Андрій Первозванний

Наталія Дзюбенко-Мейс

Сторінка 4 з 59

У смертному заціпенінні знову збурунилися м'язи на спині Іоанна. Та, чим ближче підходив подорожній, все поступово приходило в рух. Скапнув піт з чола Андрія, скотився камінець з ближньої скелі, веселково зблиснула луска маленьких рибок, які заснувалися в повітрі, вистрибуючи з прибережних хвиль. І темне, важке світило знову зазолотіло і тихенько рушило чистим, блакитним небозводом.

Все сподіялося в душах братів враз і навально. Стара, зароговіла шкіра спершу потріскалася, всохла, а потім, завдаючи нестерпного болю, розлетілася. Ще хвилину тому вони стояли посеред натовпу, пекли порізи на ногах, тріскалася шкіра від нестерпної суші, вони були важкими, неповороткими, скутими в собі. Аж ось святошна легкота струмом побігла жилами — се Він! Шумів натовп.

Хто хотів побачити — побачив, хто хотів почути — почув. Та багато хто засумнівався. А більшість не повірило.

Чоловік уже стояв перед Іоанном, шанобливо схиливши голову.

— Охрести мене, Іоанне, — тихим голосом просив він.

— Я повинен хреститися від тебе, і чи Тобі іти до мене?

— Допусти це тепер, бо так нам належить сповнити усю праведність.

І вони ступили у води Йордану. Іоанн зачерпнув повні пригорщі води...

Розчахнулося небо. І тільки тоді збагнув Андрій, як темно на землі. Світляні потоки могутнім водоспадом скочувалися додолу. Вони не сліпили очей, вони дарували очам і серцю зір. Оливкове дерево своїм корінням пробивалося до води крізь кам'янисту твердь. Бачив Андрій, як погойдувалася земля, бджола коричневими крильцями прорізала повітря, висока скеля позаду них скришувалася і западала в землю. Натомість уже в іншому місці кам'яна порода здиблювалася і починала рости. А голос — тихий і знайомий, як знайоме шелестіння вітру, сміх дитини, хлюпання води, — голос звучав з небес:

— Се син мій улюблений, в ньому моє уповання. Високий, красивий птах спадав зі сліпучої іскріні, плавно і

м'яко кружляв над головою прибульця. Андрій бачив його очі, підняті д'горі, і схлипував од нетутешньої печалі. В душі ламалися й догоряли останні заслінки, але душа не вміщала огрому того, що сталося. Душа тяжко страждала од власної малости і прагнула забуття.

Чоловік підняв костура. Поклав долоню на схилену голову Іоанна, помахав правицею, прощаючись з людьми, і швидко рушив назад битою стежиною, втоптаною прочанами. І ще раз озирнувся. І вирізнив його та Симона. Вихопив світлим зором з гурту, приголубив швидкою, печальною усмішкою. Зник за поворотом.

Іоанн, схиливши важку голову на плече Андрія, плакав.

Глава 3

Я ЗРОБЛЮ ЦЕ, РАВВІ!

Уважно слухали Апостола. Прикипіли до удвірка притихлі жінки. Вождь збілілими руками стискав глиняного кухля з молоком. Тріснула посудина од могутнього стиску, молоко розлилося на долівку. В той же мент з вулиці долинуло кінське іржання.

— Ми вислухаємо тебе, чужинцю, — мовив вождь, — Та тільки пощо ти прийшов саме до нас? Нашу віру заповідали нам предки. Ми не раби наших богів — ми люди. Ми ні в кого не забираємо життя, не ходимо по чуже, шануємо наших батьків, братів, сестер. Ти приніс нам десять заповідей справедливости та добра. Та вони нам ні до чого.

— Гординя говорить твоїми устами, — помовчавши, відказав Апостол. — Але вірю, що прозрієте ви, бо сказано ж: "Горе вам, законники, бо взяли ви ключа розуміння: самі не ввійшли і тим, хто хотів увійти, боронили..."

Він не погрожував — він застерігав. Та господар одразу ж насторожився. Підвівся, за ним встала його свита — п'ятеро мужів і один тонкобровий юнак. Холодно прощалися — справи чекають, та більше не неволили ні його, ні його супровідників.

