Товариші, які проводжали його, трохи звеселили. Аякже! Іде женитися! Жартували, що весілля відбудеться в монастирі, давали різні поради, це був привід знову для веселих розмов, жартів, дотепів. Правда, він сам, їхній улюблений, вірний товариш Гарька, був якийсь розгублений, але це відносили за рахунок рани і, підморгуючи, заспокоювали, що рана на нозі нічому не завадить. Він бачив, розумів, що й вони вже засумували по звичному затишку, теплу, ховають це за жартами, і не ображався, коли вони трохи переборщували.
Спочатку його здивувало, що, знаючи, яка коротка у нього відпустка і як, звичайно, він поспішає побачитися з нею, Ада зупинилася на кілька днів у Харкові, хоча мати Серафима запрошувала її приїхати раніше Потім Ігор навіть зрадів цьому — він трохи прийде в себе наодинці з тьотею, призвичаїться до нефронтового життя, взагалі у всіх відношеннях приведе себе в порядок навіть зовні, за чим він раніше завжди дбайливо стежив. Він бачив: тьотя дивувалася, як він змінився не зовні, а внутрішньо, тільки не виказувала цього. Може, тому вона була така рада полтавським гостям, гадаючи, що це знайомство трохи розрадить її Гарика, і вона наче сама штовхнула його, не знаючи, чим це обернеться, до іншої, і сама не помічає нічого. Так здавалося Ігореві.
Він стояв як у зачарованій омані і раптом подумав: "Я хочу зараз лише одного — нехай вона обернеться і усміхнеться мені. Тоді я отямлюсь, тоді я знатиму, що мені робити".
Він глянув ліворуч, але подруги вже протискувалися наперед, певне, хотіли поцілувати ікону божої матері. Ікона, заквітчана, вбрана, напівстояла, напівлежала на підвищенні ближче до вівтаря. На сходах до вівтаря стояв Неофіт, давав цілувати хрест і благословляв. Ігор, поринувши у свої думки, не помітив, що вже кілька хвилин, як натовп у церкві заколихався, усі посунули до ікони і під благословення, і він уже боявся, боявся загубити її і стежив тільки за двома жінками.
"Ну, обернись, обернись хоч на мить", — благав він подумки, забувши про все.
— Гарику, — вивів його з цього стану голос тьоті, — ти так замріявся! Йдіть з Адою прикладіться до ікони, бо зараз її винесуть і почнеться хресний хід навколо церкви. Бачиш, он Єлизавета Миколаївна з подругою, підійди до них і запроси на чашку кави. Там у мене все наготовлено. Ви з Адиною матір’ю похазяйнуєте, а я прийду пізніше. Вам нема чого бути до кінця. Ада втомиться, дивись, як зблідла.
— Я і так уже без сил, — поскаржилась Ада.
— Потерпіть ще трошки, — перепрошуючи, мовив Ігор, — отак усе збіглося. Я зараз передам запрошення тьотиним знайомим, — і додав тихо і навіть ласкаво, він відчув себе винним перед дівчиною: — Ми зараз вийдемо, з нас досить. Он ваша мама пішла таки до ікони. В тьотиних покоях ви зможете підкріпитися, а потім до обіду відпочити у себе. Чекайте мене тут.
Гості по приїзді зупинилися в двох номерах монастирської гостиниці. Ада мовчки кивнула Головою з виглядом ображеної дитини.
Не без труднощів Ігор пробрався крізь юрбу до Єлизавети Миколаївни і Ольги, нехтуючи наказом тьоті прикластися до ікони. Він побоявся їх загубити, а вони вже виходили з церкви. Наздогнав їх уже на паперті. Він без церемоній — адже колись хлопцем бачив — привітався з дияконихою, враз покоривши її, бо поцілував їй руку, так само, як до знайомої, підійшов до Ольги, теж поцілував руку, — вони тільки глянули одна на одну, і метка Ольга, вмить усе збагнувши, потягла диякониху вбік. "Отут ми станемо, поки ікону винесуть, подивіться..." — на щось показувала вона, ніби диякониха дивилась кудись, а не на Ігоря.
