А у його професора таке чесне обличчя. Барберіні одразу зрозумів, що і папські, і королівські прислужники йому байдужі, що він не піде ні на чиєму поводу.
— Льовушко, тільки не загайтесь, рівно о четвертій ми у пораненого.
Гарібальді нетерпляче чекав четвертої години, повторного приходу цього старого професора.
Як серед бурхливого океану, коли плавав він на кораблі, раптом виринав острівець — земля, до якої можна було пристати, і в нього, і в товаришів, змучених боротьбою з хвилями, вливались нові сили й надії, так і зараз душа його раптом потяглась до цієї сторонньої, підстаркуватої, навіть суворої людини. Професор скаже правду. Йому можна повірити. Що ж, Гарібальді ладен знову перетерпіти біль, як при кожному огляді, і про себе він вирішив: як скаже цей старий, так і буде.
Італійські лікарі, Барберіні і Льова Модзалевський, затамувавши подих, стежили за кожним рухом Пирогова. Уважно і зосереджено дивився професор Петрідж. От Пирогов відкинув теплу ковдру, Льова побачив неймовірно схудлі неживі ноги, які так контрастували з міцним торсом Гарібальді.
Але Пирогов дивився спокійно, так само спокійно поглянув він на розбинтовану ногу. Скільки тисяч поранених довелося йому бачити на своєму віку! Скільки тисяч ран, куди жахливіших, ніж ця. Гарібальді вже чекав, що от зараз знову почує наказ подати зонд, але він і стогоном, навіть віддихом не викаже ані болю, ані хвилювання. Та Пирогов лише злегка провів рукою по нозі зокола рани і сидів кілька хвилин мовчки, уважно дивлячись на обидві ноги. І Гарібальді здавалось, що його очі бачать наскрізь, крізь м’язи, суглоби, кістки. І, здавалося, що коли хто поворухнеться — рух буде чути в цій тиші, яка запанувала в приміщенні.
Професор заговорив неголосно, зовсім не намагаючись щось доводити, заперечувати, відстоювати, а просто, немов розмовляючи сам із собою, констатував незаперечний для нього факт.
— Куля ось тут, у кістці. І уламки роздробленої кістки, і прострелене взуття підтверджують мою думку. А зондувати або вводити палець у рану, щоб переконатися в цьому, зовсім не треба, це зайвий біль. Зараз негайно виводити кулю також не треба.
Так, так, з десятків тисяч випадків на Кавказі і під Севастополем він уже склав собі за правило — не виводити сторонні тіла з вогнестрільних ран доти, доки не з’явиться для того явна необхідність, завжди пам’ятаючи, що виведення може бути шкідливіше, ніж присутність. Все мистецтво лікаря полягає в тому, щоб уміти дочекатись певного моменту.
Він кладе свою руку на руку Гарібальді і знову повторює:
— Жару нема, температура цілком нормальна, треба спокійно чекати.— І, повертаючись до лікарів, каже: — Не слід дратувати рану введенням різних інструментів, бодай найдосконаліших... А головне, треба уважно спостерігати за раною і своєчасно вийняти кулю. Синьйоре Гарібальді,— звертається він до Гарібальді,— небезпеки для вашого життя нема. Зараз не може бути й мови про ампутацію. Потрібно тільки терпляче, спокійно чекати. Але свіже повітря! Неодмінно свіже повітря! Хіба можна лежати в такій кімнаті! І клімат Спеції теж не для вас. Адже у вас, певне, ревматизм, вам потрібне інше підсоння. Куди б ви хотіли переїхати?
— Неаполь! — вихопилось у Гарібальді. Йому здається — він знову народжується на світ.
Не тільки Гарібальді зітхає полегшено після ясного діагнозу, після цих, здається, таких простих порад. Раптом у всіх присутніх змінюється цей гнітючий, схвильований настрій, що панував тут увесь час.
— Ви згодні зі мною, колего? — питає Пирогов Петріджа.
— Абсолютно,— з задоволенням каже англієць.
Палкі італійські лікарі тиснуть йому руку, а Барберіні дивиться, як на бога.
Йому повірили всі, а перш за все сам Гарібальді.
— Чим і кому зобов’язаний я вашому приїзду, дорогий докторе? — питає Гарібальді проникливо і вдячно.
— Мене надіслала до вас російська молодь,— відповідає Пирогов так просто, немов це звичайна, сама собою зрозуміла річ.— Спіть спокійно, все буде гаразд.
* * *
Це перша спокійна ніч після Аспромонте. В його вухах лунає ще і ще: "Мене надіслала до вас російська молодь".
Незнана, далека молодь турбується про його життя. Значить, воно потрібно і їй! Він засинає, і та дитяча усмішка, якою він зустрів лікаря Пирогова, лишається на його вустах.
"Мене надіслала до вас російська молодь".
А Пирогов не спить. Зараз, уночі, він зосереджує свої думки, згадує увесь свій досвід, щоб самому для себе підтвердити свій діагноз і метод лікування, в якому був переконаний, який для нього був беззаперечний і ясний. Але ж він знову зіткнувся з тою давно відомою для нього істиною, що нема жодної справи, якою б вона простою і ясною не була, в якій не можна було б при бажанні знайти причин для сумніву, вагань і суперечок.
