Вона безмежно дратувала Марію, але справді
могла ж захворіти дитина? Хворів же її Богдась малим. Як вона злякалася тоді в Парижі, коли він схопив круп. Може, вона несправедлива до цієї жінки.
Але та й завтра не з'явилася, хоча Марія пообіцяла обов'язково здати переклад уранці. Принесла,
її л о пізно ввечері. Марія вже не хотіла вислуховувати її, треба було ще все самій перевірити.
Вночі почала читати. Ні, переклад був зовсім не* поганий. Вона, правда, дещо зробила б інакше, але то вже справа смаку, можна й так, можна й #е переробляти. Після того, як переконалася за першими сторінками, що перекладено цілком пристойно, читала вже не так уважно. Перегортала чисто списані сторінки — слава богу, завтра нарешті віддасть! Марія додала свої переклади і спокійно підписалася. /
"А втім, краще ні з ким не зв'язуватися,— подумала вона, засинаючи,— тільки з добрим другом Етцелем може бути спільна справжня праця, але ж то милий Етцель! А зараз оця чужа жінка! Я б уже давно все зробила сама й забула. Та, може, дійсно це її врятувало, її і дитину. Вона не винна, що запізнилася. Ач, як старанно і чисто переписала".
"Як старанно і чисто переписала"!
О, цей вираз Марія запам'ятала назавжди.
Чом лихо завжди "пам'ятливе"?
Здавалося, все найтяжче, найболючіше вже було пережите. Але залишалася праця, лишалося її добре ім'я письменниці. Звичайно, її твори не раз критикували, але ж за неї і заступалися! Ніколи вона не забувала, як сам Герцен захистив її на сторінках "Колокола"! І не можна сказати, щоб так дуже переживала вона критику в своєму літературному житті, та й, власне, важливо, з якого табору лунає критика. Взагалі, в літературних колах ніхто не вбачав нічого незвичайного і в найгострішій критиці. Споконвіку існували літературна полеміка, тимчасові газетярські та журналістські сенсації — це не плямувало письменника.
зо
Але ж раптом трапилося щось зовсім інше, дошкульніше.
їй здавалося — йшла вона весь час вгору, і на-в)ть ані вітри, ані бурі не зупиняли її, і з кожним трудним кроком, з кожним поворотом небезпечної гірської дороги змінювалися краєвиди і ширшали обрії — бачиш далеко ген-ген...
Рраптом якийсь дрібний камінець скотився під ноги, і треба хапатися за кущі, за коріння дерев, що вчепилися за скелі, за слизькі і холодні скелі, на яких не завжди втримається навіть міцний, досвідчений горець.
Зараз вона порівняла це мимоволі з розповіддю Софійки про горян-чабанів.
Отак тоді під ноги трапився їй такий дошкульний, злостивий камінчик.
Що ж, вона втрималася. Боже, з яким зусиллям волі втрималася! Але знала: сама винна, вона захопилася рухом вгору і не дивилася під ноги — тільки навколо та вгору. Не думала про боротьбу заздрості, честолюбства, де кожен невдалий крок не обминуть, не простять, а роздмухають.
Можливо, й так. Та після всього, що сталося, вона відчула — бракує сили, всі сили вона віддала тому, щоб втриматися, але слід від цього недоброго камінця лишився... Не під ноги він був кинутий, а в душу, бо почувала і знала, що сама винна...
От вже справді не знаєш —
у дні якії ударять по шиї, чи в місяць осінній, чи в день весінній.
Даремно близькі гадають, що всілякі неприємні справи треба якнайдовше приховувати від тих, кого вони безпосередньо стосуються, ніби зволікання зменшує прикрощі. Хіба краще, коли про якусь неприємність дізнаєшся випадково від чужих?
Богдан і вся "лейб-гвардія"—Мішель Лобач-Жу-ченко, Ваня Лебедев, інші товариші — вирішили приховати газети, щоб Марія Олександрівна нічого не знала, але ж вона, дуже чуйна до всього, помітила в редакціях якісь розгублені, навіть у декого зовс/м спантеличені погляди, хтось двозначним тоном спитав, як вона почувається, і, нарешті, хтось просто підсунув газетку "Санкт-Петербургские ведомости", де вона, спочатку нічого не розуміючи, прочитала підкреслену статтю "Что-то очень некрасивое".
Це була стаття про вихід книги казок Андерсена в перекладі Марка Вовчка. /
Так, про книгу, де більшу частину переклала та настирлива жінка, а вона, похапцем переглянувши, підписала своїм ім'ям усі казки.
У статті напрямки говорилося, що Марко Вовчок використала переклад, вже здійснений раніше Ста-совою і Трубниковою. Вона знала ці імена, хоча самі жінки були далекі від її кола, га нічого не скажеш — освічені і сумлінні перекладачки. Надія Білозерська і Вірочка Єракова не раз казали, що вони просто сичать на їхній журнал, на Марію Олександрівну, їм хочеться верховодити серед жінок, а тут такий міцний авторитет відомої письменниці Марка Вовчка перебіг їм дорогу! Коли б вони знали, що найменше Марія Олександрівна дбала про "верховодство". Що-що, а честолюбства в неї, як і замолоду, не було. їй було втішно від самої праці, втішно, що вона залучила до праці так багато жінок, а те, що її любили, поважали, радились не тільки про роботу, а й у своїх особистих справах,— це вона вважала цілком природним і не звертала уваги ані на заздрість, ані на плітки.
Удавано спокійно вона згорнула газету і поклала до себе в ридикюль.
