Вона справді ще відчувала себе наче сторонньою сповідальницею, якою так часто бувала для інших.
— Бути з вами, — одверто сказав Ігор, — щоб ви завжди були зі мною.
Ну й добре, що сказав. Вона зараз поставить усі крапки над "і", і все піде наміченим раніше шляхом. Лагідно усміхаючись, вона мовила, наче примхливій дитині:
— Але ж це абсолютно неможливо. Я старша за вас, у мене діти.
— Вони ваші, і я вже люблю їх! — вирвалось у Ігоря.
— У мене сім’я, праця, своє життя, ви зовсім не знаєте мене, давайте не думати про це. Треба думати про Аду і не ставити її і вашу тьотю в ніякове, ні, просто в жахливе становище.
— Що ви говорите? Навіщо ви все це говорите? — майже скрикнув Ігор. — Подумайте про мене! Це ж гірше, ганебніше, ніж здатися в полон ще до бою, а це ж також зрада своєї честі, своєї гідності на догоду рідним! Ну, коли бачиш, що помилився, так що ж — підкоритися та й жити в брехні! Щоб запобігти ніяковому становищу, неприємностям — занапастити ціле життя? Краще зараз пережити хай жахливий шквал, але врятуватися. Ну, повірте, повірте мені, я зустрівся з нею зовсім чужим. Ви думаєте, вона зраділа, кинулась до мене, усміхнулася мені? Та вона просто не вміє всміхатися! І не заради чогось, а від серця!
От далася йому ця усмішка! Літа мимоволі усміхнулась і похитала головою.
— Що ж, ви гадаєте, що я така вже весела і багато сміюся?
— Ні, я цього не думаю, — заперечив Ігор. — Ви не смієтеся тому, що вам весело, ви всміхаєтесь людям. Це різниця — сміятися з веселощів і всміхатися від ласкавості. Я вловив, ви, може, й самі не помітили, як ви мимохідь глянули на Устинку, і вона враз змінилася від радості. І ви думаєте більше про інших, ніж про себе. — Він раптом змінив тон і мовив не докірливо, але з якоюсь глибокою гіркотою. — Але чому ви зараз не подумаєте про мене?
— А коли б ви не зустріли мене, усе б спокійно відбулося.
Він аж злякано глянув на неї.
— Але ж я зустрів вас, — йому здалося, що цим все пояснюється. Він тепер не міг собі уявити, що от ще трохи — і вона буде далеко, і він її не бачитиме. — Я розумію, — сказав він, — ви, як і я, все ж таки в полоні всіх умовностей, в полоні сім’ї, якихось там трудолюбців, архієреїв...
Він не згадав чоловіка.
— Ні, ні, — гаряче заперечила Літа, — це зовсім не полон, це моє життя, мої діти, мої трудолюбці, я, розумієте, я за них відповідальна, і взагалі...
Вона зупинилась, вона не сказала: як би склалося далі у них усіх життя без неї? Він далекий від таких обов’язків перед людьми, та до того ж ще не дорослими. Він цього не розуміє, а вона ніколи не виголошувала гучних слів ні перед ким. Ніхто ніколи від неї цього не чув, навіть коли вона за когось клопоталась, і вона сказала навіть з відтінком жарту:
— І не глузуйте з архієреїв, адже вони допомагають мені влаштовувати хлопців у духовне.
— Щоб вони стали попами? — уїдливо спитав Ігор.
— Зовсім ні. — І тут вона сказала те, чим потай завжди пишалась. — Мій чоловік — син селянина, мати його і зараз неписьменна, з семінарії пішов до університету, закінчив Київський університет. — І додала те, про що вже казала йому: — Він абсолютний атеїст і сам глузує з попів. А з моїх трудолюбців можуть вийти ще й які люди! Їм треба тільки попервах вміло допомогти. Та хіба в цьому справа, — схаменулася вона, — давайте не про це, не про мене говорити. Я не хочу, щоб ви зопалу завдали комусь лиха, зробили боляче іншим.