А він, нахилившись, поцілував руку (уперше!) Літі, прошепотів:
— Бога ради, усміхніться! Я не бачив вашої усмішки з учорашнього вечора.
Літа злякано і здивовано глянула на нього, але враз обернула все на жарт і досить голосно сказала:
— Ви, певне, занудились від такої довгої відправи, ми-то звичні, — і, дивлячись йому в живі очі, всміхнулась спокійно і привітно.
* * *
"Та то просто вони потомились з дороги", — втішала себе Літа. Навіщо мати Серафима запросила її і Ольгу на цю каву?
Ніяк Аду і її матір не могли втягти в бесіду ані Ігор, ані Літа з Ольгою. А ігуменя ще була на ході, доручивши хазяйнувати Ігореві й Адиній матері. Хазяйнувати особливо не доводилось — і кава у кавнику, молочник з вершками, блюдо з бутербродами і ваза зі знаменитими вергунами дияконихи стояла на столі, так само як і прибори.
— Відпочивайте, — сказав люб’язно Ігор майбутній тещі, — я поналиваю сам.
Він був певний, що за це візьметься Ада, але вона сиділа непорушно, та й мати її також не поспішала. Він якось зніяковів. Звичайно, він і сам би з усім упорався, та коли б не ця непорушність!
— Давайте я допоможу, це все-таки жіноче діло, — схопилася Літа, швидко і вправно налила кави, ані на мить не замовкаючи. — Олю, підсунь бутерброди, обов’язково покуштуйте вергуни. Ви, мабуть, дуже потомились з дороги? Ви прямо з Петрограда? Ігоре Павловичу, навіщо ви вистоювали цю обідню? Архієрей так уже тягнув, так тягнув!
Треба було щось говорити, а не сидіти отак мовчки. Чого це Ігор так розгубився — не схоже на нього! Хай уже вип’ють цю не потрібну нікому каву, поїдять бутерброди та йдуть собі спати, а вони з Ольгою побіжать "додому", де їх чекає грандіозний обід, гори різних пиріжків і пундиків, і таких самих вергунів, а головне — абсолютна простота і воля — можна навіть скинути черевики і одягти капоти!
Вона знала з власного досвіду — краще, коли сама хазяйка починає гомоніти будь-що, аби не сидіти отак, ані пари з вуст.
— Я дуже люблю ваш Петроград, — говорила вона жваво.
— А ви бували там? — спитала "теща", як її подумки назвала Літа.
— І не раз. Там живе моя сестра, у неї квартира на Тавричеському бульварі, торік я їздила туди з дітьми.
— З якими дітьми? — нарешті відкрила вуста Ада.
— Своїми дітьми, — усміхнулась Літа, — у мене син і дочка. Вона навмисне згадала про дітей. Хай не турбується наречена про свого жениха! — Я вам не показувала їхньої фотокартки? — спитала вона Ігоря, прекрасно знаючи, що не показувала.
— Літка, Єлизавета Миколаївна, — поправилася Ольга, — завжди возить з собою або дітей, або їхні картки.
— Я і зараз шкодую, що не взяла їх сюди, їм було б цікаво, — сказала Літа, виймаючи з ридикюля картку. Хлопчик і дівчинка стояли на плетеному диванчику, а вона сама стояла за ними і обіймала обох, щаслива й усміхнена. Хлопчик був дуже серйозний, хвилясте волосся, Причесане, як у дорослого, відкривало розумне чоло, а дівчинка, кучерява, кругловида, немов витріщила великі, круглі очі, сміялася.
— Чудові діти! — вирвалось в Ігоря. — Правда, Адо?
— Так, дуже милі.
— Дійсно, які гарненькі дітки, — визнала навіть "теща".
— Чиї це дітки гарненькі? — спитала, заходячи, мати Серафима.
— Мої, — з неприхованою гордістю сказала Літа.
