи справді маленький хлопчик, як він, але раптом світло ударило просто в очі. Він їх відкрив. Над ним стояли дорослі.
— Дивіться, він заснув. Візьмемо його на руки і перенесемо в ліжко.
І хлопчик досипав уже в ліжку.
А другого дня був перший день Нового року і було дуже весело з самого ранку усім дітям дитячого будинку. Всі вони одержали багато подарунків, до них приїхало багато гостей, але найдужче вони справді зраділи подарунку з далекої Грузії. І не тому, що в ящиках було багато мандаринів, а тому, що там лежав великий лист, і діти Грузії писали дітям України, що вони в знак щирої дружби посилають ці мандаринки, золоті, як сонце. І що вони надішлють їм також молоді саджанці з цих дерев, щоб діти посадили і виховали їх на згадку про своїх друзів Вони писали, як зробити теплиці, як ходити за ними, щоб і на Україні виросли і не померзли ці сонячні плоди.
Адже коли хочеш — все можеш зробити, і ніякий мороз і холодний вітер не заморозять те, що зігріває гаряча любов, дружба і велике бажання зробити якнайкраще.
— Ура! — кричали діти. — Ми зробимо все, щоб і в нас росли їхні деревця. Хай живе наша дружба!
— Ура! — кричав хлопчик, який зустрів Новий рік під ялинкою.
Він нікому не розказав про те, що чув і як зелена ялинка і золота мандаринка теж подружилися. Це був його секрет.
Та він знав те, що знав! А тепер і ви знаєте
* * *
СИНИЧКА
А синичка на зиму і не заснула, і не відлетіла. Не заснула тому, що взагалі ніхто з пташок не хотів ховатися в темні нори та засинати. Але й відлітати вона не хотіла, хоч казали інші птахи, що в далеких теплих краях цілий рік, навіть узимку, цвітуть квіти і всякої комашні завжди досхочу.
— Ти замерзнеш тут, чепурушко,— казали солов’ї, які відлітали найраніше. Це були найкращі співці в лісі, і, напевно, вони так поспішали, бо боялися за свої голоси, як би не втратити їх на морозі. — Летімо швидше з нами!
— Ти вмреш з голоду, під снігом нічого не знайти, — говорили журавлі, розправляючи дужі, широкі крила. — Нам сумно, але треба летіти! — І вони жалібно закурликали.
"Я маленька, мені небагато треба", — подумала синичка.
— Нам набридає в одному місці,— заявили, збираючись в дорогу, граки. — Тепер ми летимо за кордон, а наші північні родичі прилетять сюди. Так вже ми, граки, виховані: влітку — вдома, взимку — мандрівка.
І вони, презирливо дивлячись на синичку, полетіли за кордон, а чужі граки з півночі, навпаки, прилетіли в наш ліс.
Синичка не розуміла, чому б і тим гракам не лишатися вдома, але, певне, вони були вже так виховані.
— Може й тобі хочеться летіти? — спитала з острахом лісова яблунька, на гілках якої умостилася синичка. Ах, як сумно, коли всі відлітають, коли йде сніг і виє хуртовина! Та нехай усі дерева скажуть тобі: синички ще ніколи не кидали нас, навіть у найлютіші морози... Але, звичайно, як хочеш .
— Ні, ні, — заспокоїла її синичка,— я нікуди не полечу від тебе. Адже зимували тут і тато, і мама, лишаються брати і сестри. І дивись, скільки ще гостей налетіло з півночі зимувати в наш ліс... Мабуть, не така вже й страшна зима, як усі кажуть. — І вона застрибала по гілках, заглядаючи в усі щілинки, чи не заховалися де-небудь якийсь черв’ячок чи гусінь, бо вона й хвилинки не могла посидіти без роботи.
Синичка співала весело:
Ціні-ціні-зіні-зі!
Не боюся я зими.
Ти, зима, не лякай,
Я не кину рідний гай!
І всім деревам зробилося спокійніше. Та, мабуть, сама зима чула, як хвалилася синичка. Вона заскреготіла, зарипіла від люті. О* Це було добре чути по всьому лісі. Усі струмочки й річки кригою вкрилися. А вранці прокинулася синичка і побачила, що весь ліс у снігу: і долі сніг, і на гілках сніг — скрізь сніг.
— Ні, — думає синичка, а я все таки співатиму.
Сіла на гілочку й заспівала, Та тільки й голосок нібито не той, і дзвінко ніяк не виходить, а так трошки-трошки попискує:
Пінь-пінь, ах-ах-ах!
Поховалось все в снігах,
Та мене в'н не злякає,
Я не кину свого гаю!
Полетіли вітри до зими, кажуть: усе вже снігом засипали, і навіть великі річки вже зупинилися, а от є така птичка-невеличка, синичкою зветься, ніяк покоритися зимі не хоче. Стрибає та й годі! Не знаю вже, що там наказала зима вітрам, тільки задули вони так, що всі дороги, всі стежки замели, кучугури снігу, як гори, понасипали, завили так, що навіть вовки, які и самі вити мастаки, полякалися, а така дрібнота, як зайчики, білочки, лісові мишки, хоч вони і в хутряних шубках, боялися й носа вистромити на мороз.