— Хай мені буде незборимо боляче? Хіба я владний над своїми почуттями, над своїм серцем?
— Ви ж знаєте, що я не хочу, щоб вам було зле, — і сказала тихо: — але ж я також не владна.
Вона думала: я ж не владна, що ти в мене викликав лише дружні почуття, і це рятує мене, а втім, навіть коли б ми зустрілись раніше, я б, напевне, за тебе не пішла, ти з іншого роду людей, твоє життя линуло іншим річищем. Та вона зараз особливо відчула, що у неї самої все склалося не так, як жадалося, але вона відмахнулася від цієї думки, як завжди відмахувалася. Переробити вже нічого не можна було, а коли думати про це, та ще шкодувати, пожаліти себе, — можна зопалу наробити дурниць, особливо коли відчуваєш таку непідробну палкість.
Він зрозумів її по-своєму, як жадав.
— Усе було б у вашій владі, хіба ви не розумієте, що вам би я підкорився у всьому. Я не знаю і не хочу знати, хто з нас старший, багато в чому ви, але багато в чому і я. Але вдвох нам вільно і добре. Це буде нечесно, коли ви скажете, що це не так. Я ні з ким у житті не почувався так, як з вами, — усією відкритою душею, і тепер я знаю: тільки так можна одружуватися, жити вдвох у радості і горі. Я хочу, щоб ви були зі мною завжди, інакше не може, не повинно бути. Ну, добре, я не говоритиму про це. Я розумію, вам не так просто все змінити, мені навіть простіше пережити кілька важких годин розмови з Адою, її матір’ю, з тьотею... А ви... вам... та я однаково чекатиму вас... Повернусь на фронт і чекатиму, поки ви будете зі мною, і мене нізащо не вб’ють.
Що він говорив? Що таке він говорив?
— Знаєте що? Я хочу швидше, якнайшвидше повернутися туди, у свій полк. Я вже цілком здоровий, а де я можу спокійно чекати вас, як не там? Я знаю, я буду живий, я нізащо не загину, коли знатиму, що потім ви будете зі мною.
Чому він був такий певний, що і вона хоче того ж, і їй потрібен лише час? Вона дивилась на нього і нічого не могла сказати, тому що раптом подумала, і лише ця думка не давала змоги обірвати його. Адже правда, він повертається на фронт, він не влаштовується десь подалі, він знову буде на передовій; незалежно ні від чого: ні від весілля, ні від неї, ні від Ади, він повернеться на фронт, і смерть знову буде з ним поряд щомиті. Тому вона не могла йому сказати глузливо, категорично, кому завгодно могла б сказати "Припиніть ці дурниці", — і піти, а йому — ні. Ні, нізащо.
— Ви самі, самі казали, що не будемо говорити про нас, — умовляючи, але рішуче мовила Літа. — Але я благаю вас, ну, для мене ви можете це зробити, полегшити і мені? Не говоріть зопалу з Адою сьогодні... почекайте...
І раптом Ігор, весь стриманий, та й взагалі стриманий, трохи не закричав:
— Ну що ви мені кажете? Я не можу її бачити... не тому, що вона стала гіршою, чи що там, а тому, що я, я рвуся до вас! Я їхав стрічати її і думав про вас, я сиджу з нею, а думаю про вас! Що ж, я стоятиму під вінцем, а думатиму про вас? Заради чого ця брехня?! Заради її батьків? їм, а не мені спало на думку вінчатися нам зараз. Я не знаю, що там робиться зараз у Петрограді у вищих сферах, але повірте, найменше я думав про це, а тепер думаю, що для них це чомусь зручно. Може, я не правий, може, Ада і сама не знає, справа не в цьому. Коли б ви знали, що я пережив за цю жахливу ніч. Я був навіть радий, що Ада втомлена, вередує і, значить, я мушу швидше влаштувати їх у готелі і не залишатися зайвої хвилини. А це божевілля під час обідні в церкві, коли ви ані разу, ані разочка не глянули в мій бік! Ви, тільки ви мені потрібні, як ніхто, ніколи. Я хотів би вам про себе все розказати, все найгірше.