— Поживіть з нами! — чи то попросив, чи то наказав вождь. — Ми ще послухаємо тебе, чужинцю, — ще раз ствердив, уже виходячи в двері.

Тут же пташиними голосами зацвірінькали молодиці:

— Я Владка, я Ярина. Ви не бійтеся нашого пана Овсія. Він лишень з виду сердитий, а насправді дуже добрий.

Швидко вносили в дерев'яних ночвах теплу воду для умивання, готували м'які ліжниці. "А-по-о-стол", "Андрі-і-ій"

— перекочували в устах чудні, незнайомі слова. Змивали ноги старцю. Скрушно похитували головами, зауваживши криваві рани на зашкарублих, потрісканих ступнях. Вносили запахущі мазі, прикладали до шкіри. Філдей та Марія опоряджувалися самі десь окремо, куди повели їх дзвінкоголосі жіночки.

— Дочко! — погукала крутоброва, метка молодиця у двері.

— Орисю, а йди-но сюди.

На порозі стала невисока дівонька. Важка золотава коса сягала колін. Оченята впівлиця відсвічували фіолетом. Юний пагінець в'юнився живими соками, жвавим розумом.

— Гарна в тебе дочка, — похвалив Апостол, звертаючись до жінки.

— Та вже ж, — засміялася та. — Тільки вона не рідна моя доня. Матінка померла, а батько, брат мого Овсія, подася у забрід. Уже три літа як від нього ні слуху, ні духу. Та вона мені рідніша за своїх капосників. Скоро будемо проводжати Орисю до дерева Лади. Найшла собі парубійка на голову.

Та в голосі не було печалі. Злагода зі світом приглушувала її. Апостол швидше здогадався аніж зрозумів, що до цієї золотавої дитини прийшла пора любови. І скоро до її білої, помережаної візерунками спіднички, вчепиться вервечка білоголових малюків. "Життя іде, — думав Апостол. — Та кривавиться ланцюг..."

Апостол приліг на лежанку і задрімав. Біла лодія легко піднесла його понад лісами й озерами, велетенськими заплавами рік. Лодія гойдалася, а він, опершись на дерев'яну боковину, радісно спостерігав за людьми, які поралися на зелених нивах, випасали отари овець і великі череди тучних корів, ловили рибу. Умиротворенням і незвіданою благодаттю віяло від землі, яка кипіла медами і молоком. "Господи, — молився він, — Господи, спасибі Тобі, що сподобив мене, недостойного осягнути Твою велич і Твою щедрість". Лодія похитувалася, і в такт погойдувалася рука Апостола. Вперше за довгих сім років він спав без тривоги і печалі. Вперше від того страшного дня, коли він стояв на страшній горі під назвою Голгофа і плакав од безнадії і самотности. Тепер він знав, що сповнить те, що йому призначено, і цей народ не зможе не повірити йому.

Заспокоєння було таким повним, таким безмежним, що він не одразу почув, а може, не захотів почути, як задзуменіла в повітрі стріла, випущена хижою, дужою рукою. Стріла вп'ялася у боковину лодії. І тут же поруч захиталася друга, третя... десята... А веселий, зелений світ там, внизу, швидко обгортав густий, чадний дим. Дерева з корінням виборсувалися із темної, тягучої смоли, що заливала землю, металися сполохані звірі, тоскно кричали птахи, а люди з мукою і жахом простягали руки, закриваючись від незворотнього. Чорна лодія стрімко падала на звуглілу землю, і з її боків цебеніла кров. "Яне, Янику, не помирай! — квилила чи то жінка, чи то птаха. — Синочку мій єдиний, повернися до своєї матінки! Проклята Морано, відпусти мою кровинку, він ще не нажився, не натішився, рано ще йому у Вирай... "

Апостол, скинувшись з лежанки, прислухався до голосіння. Надвечір'я висновувало в домівці темні пасма, що спадали з отвору у високій стелі. Філдей, схилившись над ним, торгав за руку.

— Учителю, — шепотів він стривожено. — Учителю! — покликав ще раз, зміненим хрипким голосом.

