А про трудолюбців знаєте самі, на іспитах у мене бували, вони й далі, хто вступив, усі на п’ятірки, чи пак на "відмінно", витримали, — з погордою за учнів сказала вона і додала вже іншим, навіть трохи кокетливим тоном: — Ви б наполягли, щоб ще кілька стипендій дали. Старші уже до семінарії переходять.
Вона вирішила, чому б не використати цей обід і на користь трудолюбцям!
— Хіба можна відмовити Єлизаветі Миколаївні! Приходьте, приходьте, поміркуємо.
— Єлизавета Миколаївна з учнями чудеса робить, — пробасив отець Гаврило. Та вона, глянувши в його бік, зробила такі страшні очі і прошепотіла: "Бога ради, мовчіть про своїх синочків", — що він поперхнувся і немов через кашель замовк.
— А хто ж утримує цю біженську школу?— спитала єлейно сестра Секлета.
"От нате і мій глек на капусту, що і я була Химка", — подумала Літа.
— А що ж тут утримувати?—знизала плечима. — Завідуючий дозволив помешканням користуватися, я з ними займаюся, старші трудолюбці допомагають — які ж тут кошти потрібні? Кому? Це ж не якесь благодійне товариство влаштувало, де ще штат потрібний, кошториси, звіти і те, й інше.
— Це святе діло вчительки, — сказала мати Серафима і суворо глянула на сестру Секлету.
— Ну, що ви, — спалахнула Літа, — це просто наша праця, наш обов’язок учителів під час війни. А що ж цим дітям робити?
— Так, глибокошановна Єлизавето Миколаївно, тепер усі наші думки пов’язані з війною. Мати Серафимо, — звернувся Неофіт до ігумені, — я все-таки й сьогодні сам відслужу молебінь за наше доблесне військо і панахиду по загиблих воїнах.
— Оце найголовніше, щоб ми перемогли і щоб воцарився "мир на землі і в человєцех благоволєніє", — шепнув Ігор Літі Миколаївні, скориставшись тим, що на столі міняли страви. Устинка подавала, Секлета наливала і розкладала, ігуменя керувала.
— Не зліться, прошу вас, мені й так ніяково. От ви наче сердитесь і на мене. Може, я надто багато говорила?
— Що ви! Як це ви могли подумати? Ви тут єдина, хто не дратує мене. І говорили те, що треба.
— Я ж не могла не використати такої нагоди, аби щось зробити для трудолюбців, та й біженців матиме на увазі, — наче виправдовувалась Літа.
— Я зрозумів, зрозумів, — заспокоїв її Ігор.
Вони говорили між собою, а за столом вже зав’язалася розмова про якісь церковні, монастирські справи. Певне, теж хотіли скористатися з нагоди — обіду з архієреєм.
— Може, ми втечемо?— спитав Ігор. — Отак тихенько, коли готуватимуть стіл до чаю.
— А це зручно? Я б з великою охотою, але ж ваша тьотя просила допомогти...
— Ви вже виконали це прохання блискуче — задали тон, а тепер хай Секлета і батюшка розпинаються і беруть його в облогу, просто з шкури лізуть перед цим архієреєм, співаючи дифірамби, а йому самому все це вже набридло, і він все знає, що йому говорять і про що йому натякають і проситимуть, він тільки на вас і поглядає, — Ігор говорив уже сердито.
— Не вигадуйте і не будьте таким злим, — лагідно мовила Літа. — Хіба вже так важко дотерпіти цей обід до кінця? Дивіться, як зазирає на нас сестра Секлета, як у неї міниться обличчя, наче вона наглядачка, догоджає начальниці, а сама стежить за всіма.
— А ви все помічаєте!
— Та не дратуюсь, як ви, ну, ще якісь там півгодини посидимо і втечемо.
— Мені важко, — похмуро мовив Ігор. — Я вийду, а ви за мною. Ох, нарешті вже переходять до десерту.