Вигляд рани, прострелене взуття, шматки кістки доводили, що куля аж ніяк не могла відскочити рикошетом... Він ясно уявив собі, де вона застрягла. Постійне зондування, копирсання пальцями може завдати непоправної шкоди. А це наполягання на ампутації? Даруйте, але мені щось здається, що ці загрозливі погляди виникли не стільки від серйозних наукових переконань, як від закулісних, вірніше, запостільних обставин. Хворий Гарібальді, точнісінько так, як тоді, коли був здоровий, не перестає бути предметом дій різних партій. Хіба це не зрозуміло з тих суперечок лікарів і всіх, хто оточує його і кого я категорично заборонив би впускати до кімнати хворого. Звичайно, нема нічого дивного, що навколо його пораненої ноги стільки національних хвилювань, побоювань з одного боку, надій на поворот справи — з іншого. Але я можу і мушу заспокоїти італійський народ і всіх щирих шанувальників Гарібальді: ані життя, ані нога його не перебувають в небезпеці... Та не слід бути й абсолютним оптимістом. Куля лишилась у нозі людини, схильної до ревматизмів. І все ж таки вік — п’ятдесят шість — це не жарти. Незважаючи на його геройський стоїцизм, на міць, витриманість, потрібні максимальна увага, найпильніший догляд.
Шкода, що він, Пирогов, не може лишитися. Але він докладно напише всі свої поради лікарям, вірним соратникам Гарібальді. Він надішле ґрунтовну, але таку, щоб зрозуміли всі, докладну інформацію в пресу, щоб усі знали його думки і метод лікування. Справжню науку завжди можна викласти просто. Тим вона і відрізняється від наукоподібної писанини, в якій за нагромадженням наукових термінів, різних викрутасів губиться зміст і вся сіль досліджень. Справа не в наукоподібних формулах.
На своєму довгому життєвому шляху він не відкидав і досвід народних лікарів.
Наприклад, Кавказ. О, його багато чому навчила та давня кавказька експедиція! Між іншим, і увазі до народних лікарів. Він згадує: госпіталь з тяжкопораненими. Він тільки-но приїхав і робить перший обхід із фельдшером. Призначає: цього завтра на операцію, цього приготуйте і цього.
Солдати, бліді і без того, бліднуть смертельно, але мовчать. Фельдшер покірно записує прізвища. Але вигляд у нього як перед стратою.
Другого дня, вранці, Пирогов заходить до палат. Що ж це? Ліжка, на яких лежали призначені до ампутації ніг чи рук, порожні.
— У чому справа? — питає він у фельдшера.
— Перед операцією забрали родичі або знайомі,— явно бреше фельдшер і не дивиться в очі. Які тут родичі в горах?
Пирогов ледве стримує себе, але закінчує обхід і кличе фельдшера до себе.
— Ну, без дурнів, кажіть правду.
Фельдшер мнеться, та бачить, що цей лікар не відчепиться.
— Тільки не виказуйте,— бурмоче він.
Кому виказувати? Але Пирогов розуміє його нерішучість, змовницьки підморгує і нахиляється до нього.
— Та тут таке діло. Раз на тиждень з гір спускаються діди-хакіми, вони лікують зіллям і своїх, і наших. А ми їм теж дещо даємо. Не кажіть нікому. Кого діди лікували, жодному ані руки, ані ноги не відрізали. Саме завтра їхній день, тих дідів-горців. Христом-богом братушки благали, щоб діди їх оглянули. Самі розумієте, людина без руки чи без ноги кому потрібна? Каліка!
— А як помре, краще?
— А у дідів ніхто не помирає... Ну, як уже помре, то воля божа,— філософськи закінчив фельдшер.
— Знаєте що? Несіть солдатів назад сюди і, як діди прийдуть, ведіть їх до них, а про мене скажіть, що я також фельдшер. Я хочу подивитись, як і чим вони лікують.
— А мене не викажете начальству?
— Навіщо? Не вірите — заприсягнусь.
Так і було зроблено...
Які мальовничо-красиві, поважні, сповнені власної гідності, стрункі, сиві, серйозні зайшли діди-хакіми в той примітивний госпіталь. Як спокійно виймали з горнят зварене зілля, з торбинок свіже, змочували настоями чоло, руки, ноги. В одного пораненого Пирогов з острахом побачив у рані черву. Він би, не замислюючись, ампутував ногу.
— Спитай, як же тут, он бачиш, черва,— прошепотів він фельдшеру.
Фельдшер розмовляв трохи мовою горців. Старий хакім покивав головою, глянув з-під сивих брів на лікаря, спокійно щось пояснив.
— Каже, черва — нічого, черва гній з’їсть, а соком з якогось там коріння та зілля — протруть.
Діди спускались з гір не раз і не два. Пирогов, звичайно, ризикував, але він приглядався, навіть допомагав — багато солдатів було врятовано.
А потім, далеко згодом, коли вже чутка про нього сягала за найвищі Кавказькі гори, сам Шаміль просив Пирогова оглянути його сина, тільки надто пізно він схопився. Син Шаміля, той, що виховувався змалку в Петербурзі, а потім був покараний самим батьком і засланий у глухе міжгір’я, де безпросвітний морок та холод, захворів на туберкульоз.
Зараз у маленькій Спеції осінньої італійської ночі Пирогов згадав тих дідів-горців. Ні, він правий, не треба поспішати з операцією.
Микола Іванович запалив маленький ліхтарик і почав про все докладно писати.
Він ніколи не робив секрету з свого лікування, а зараз і поготів, адже з усіх країн світу жадібно чекають звістки, як здоров’я Гарібальді. Він надрукує в газетах докладні інформації і статті, він пояснить італійським колегам, як терпляче чекати, що робити і коли та як можна буде вийняти кулю. Може, і за місяць — не раніше. Est modus in rebus[1].
А поки що — завтра — завтра ж вранці, негайна він вимагатиме перевести пораненого у світле, чисте приміщення з свіжим повітрям, якнайшвидше взагалі із Спеції. Він вимагатиме відповідного харчування, догляду — усього, що треба для тяжкохворих.