— Справді чудові! Ти бачив, Гарику? Ви їх привезіть сюди погостювати, — щиро мовила ігуменя.
— Дуже дякую, обов’язково. Вони тепер старші, вже вчаться, та коли є можливість, я скрізь беру їх з собою. І, знаєте, син у Петрограді мені навіть допомагав, він краще орієнтувався, ніж я, на вулицях і проспектах і, крім того, завжди нагадував, що треба подивитись, — адже він перейшов уже в третій клас, багато читає.
— А оце та дівчинка, про яку згадував владика Неофіт? — спитала мати Серафима.
Вона була рада, що хоч якась розмова точиться за столом, і добре, що Єлизавета Миколаївна хоча б своїми дітьми розряджає непорушну атмосферу, яку відчувала мати Серафима з самого ранку. Це взагалі до речі. Хай Ада і її мати знають, що це мила й порядна дама.
— А хто ваш чоловік? — спитала "теща".
— Він редактор газети.
Ігор з цікавістю подивився на Літу, потім знову на картку.
— Але треба, щоб гості відпочили, — знову виручила Єлизавета Миколаївна, і "теща" глянула на неї навіть вдячно, так принаймні їй здалося.
— Ми не прямо з Петрограда, а два дні гостювали у родича, губернатора в Харкові, і їхали сюди досить пристойно, у міжнародному вагоні, проте Адочку втомила подорож.
— Ми теж їхали з Літою міжнародним, — раптом докинула Ольга.
Літа від несподіванки повернулась до неї, і її здивований погляд перехопив Ігор, але "теща", на щастя, не звернула уваги на репліку Ольги, вона зверталася до матері Серафими:
— І, знаєте, з дороги і така довга обідня. Адочка не встигла поспати як слід, хоча, треба сказати, хор у вас чудовий, я з великою приємністю слухала, — вона хотіла трохи підсолодити свої нарікання. — Вони і на вінчанні співатимуть?
Ігор почервонів, а мати Серафима, ледь усміхнувшись, сказала:
— Ні. Адже вінчання відбудеться в сільській церкві, але й там добрий хор. Тут скрізь люди голосисті!
— Олю, нам треба вже йти. Пробачте, нас чекають наші хазяї, — рішуче підвелася Літа, бачачи, що Ігореві неприємні ці розмови про суто "сімейні" справи в їхній присутності. — До побачення, — звернулась вона до "тещі", — дуже рада була познайомитись з вами.
— І ми також, — люб’язно мовила "теща". —Ми ж незабаром побачимося, я гадаю, в ці дні ви будете тут з нами, — багатозначно додала вона, подумавши: що все-таки добре, що ці дві дами, цілком виховані, певне, з вищого губернського кола — адже дружина редактора! — будуть і на вінчанні, а то зовсім серед чужих людей, та ще монашок. — І ви також, — приязно сказала "теща" і Ользі.
— Обов’язково, ми вдвох будемо, — за себе і за Ольгу відповіла Літа.
— Обов’язково, аякже! — підтвердила від щирого серця мати Серафима.
Ада мовчала, Ігор стояв якийсь ніяковий, але "теща" і тьотя пояснили це соромливістю "молодих".
Усе обійшлося гаразд. Та лише вийшовши з покоїв, подруги навпростець, незважаючи на модні вбрання, дременули до садиби отця Гаврила.
— Літко, — впевнено прорекла Ольга, на хвильку зупинившись, щоб перевести дух, — я не дурна, що хочеш мені кажи, а тут може назріти така історія... Добре, що ^вінчання через три дні, а то, їй-богу, воно б уже не відбулося.
— Ну що ти вигадуєш? Що ти мелеш? Я з ним два дні як познайомилась!
— Цього цілком досить такому чоловікові, як він.
— Але не мені, — з погордою сказала Літа. — А чого це ти про міжнародний збрехала?
— І зовсім не збрехала! Хіба ти не знаєш? Вагони, якими ми їхали, люди також "міжнародними" називають, мовляв, між народом їдуть! — засміялася Ольга.