Йому нікуди не хотілося йти з цієї затишної ліжниці, пропахлої гіркуватим духом сухих трав. Страхався виходити надвір, відав-бо добре, що се значить, коли так плаче жінка. На землях іудейських, римських, еллінських — повсюдно супроводжувало його це волання. Плакали жінки, билися у розпачливих корчах, і несила було їх витримати. Йому нікуди не хотілося йти, бо ще раз пригадав страшне ридання жінки неземної вроди, яка, чорніючи і мерхнучи на очах, ламала руки і зривала голос біля підніжжя потворного хреста на тій смертній горі Голгофа. Минала вічність, а він все зволікав, відганяючи з пам'яті болюче видіння, і на нього мовчки гляділи Марія і Філдей, скорботно вигнувши брови. Треба було йти, знав, що треба, бо хто ж, як не він, має бути на людських святах і при людському горі. Тільки ж горя було занадто багато, так багато, що він знемагав під цією ношею.

Вони стояли у самісінькій гущі розвихреного, наполоханого натовпу. У гаморі було важко щось збагнути і когось почути. Апостол проштовхнувся вперед. Тепер голос жінки, який зірвав його зі сну, став виразнішим і чіткішим.

— Яне, Янику, не полишай свою неню на самотню старість, лебедику мій білокрилий, не відлітай від мене...

Приречене, безнадійне квиління стосувалося отого, того самого тонкобрового зеленого юнака, який сидів ліворуч вождя під час вранішньої трапези і широко-розкритими затемненими очима вдивлявся в Апостола, немов на якусь небачену дивовижу. Тепер хлопець не ворушився, при світлі смолоскипів блідою і страшною плямою висвічувалося його застигле обличчя.

— Він мертвий, Учителю! — скрикнув Філдей.

— Мертвий, — ствердив іншою мовою молодий, чоловічий, незнайомий голос. — Погнався за диким вепром, та молодий ще, нема тут заради — рука схибила...

Апостол схилися над ношами. Смерть, кров — це переслідує його усе життя. Це зустріло його і на цій юній землі. Апостол тяжко збунтувався супроти цього темного, кривавого кола, в котре потрапляли здебільшого найкрасивіші, наймолодші, найдобріші. "Допоможи мені, Господи", — тамував стогін, викликаючи назовні світло, що вичахлим тріпотливим промінцем ледь билося в його ослаблому тілі.

— Іди, старче, в хатину, то дійство не для тебе, — співчутливо прогутотів вождь, запримітивши його хвилювання і відчай, та Апостол відтрутив простягнуту руку і вкляк навколішки перед юнаком: мертвим? пораненим?

Аж тоді помітила його і жінка, яка лебеділа, припавши до узголів'я юнака. На якусь мить вона притихла, палаючими сліпами пропалюючи його наскрізь, потім хижим, божевільним ривком цупко вхопила за лікоть:

— Кажуть, що ти єси чудотворець, чужинцю? Кажуть, що ти приніс до нас вість про якогось чудного і доброго Бога... Нехай твій Бог допоможе моєму синові. Нехай твій Бог поверне його життя, а забере моє! Моє!..

Її лихоманило і трясло, вигоряв розум.

— Бог всесильний, але я ні, я така ж людина, як ти, — Апостола було ледве чутно. — Я можу тільки по слову Його і по вірі твоїй зцілювати душу, але не тіло, сестре моя...

Мовив і з гіркотою відчув, яким то ще замуленим б'ється у ньому джерельце віри, як боязко йому взяти дар свого Учителя безвідмовно і повністю.

— Як же ти зцілиш його душу, — люто заволала роз'ярена мати, — коли він мертвий? Зціли його тіло, тоді забирай його

душу?!

— Він не може, — начільник племені гуготів лагідно та винувато,— ніхто цього не може, Любаво...

Але горе дрібненької, у рудому ластовинні жіночки враз перетворилося на шалений гнів супроти цього старого чужинця, який ще сьогодні вранці рік її синові чудні й красиві казання про вічне життя і всесилля Того, хто дав себе розп'ясти заради всіх людей, а ось зараз посилається на свою малість і неміч.

— Тоді пощо прийшов він баламутити людей, нехай він іде від нас! Нехай вони всі нас покинуть!

Її гнів оспав, як і спалахнув, й вона знову, забувши про все і всіх, затужила над тілом сина: "Ніхто цього не може, Янеку...

1 2 3 4 5 6 7