— Та це ж сам Стасов і написав, тільки підписавея "Каверїн". Незручно ж про свою жінку писати!— зауважив ніяково той самий журналіст, що підсунув газету, йому стало соромно, коли він побачив трохи зблідле, але спокійне обличчя Марії Олександрівни.
— Ви не лишайте так цієї справи! Це ж наклеп на ваше ім'я!— гаряче підхопив інший.
— Звичайно, не лишу, — мовила Марія Олександрівна.— До побачення, панове. Дякую,
Вона пішла спокійна, та їй здавалось, що обличчя її, яке насправді пополотніло, палає вогнем, що всі дивляться глузливо і здивовано на неї. Невським вона йшла, як по розпеченому камінню, хоча падав мокрий петербурзький сніг.
Вона згадувала ту неприємну даму, от уже не просто "неприємна дама", а "дама, неприємна в усіх відношеннях"! Але ж вона сама, Марко Вовчок, була винна, бо і на думку їй не спало звірити з попереднім перекладом. Боляче було, що під цей суд потрапили і "її" казки, її улюблена "Ялинка", яку з такою журливою любов'ю перекладала. І відчула вона себе тією старою Ялиною, яку викинули на подвір'я і навколо якої глумливо танцювали хлоп'ята, згадуючи різдвяне веселе свято.
У статті було багато й несправедливого, і був потім товариський розгляд—"суд", і старий, поважний Салтиков-Щедрін став на її захист, а вона вже не була витримана і спокійна, часом нагадувала роздратовану левицю, приглядалася до кожного, хто як до неї ставиться, відзначала про себе найменші нюанси в поведінці, розцінювала кожне слово, кожен жест — вона була несхожа сама на себе.
Можливо, коли б вона відчувала себе абсолютно правою, не переживала б так, не відшукувала б дрібниці, що могли її виправдати. Адже "її" казки були перекладені чудово, і саме на їхній високий художній рівень вказував Салтиков-Щедрін, який взагалі твердив, що не можна так ганити славше ім'я письменниці, досвідченого, відомого перекладача.
Чи розповіла йому Марія Олександрівна про "дамочку, неприємну в усіх відношеннях" і як це все трапилось? Невідомо. Але ж він став на її, Аварка Вовчка, захист.
Який був не просто важкий, а огидний час! Вона писала листи в газету, вимагала докладного аналізу (адже її власний переклад був зовсім не схожий на посередній переклад решти казок!), їй відповідали противники, "полеміка" знизилась до якоїсь дріб'язкової сварки.
А, геть! Не треба згадувати! Чому це все погане таке "пам'ятливе"?
Отоді нестримно захотілося подалі з Петербурга!
На подвір'ї закричав ослик. Його запрягли, щоб їхати по пошту. Михайло Дем'янович купив-таки ослика, як вона забажала, коли їхали сюди вперше. Ослика звали Амі. Незабаром чоловік купив ще трійко — дуже вони вже стали в пригоді по господарству, але цей перший був її улюбленцем, хоч і впертим нівроку. На ньому лежав почесний обов'язок — привозити пошту.
Зараз Михайло Дем'янович терпляче умовляв його.
Може, вона несправедлива до Михайла Дем'яно-вича? Просто не так склалося, як жадалося? А хіба чогось "жадалося"? Якось усе трапилося непомітно, навіть не можна сказати "трапилося". Точніше — вийшло. Поволі непомітно вийшло.
Тоді в Петербурзі вона відчула страх самотності. Ще навколо були друзі, Богдан зі своєю "гвардіею", яка вже більше була "її". Після тої прикрої аидерсенівської історії вона була весь час дуже зайнята, писала, перекладала — але ворушилося, збільшувалося колюче відчуття, що все не так, все вона робить, аби заповнити час, не думати, не замислювалися. Метушня по редакціях, на людях, треба було "триматися", удавати, що все гаразд, особливо зі своєю "лейб-гвардією",— вони несли до неї свої неприємності, неполадки, і вона по-материнському заспокоювала, радила, влаштовувала. А їй самій, навпаки, хотілося комусь поскаржитись, мовчки посидіти, як колись сиділа, притулившись до плеча Тургенева, або одним словом, одним поглядом давала розуміти Етцелю, що з нею діється.
Старий Етцель лишався відданим і таким же закоханим вірним другом. Він її любив. Любив ще дужче і вже не крився з цим. Але ж він був далеко. Для нього були святом її листи, її короткі ділові приїзди до Парижа, їхня спільна праця. І хоч вони, певне, трохи перейшли межу закоханої дружби, він — від безмежної останньої любові, вона — з ніжної подяки, а може, й для душевного "жіночого" відпочинку, все то були уривки, епізоди — зустрічі і прощання, без особливого болю. Його ніжні листи, вже не зовсім батьківські, проте завжди "батьківські" турботи в них переважали. Приємно було відчувати турботи, ласку, відданість, а себе тримати навіть трохи інфантильно. "Моп grand enfant" — "Моє велике дитя",— писав Етцель.
Але ж він був тепер таким далеким від її життя, від її батьківщини... А до того ж так переживав в той час за свою вітчизну, за Францію, за Париж. То ж були роки великих історичних подій, сімдесят перший рік, що ввійшов у світову історію драматично і славетно. Етцель — старий республіканець, друг Гюго, писав про свій Париж, свій народ, що будував барикади, з гордістю і болем, і листи приходили вряди-годи.
Потім, коли вона "зникла" з Петербурга і надовго, на кілька років, замовкла, не озивалася, щн все ж таки розшукав її, старий і досить немічний. Бажання допомогти його коханій Марі, слова безкорисливої любові і відданості бриніли до останнього листа...