Устинка почала вносити варення, ягоди, блюдо з вергунами, що їх блискавично приготувала диякониха.
— Тьотю, ми вийдемо на хвилинку, у мене голова розболілася, — нахилився Ігор до тітки.
— Справді розболілась?— схвилювалась ігуменя.
— Ні, не справді, бога ради, не хвилюйся. Просто хочеться на свіже повітря. — Щоб трохи пом’якшити свої слова, він ласкаво тихенько промовив: — Твій прийомчик удався на славу!
— Ну, що за вирази, — трохи не насупила брови тітка, але, як завжди, не могла розсердитись на Ігоря, і потім треба було стежити за сестрою Секлетою, щоб не передала куті меду в своїх співах перед поважним гостем.
Настільки приємніше було б, коли б тільки Ігор та Єлизавета Миколаївна приймали його, просту, звичайну людину! Добре, що хоч Єлизавета Миколаївна приїхала!— майнуло в думках.
— Ми постоїмо на ганку, я хоч одну цигарку випалю, і повернемось пити чай, — пообіцяв Ігор, тому зараз ні з ким не прощаючись.
— Швидко повертайся. Дивись, Устинка вже готує.
Батюшки, певне, теж хотіли розім’ятися після хоч і пісного, але досить щедрого обіду і встати з-за столу. Поки Устинка ставила десерт і все до чаю, Літа вийшла у внутрішні двері, ніби допомогти їй, пройшла іншим, чорним ходом і, обійшовши навколо будинку, зустрілася з Ігорем.
— Як ви це ловко зробили, — засміявся Ігор, — а я злякався, що вас знову зачепить Неофіт, що вас спокусили полуниці з монастирських теплиць, і ви лишилися там. Я обіцяю: ми потім їх покуштуємо і вип’ємо чаю з тим надзвичайним печивом, що його несла Устинка, коли всі розійдуться спочивати перед вечірнею, молебнею і панахидами. І тьотя спочине з нами!
— Ви що, гадаєте, що я цілісінький день можу бути у вас? Ваша тьотя запросила бути на обіді, "допомогти", як казала. Хіба я не чесно виконала це?
— Надто чесно Вся увага була звернута на вас. Секлета трохи не луснула, поки я не відволік вашої уваги від Неофіта, а його від вас! До речі, а хто це Галюша, про яку він спитав?
— Як хто? Моя дочка! Він її дуже любить. Коли мені треба йти за когось клопотатися, ну, за якусь сільську вчительку чи вчителя, — він же має відношення до церковноприходських шкіл, вони ж синоду підлягають, — я завжди беру з собою на щастя Галинку. З нею ніколи не відмовить.
— Так у вас є дочка?— раптом розгублено спитав Ігор. — Я не знав...
— А що ви взагалі про мене знаєте?— у свою чергу спитала Літа.
— Усе, — якось уперто сказав Ігор зовсім не зрозумілим Літі тоном. — От побачив вас, вашу усмішку і все про вас знаю, що мені треба, — він зробив наголос на слові "мені".
Літа зробила вигляд, що сприйняла ці слова як жарт, хоч він говорив надто серйозно.
— Ну, так от, у мене ще є син, і вони вже не такі малята, вже вчаться в гімназії.
— А тьотя мені нічого не сказала, — наче ніяк не міг уторопати цього Ігор.
— Певне, тьотя не думала, що це вас може цікавити, — сказала Літа, не розуміючи, чого це його так збентежило. Хіба він не бачив персня на її руці? Та він хитнув головою, наче відмахнувся від непотрібних думок, і сказав звичайним, навіть веселим тоном, але Літа відчула в цьому тоні ненатуральність.
— Власне, я про це не думав. Ну, я радий, що приїхав не Феофан, у вас не зіпсований настрій, а те, що ви мусите, повинні бути цілісінький день у нас, я вам поясню. Давайте пройдемось до річки, справді треба освіжитися.
— А чай у тьоті? Ви ж обіцяли повернутися!
