Ніхто цього не може, синочку... "
Було у всьому цьому щось чудне, незбагненне. Не просто стріча зі смертю, яких він набачився за свій довгий, хоч і злютований у короткочасся, вік, не просто перемови, перешепти: "ах, як вона побивається, то її остання дитина, всіх втратила... на то немає ради, нехай поплаче... треба допомогти справити тризну... не в часі такі молоді йдуть до тітки Морани, мисливцем був би добрим та й воякою незгірш". Гуготіння голосів зливається у непроникний мур, гул поволі стихає... стихає... і ось Апостол випадає у колихку світляну тишу, у якій тільки слова, виповнені безкінечної печалі і доброти: "Але ж ти можеш, ти повинен... " Самі слова не лише виражали наскрізне нутряне знання, вони самі були глибокою, неміряною істиною. І це було в ньому, це було ним, Апостолом Андрієм.
— Я зроблю це, равві! — знову бачив ворушкий натовп, смолоскипи, жінку, закляклу над дерев'яними ношами, закривавленого, непорушного юнака з тонкими бровами і неприродно вигнутим тулубом.
— Ти відійди, сестро! — Вона не одразу почула, скімліючи тонким пташиним голосом про своє...
Долоні його таки вловили ледь чутне стукотіння у грудях розтерзаного мисливця:
— Ти відійти поки що, сестро, і нехай вони всі розходяться. — Його спокійне, лагідне лице враз затверділо, крізь сплети зморщок і старечу ветхість враз прозирнула нетутешня сила. Вона скинулась, заюшена сльозами, розколошкана, і... завмерла. — Твій син не помер, він лише заснув.
— У нього пробиті груди. — Вона сіпнула запинало, і світло смолоскипів закипіло у місиві кісток і крові. — Ти прости мені криве слово, чужинцю, але йому уже ніхто не допоможе...
Апостол неуважливо скосив очі на криваву рану:
— А ти повір, сестро, повір і помолися разом зі мною Тому, Хто все знає і для Кого немає нічого неможливого...
Материнське серце враз сліпо полетіло на теплий вогник надії, струменіючий з його зіниць. Похитуючись, вона поправила на собі розколошкані косми, звелася у світляному колі смолоскипів, і голос її нервово й нетерпляче затремтів, розриваючи нічну непроглядь. Він молив, погрожував, наказував усім розходитися.
— Мислю, Гостю, не відаєш, що чиниш! — Вождь був ледь роздратований і доста розгублений. — Скоро на землю викотиться Ясновид, а за нашим законом сонце не повинно бачити смерть чи кров. Справити тризну треба до світанку.
Але й Апостол також уже гнівався, він сердито й владно скинув правицю, жест був недвозначним, навіть погрозливим:
— Мертвих будете хоронити, а він ще живий!
Овсій смикнувся богатирськими плечима і таки переборов себе, коротко віддав наказ. Зникла світляна завідь смолоскипів, похитуючи головами, неохоче розбредалися жінки, чоловіки нерішуче тупцювали ще який час, потім біля Апостола опустіло, потемнішало. Він вкляк знову на коліна, поклавши руку на страшну рвану рану, що зяяла у грудях лежачого навіть у темряві.
...Дерев'яні ноші — абияк зліплений плотик — винесли із земного, пахкого, квітучого світу просто у зловісно багряніюче криваве колесо, і там на них вишкірилися звірячими личинами тисячі розлючених почвар, які, клацаючи зубами, чіпляючись кігтями за шкіру, розриваючи одежі, намагалися вихопити з рук Апостола юний паросток людського життя. Кипіння вогню і ненависти ставало все нестерпнішим, плоть розривало від болю, та Апостол усе всотував й всотував у себе той біль, бо, тільки взявши на себе усю муку і страждання молодої людини та віддавши їй свою силу, можна було вирватися із цієї кривавої сфери. Справді, раптово все скінчилося, та стало ще гірше, бо тепер на Апостола з його дорогоцінною ношею накотилася чорнота — без кінця, без краю, без берегів, і несла вона у собі щось страшніше від пекельких, болючих судом, бо навіть горе, відчай — то все ж живе, то все ж життя... Апостол схлипував і молився: "Господи, заповідав Ти мені йти в цей народ, навчаючи його і хрестячи в ім'я Отця, і Сина, і Духа Святого. Обіцяв Ти, що перебуватимеш з ними аж до кінця віку. Господи, дай мені сили і волі, укріпи і допоможи мені недостойному, веду я до Тебе майбутнього християнина землі цієї, веду до Тебе дитину Твою... " Чорнота розпросторювалася, смоляна гуща заливала душу, та все ж плотик поволі пробирався далі неймовірним зусиллям одержимого старця. Ось темінь прокололи перші ледве вловимі голочки світла, плотик похитувався, рух наростав, і вони уже у зоряній крутіжі, серед сяйних спалахів і переливів, що віщували наближення чогось іще прекраснішого, величнішого. І таки, розірвавши світне запинало, на Апостола та хлопця на його колінах, впав перший лагідний промінець, другий.. , а потім несподівано гуготіння вогню огорнуло їх і закрило од темряви.
І вирвало в темряви...
— Яке сонце, Учителю! — Голос Філдея був важким, немов перестудженим. — Ви цілу ніч молилися, вам треба трохи перепочити. Скоро прийдуть люди за цим бідолахою й заберуть його.
— Заберуть? — сердито перепитав Апостол, запаливши гострим зором ведмежу недоладну поставу свого учня і лукаво мугикнув: — А навіщо його забирати? Сам добереться куди йому треба.