— А найкраще? — раптом спитала серйозно Літа. Адже з найгіршим всі йшли до неї, це вона знала!
— Найкраще! Найкраще — це ж ви, це те, що я вас зустрів! І я вже не можу уявити життя без вас. Повірте, я ніколи ні з ким таким не був. Все було звичайно, легко і просто. Але я зрозумів за цей короткий час, за цю ніч — легкість не в тому, в чому я гадав. Тільки з вами мені легко, і я сам собою, а то все... — він махнув рукою. — І ви ж розумієте, ви ж по-справжньому розумна людина, хіба я можу з такими думками вінчатися з Адою? Заради кого? Заради чого? Я не можу бути з нею. Я не відчуваю себе винним.
Літа схопилася з місця.
— Ви що? Збираєтесь тікати від мене? Хіба я вас чимось образив?
Вона не думала "тікати" — вона не знала справді, що робити, як вгамувати це незвичайне признання. Вона знову сіла поряд, а він тим же пристрасним тоном вів далі.
— Коли я побачив, що ви йдете сюди, до мене" на моє прохання, я стримував себе, щоб не кинутися вас обіймати і цілувати. Але ні, я не цього хочу, хоча, звичайно, я шалено хочу цього, чого б це я брехав! — він відігнав те, що майнуло у нього в голові: о! як би він її зараз пестив, схопив би на руки! Та він сказав: — Але я хочу, щоб ви були зі мною завжди, моєю дружиною, моєю жінкою, щоб я нічого крадькома не крав. Я ж не на адюльтер якийсь вас спокушаю. Я чекатиму вас. Тільки б знати, що ви будете зі мною!
Куди поділася його стриманість, його удаваний спокій. Проте він давав волю тільки словам, і так само, як і раніше, сидів непорушно, і руки були міцно зціплені, наче він боявся, що коли розімкне, він неспроможний буде їх стримати, і вони схоплять, обіймуть, не випустять, понесуть...
Він не хотів цього.
Існували споконвіку слова: "Перед богом і перед людьми". Бог для нього був несприйнятим поняттям. Люди — яке йому діло до них? Але, але якась гордість і чесність не дозволяли. Може, це виявлялася сила віковічних устоїв. Він хотів, щоб вони були разом і сміливо, справжнім подружжям, щоб вона стояла з ним поруч під вінцем, а не Ада, хоча самий обряд для нього нічого не важив. Він не хотів, щоб вона "зрадила" з ним свого чоловіка. Він хотів бути її чоловіком, а не, хай навіть щасливим, таємним полюбовником. І зараз він бажав найдужче, щоб вона повірила, що він ні з ким не зможе бути, крім неї. Просто не зможе. Йому ніхто не потрібний.
* * *
Отак він сидів, зціпивши руки, і тільки обличчя нервово смикалось, і шрам на скроні почервонів. Якоїсь миті здавалось — усе ж так просто і зрозуміло, а іншої — що він стоїть над якоюсь прірвою, знову вгрузає у те болото, де стояв зі своїми солдатами, а йому будь-що треба дістатися другого берега, і тільки в цьому порятунок.
— Гарику, — несподівано назвала вона його так, як тьотя і товариші, — я благаю вас почекати. Заспокойтесь. Коли ви сказали, що в одну мить може настати прозріння і перевернути все життя, то у нас же з вами ще три дні, щоб усе обміркувати. Цілих три дні! — Боже, вона сама відчувала, як це звучало дріб’язково, нещиро перед його пристрасним почуттям, але що вона могла зробити, не ображаючи його? — Дайте мені слово, що сьогодні ви нічого не говоритимете ані Аді, ані тьоті...
— А я вас бачитиму всі три дні? — зовсім по-дитячому спитав він.
— Ну, звичайно, куди я подінусь? Тільки не треба посилати по мене.