— Обійдеться. Мені й так було досадно стирчати там. Адже це мій останній вільний день.
Літа подивилася на нього, широко відкривши очі.
— Хіба ви не знаєте старовинного звичаю? Правда, він зберігається лише по селах та у нас в армії, бо у нас раді кожну нагоду використати. Перед весіллям жених справляє останній свій холостяцький вечір з товаришами. Я й тепер у Галичині з цим зустрічався, я ж її всю пройшов, і хоч війна, а в одному селі парубки зібралися, нас покликали — кажуть, що справляють парубочий вечір перед вінчанням товариша. А в нас "мальчишник" звався — самі товариші-чоловіки, жодної жінки.
Це він уперше заговорив з нею про весілля.
— Але ж ви в жіночому монастирі, — насварилася пальцем Єлизавета Миколаївна.
— Так. Отакий збіг обставин. Ви уявляєте, як би він відбувся з полковими товаришами, коли б не було війни? Та й навіть тепер, тільки не перед боєм, звичайно.
— Навіть уявити не можу всі ваші вигадки!
-— Власне, які там вигадки! Вип’ють, жартують, співають, присягаються у незламній дружбі, жениха застерігають, щоб не попав жінці під каблук, душі нарозпах перед новим життям. Ми влаштовували такі останні холостяцькі вечори в полку друзям перед їхнім весіллям. Це було, слово честі, добре, щиро, запам’ятовувалось. Останній вільний день треба провести з друзями. А тут у мене нікого нема, крім вас. Ви мусите пожаліти мене і бути зі мною цей останній день, як добрий товариш.
— Випити й погуляти, як ви звикли в своєму офіцерському колі? — раптом, враз змінившись, презирливо спитала Літа Миколаївна.
— Що ви? Невже ви мене так зрозуміли?— аж злякався Ігор. — Пробачте мені, хіба я міг подумати навіть щось приблизне. Пробачте, я не так висловився. Я розумію, тепер ви можете зневажати мене, але як ви навіть думку таку могли припустити? Ні, правда, ви ж не подумали так, ви пожартували?— Він справді був украй розгублений і не знав, що сказати, що зробити. — Повірте мені, послухайте...
— Ну, я вірю, слухаю, я рада, що помилилась, — зглянулась Літа Миколаївна.
— Скажіть правду, ви вже не думаєте так? І саме коли я хотів сказати про найвищу повагу до вас...
— Ні, вже не думаю. Кажіть, що хотіли, тільки не про найвищу повагу до мене, — вона вже жартувала, і він заспокоївся.
— Ви не уявляєте, як цей останній свій день чи вечір я хотів би бути з живою людиною, і мене вжахнуло, що цей останній вечір я проведу серед попів, ченців, з не потрібними мені розмовами, нещирими упаданнями тьотиних помічниць. Ну, як це обидно, ліпше я був би на фронті! Я подумав, що тільки з вами, навіть не з тьотею, хоча я для неї як син, цього вона не змогла в собі закреслити, але скільки справжнього, людського вона завжди повинна приховувати у собі — і заради чого? І серед цього чорного святенництва раптом ваша усмішка. І я хотів, щоб ми з вами погуляли, поговорили, як учора гуляли і розмовляли... Хіба в цьому є щось безглузде, недоладне? Цей мій останній вечір провести тепло і дружньо?
— Чом ви так приречено кажете — "останній день", "останній вечір". Ви ж мусите радіти, ви ж завтра побачите свою наречену, ви ж для цього приїхали.
— Звичайно, — ніби між іншим відповів Ігор. — Я поспішав сюди, але мені здається — поспішав більше, щоб хоч трохи відпочити від усього жаху, що там набачився, від ганебного відступу, від лазарету. Коли я дізнався, що можу приїхати на кілька днів, я зрадів — спатиму в чистій постелі, щодня голитимусь, тьотя вранці ходитиме навшпиньках повз двері моєї кімнати, щоб мене не розбудити.