А синичка залетіла за товсті гілки старого дуба, де чагарники та дерева переплелися між собою і вітрів не пускають, та й шукає ретельно в корі собі чогось поснідати. Така вже вдалася — не хоче сумувати та й годі! Бачить, у щілинці нори лежить ніби заніміла гусінь. От добре, хороший сніданок! Тільки до неї — аж тут три горобці налетіли, хочуть з-під самого синиччиного дзьобика гусінь вирвати Та метка синичка хіба поступиться! Одного клюнула, другого штовхнула — знялася бійка.
Полетіли горобці ні з чим. Трошки підбадьорена перемогою, синичка пострибала по гілках далі на розшуки.
Ніхто в лісі так вправно й швидко не літав, як вона. І чого тільки не виробляла синичка по дорозі, куди тільки не стукалася своїм маленьким дзьобиком! Побачили це вітри — захотіли знову догодити зимі і подули ще дужче. Треба хоч на мить синичці заховатися. Вона — пурх в якесь невеличке дупло. А то було білоччине дупло. Білочка лежала зіщулившись, зголодніла, замерзла. Може б, вона й схопила синичку,— коли голодний, то не дуже розбираєшся в їжі, — та синичка миттю вилетіла з дупла. Куди ж їй податись? Уже й вечір суне. Зимовий день короткий — вигляне сонце, та так, ніби и воно змерзло,— швидше ховається. Сіла синичка на сосну. Наїжилася, голівку в крильця ввібрала, сидить — пуховий м’ячик та й годі. Так і заснула.
Не спи, синичко, обережна будь: дивись — потихеньку підкрадається до тебе куниця, уже й лапу свою хитру простягла — от-от схопить. Та побачила стара сосна таке лихо, заворушила лапатим гіллям. Стрепенулася синичка — мерщій від лихого ворога.
Отак і боролася синичка щодня, щомиті за своє життя.
І нам зима здається довгою, а такому малому створіннячку, як птичка, мабуть, кожен день — наче місяць. А все-таки стрибала й співала весь час, хоч голосок уже був зовсім тонесенький. А зима ще дужче лютує, — ну, як-таки так не може вона перемогти маленьку пташку! І рипить, і скрегоче, і снігу накидає, мов з рукава, просто купами, а не сніжинками.
— І що там зима виробляє? — питає сонечко у хмар. А хмари ж блукають по всьому небу і все бачать, що робиться.
— Та є в лісі птичка-невеличка, зветься синичка, не хоче вона зимі коритися — все стрибає та співає.
— Ану, гляну, що то за пташка, — мовило сонечко і глянуло.
Бачить — справді чепурна та гарна манісінька пташка по снігу ніжками чеберяє, і, видно, холодно їй і голодно, а стрибає. На гілку злізла, дзьобиком щось шукає.
— Ну й мила пташка, зими не боїться! — сказало сонечко і засміялось. А як сонечко засміється, то всі вже знають — враз тепліше стає. І всі вгору починають дивитись. І синичка голівку підвела. Бачить — сонечко до неї сміється. Весело їй стало, і так голосно вона заспівала, що аж сонечко почуло:
Зіні-зіні-зіні-зінь,
А вже сонце і теплінь!
Сонце, сонечко, світи,
Не ховайсь за хмари ти!..
Ну, звичайно, після такої пісеньки сонечко вже не могло заховатись, і навіть коли вже брів у ліс вечір, воно трохи затрималося, тому й день став трошки довший.
А в лісі говорили:
— Слухайте, як сьогодні весело співає птичка-синичка. Може, це зимі кінець?
Другого дня сонечко ще раніше прокинулося, хотілось йому швидше знову на веселу пташку глянути. Тільки виглянуло — а синичка вже літає, і з нею ще багато синичок, та всі вони співають:
Зіні-зіні-зіні-зі,
Може, це кінець зимі?
Сонце; сонечко, вставай,
Приголуб наш рідний гай!
І так зробилося радісно, приємно всім, і захотілося всім рухатися, погрітися на сонечку. Замість снігу водичка почала капати: кап-кап, дзюр-дзюр... І краплинки стрівалися з краплинками, раділи, гомоніли, бігли навздогін по всьому лісу, дзюркотячи й сміючись:
Це ж весна! Ми струмки,
Ми весняні дітки,
По землі розлились,
Сповіщаємо скрізь,
Що синичка співа,
Що прибігла весна!
Замість високих кучугур з’явилися великі прозорі калюжі. Дерева прокидалися від холодного зимового сну і заглядали в них.
— Ой, яка я без листячка негарна! — жахнулася молода
берізка. — Краще б я й не прокидалася! — Та вона чула, як всередині вже просякають весняні соки і на вітах наливаються бруньки.
По снігу забігали весняні комашки, і навіть торішні метелики прокинулися. Що ж було робити зимі?
І сонечко сяяло, і струмки дзюрчали, і навіть вітри од рук відбивалися — не хотіли вже сердито дути, а почали грати з деревами та струмками і самі стали теплі та лагідні. Махнула зима рукою, зарипіла вночі востаннє та й подалася на північ. І вже всі знали, що скоро прибіжить весна, і поспішали швидше прибратись. Струмки вмивали землю, вона вкривалася зеленою травицею, зацвітали перші квіти, набухали бруньки на деревах, летіли додому пташки.
— Ти жива, маленька? — весело гелготали гуси.
— Ти не замерзла, крихітко? — курликали журавлі.