Філдей закліпав круглими, великими очима сумного, доброго собаки. Апостол, все ще не підводячись з колін, поторгав за розтерзане плече непорушного юнака:
— Вставай, синку! Вставай і ходи!
...Янек справді розплющив очі і заточуючись, мов сновида, рушив битим венедським путівцем у напрямку свого дому. Від нього сахалися зустрічні, здивовано і нажахано лупили очі: що се? Як? А у блакитному серпанку бігла жінка, розкинувши руки. Вона була подібна до білосніжної граційної пташки, яка вперше здійнялася в небо і ошаліла од висоти й безмірности роздолля. Матері не треба було сумніватися, не треба було ні про що запитувати, материнське серце завжди повірить в неможливе.
Опираючись на лікоть Філдея, Апостол простував до оселі вождя. Збігалися звідусіль поселяни, лопотіли: чудо! чудо! А поза тим — невиразне, насторожене гуготіння заспаних людей.
— Тільки вже нині, — гамував свою воскреслу силу Апостол, — звісно, вже нині пролунає, що не був той хлопчина пораненим, а просто втратив тяму од переляку, обмазався кров'ю побореного ним звіра. А завтра, може, й забудуть гіркий материнський плач, забудуть і цю страшну ніч та й зачнуть шукати у всій цій пригоді віщі знаки своїх богів. Так було не раз...
Він розкручував і розкручував цю думку, пригадуючи своє перебування у Херсонесі, Понтійському царстві, безкінечно довгі переходи скіфськими землями. Так, він набачився смертей, але скільки разів ставав він по Слову свого Господа на путі кривавого мамони. І таки перемагав.
Щоб потім знову залишитися самотнім і знову відчути себе безсилим. Вічним вигнанцем усіх земель і племен. Чужинцем для всіх. Щоб знову не могти збагнути, чому женуть його Господа, чому такий жах нагонить слово і сила Його любови. Чому недовір'я, кпини, глузування, чому так перестрашено падають перед дерев'яними фігурками богів, жахаючись сили того, хто замахнувся на царство всесильної, завидющої і ох якої ж мстивої Морани? Зло і ненависть у різних народів має різні імена, тут воно має також свої подобизни. Тому й збилися у теремі свого вождя збентежені поселяни, перешіптуються, перемовляються. Апостол удає сплячого. Час... Потрібен час...
Та все ж... Та все ж чимало венедів мовчали, тяжко мотузуючи в собі якусь думу. А в очах спалахувала надія.
У світлицю заходили і виходили люди, мовчки дивилися на сплячого старця, морщили лоби, намагаючись щось зрозуміти у цьому змученому чужинцеві, мовчки виходили, кожен думаючи про своє. Янек голубив свою матір у маленькій глиняній ліплянці, опісля довго спостерігав за веселими грищами своїх повесників, що вони з радощів затіяли у його дворі. За тим, уже підвечір, з'явилася білоброва Веснянка, видзіґовуючись у новенькому, розшитому кольоровими нитями надскроннику, її губенята пахли вишнями і молоком, тягнулися до нього, вабили таємничим і солодким, що нині таки повинно трапитися, бо вона так наплакалася, бо їй так страшно стало, коли вона почула вранці од сусідки, що ледь не стратив життя її коханий Янек на цих проклятих ловах. Але, хвала богам, він живий і вони сьогодні підуть до Священного дуба і до Дерева Лади. Янек слухав дівоче леління, молодо, дзвінко стукотіло серце, та все ж він розвів трепетні обійми і заметеляв чубатою головою: ні, Веснянко, все змінилося, мені уже не бути твоїм мужем. Веснянка хлипала, сердито, ображено показала йому спину, він дивився їй услід, й рвалося серце за тоненькою квітчастою постаттю. Любава насторожено прислухалася до їхньої розмови, скрадаючись у тіні старої сливи, зітхала...
— Що було з тобою вночі? — За день вона не раз повторювала це запитання, і Янек охоче їй розповідав, що плавав у вутлому човні з прийшлецем великою і темною рікою, що він тонув і уже був потонув, але той таки витягнув його зі страшної круговерті.
Янек хотів все щиро розповісти матері, але не вистачало слів, він повернувся домів цілим і неушкодженим, таким, як і був. Тільки щось всередині загніздилося в ньому після всього і тривожило, не давало спокою. Може, він таки щось забув? Знову і знову намагався пригадати свій химерний сон та розколювалася од шалених іскор голова, на душі ставало
холодно і мрячливо, наче він тільки-но покинув щось найдорожче й тепер не може пригадати дороги назад.
Врешті він перестав відповідати на настирні допити матері, прислухався до вуличного гамору, роздивлявся чужими очима материні рушники, фігурки ідолів.
— Я піду до нього! — Любава не впізнала голос сина, зчужілого, подаленілого. — Прости, неню, але я тепер буду з ним.
Вона гладила біляву голівку, цілувала молодесенькі ниточки брів, усміхалася крізь сльози:
— Ми обидва підемо за цим чужинцем, синку... Я заповіла йому свою душу...
Андрій розплющив очі. Було — не було. Знову у ньому щось просипалося, умиротворивши спалах його одержимости колиханням синявих тіней, котрі відкидали крізь вишивані лляні завіси молоді вишні. Він був один, з полегшею побачив край людської цікавости: бо ж не чудодійством хотів він звоювати світ — порозумінням, благовістям. Життя іде, життя продовжується, дбайливо заткнута ковдра, у світлиці пахне чорнобривцями, за стінами ремигає худоба, клопочуться люди, котяться вози, галасують діти.