Усе попалимо. Чого б не спалити?", — а Гор тіпався од думки про мсту богів. Він таки боявся богів Венедії, їх гніву. Коли згорить Священний дуб, разом з ним загинуть і венедійські боги, тільки тоді венеди будуть обезсилені, знекровлені. Ніхто тоді не посміє заперечити його володарство, бо ж хто переміг богів — всеможній.
Овсій... Гор казився від люті, згадуючи гордовиту поставу свого братка. Бо ж не хто — він, Гор, мав посісти місце володаря у посаді, йому за правом старшого в роду належала золота гривня, золотий начільник і вітцівський стіл. Він не хотів згадувати того дня, коли втратив усе, та видіння наповзали й наповзали, і ось перед ним знову хилитається священне верховіття старука-дуба, мужі Венедії, підпоясані мечами, стоять півколом, а перед ними два кремези Овсій і Гор — славні сини батька Світозара. Обидвоє добрі орачі та значні воїни, наділені ватажним розумом, великою силою і володарською вдачею.
Десяток дужих комонників повисли на білому огирі, за яким все літо ганялися Диким Степом, поки не вдалося загнуздати молодого Урай-коня. Велетенська білосніжна грива звивається високо на вітрі, тонкі ноги б'ють землю, на губах піна. Кінь розлючений, неспокійний, й венеди перешіптуються, що славен буде мож, який стриножить довгогривця, випестуваного Ясновидом і Волосом, гартованого перуновими стрілами. Синочка вітру і роси, грімниці і зірниці.
Гор самопихом підходить першим. Ніяка сила не зможе скинути його з могутнього крупа, яким проходить нервова дрож. Гор дочекався свого дня, відтепер цей яснозорий кінь, і цей град, і всі добра, що в ньому, тільки його, підвладні лише його руці і його силі. Старий Ясновид, дяка богам, упокоївся нарешті у посаді мерлих, царстві Морани. Його душа на золотих марах полетіла у Вирай, і вже ніяка зозуля, яка носить у своєму срібному горлі ключі від того царства, не відчинить старому володареві дверей назад. Слава богам, з Вираю не повертається ніхто!
Світозар — перший володар Венедії, який упокоївся своєю смертю — не від стріли чи меча — далебі, од старості, і старшини племені порахували це добрим знаком. Довга череда літ під десницею нового зверхника також мала бути мирною і спокійною. Та для того треба, аби новий володар був мудрим, сильним, з холодною, розважливою головою. Тож і послали молодих вояків у Дикий Степ за Урай-коником.
Гор, вхопившись за сонячну гриву, без розмислів злетів на спину омріяного коня. Він стане пиявкою, реп'яхом, сліпнем, він мертво прилипне до білого огира і обов'язково вгнуздає звірюгу, йому тепер ніхто й ніщо не зможе стати на заваді. Прощай щоденне мордування за ралом, безкінечне валасяння за звіриною у Дикій Пущі, він буде мудрішим за свого батька, володарство — се коли ти володієш, а не служиш. Гор вдарив Урай-коня колінами в боки, той вигнувся розлюченою хвилею, і вмент майбутній володар уже лежав на землі під глузливими поглядами старійшин.
— То випадок, — закричав він, не тямлячи себе від розпачу. — І то мій кінь, я ось зараз переможу його. Дивіться!!! Диві-і-і...
Тричі поспіль він скакав на коня, і тричі, навіть не ступивши кроку, скидав проклятий звірюга його зі своєї спини.
...Так погасло перед ним марево золотого начільника і володарського чину.
Кпини венедів він би ще якось пережив. Але ці слова... "Кінь Сонця впокориться тільки під рукою достойного",
— пригнув його до землі духобор бога Перуна. Велика Мати
— скажена вовчиця з Зеленої верховини — згідно кивнула своїм висхлим дзюбом: "Гарячий ти єси, синашу. Ні, не тобі його приборкати, не тобі володарювати у Венедії!"
Овсія Урай-кінь не зміг скинути. До полудня, допоки сонце не стало просто над головами віча, гасав довгогривець навколо Священного дуба, хропучи, котуляючись по землі, намагаючись втиснути в неї непокірного верхівня, потім, враз напружившись, як стріла, бурею понісся просто в густі зарості пущі. Вони чекали... Гор сіпався: "Пора розходитися, ваш
"достойний" верховода давно лежить з переламаними ребрами у Пралісі". І молився всім чорним і світлим богам: якщо не я, нехай не буде і він... Тільки не він! "Не пора, — шамкала беззубим ротом Велика Мати, — Ясновид іще на небі".
Сонце торкнуло крайнеба велетенською кучматою головою, о, ще би трохи... Та тут із Пралісу повільним кроком виступив величавий Кінь із своїм вершником. По ватажній поставі, пишній виправі, гордовитому блиску в очах, по владних рухах було ясно, що на білому Урай-конику до них наближається ясновельможний володар Венедії, і заперечувати його право не посміє та й не зможе ніхто.
Старійшини винесли біле володарське корзно, покрили ним плечі Овсія, він став на коліна і приніс велику присягу богам: служити Венедії, жити для Венедії, умерти за Венедію.
Гор заскреготів зубами: браток таки дотримав своєї клятви. Не володарем, не славетним начільником племені, а останнім робом він став, загнавши всіх і себе до чорного поту на будівництві земляних валів, корчуванні Пралісу під нові поля, за сокирою та ралом. А Гор, втративши надію на володарство, втрапив під залізну руку братика, який виявився ще непоступливішим, аніж батько. Усі — воїни, старшини, жерці — повинні були відробляти нелегкі труднівки для блага Венедії.
І він, син можного Світозара, також змушений був ходити за волами і кіньми, длубатися з ранку до вечора у твердій землі. Гор люто сплюнув: ну нехай би він не став вождем, але ж міг його Овсій настановити зверхником над воїнами, Гор міг заступати його у суддівських справах, допоки сам вергає колоди чи тягає сіті берегами ріки. Нехай би сам бавився в чорного смерда, слугуючи своєму вельможному панові Мусу, якщо зовсім втратив глузд, але він, Гор, — не для чорної праці, він рожденний для пишноти і влади, і він їх отримає!
Гор засопів, позираючи на брезклу пику Бечака, та нараз збагнув, що давно не чути замогильного Бечакового виття. Він стиха погукав його, але у відповідь почулося лише хлипке шарудіння дощу.
Ще не вірячи у те, що сталося, він нажахано верескнув, але у відповідь відлунив лише його власний голос: дивним робом він відстав од загону і заблукав у безпросвітному тумані. Такого не могло бути, тільки-но він чув чалапання коней великого загону, тільки-но скрипів своїм лиховісним голосом Бечак, перед ними ось-ось мали заграти вогні Венедії, і враз — нікого! Гор розпачливо загукав, уже не страхаючись, що його може почути венедійський дозор. Вдалині знову голосно відлунило, тиша і темінь посунули на Гора зловісним скрипінням дерев, гуком пугача, гарчанням та клацанням щелеп якогось великого й страшного звіра, що причаївся десь поруч. Гор, лементуючи, кинув свого коня вперед, де, за його міркуваннями, мали бути лобуряки Бечака, та нараз чиясь костиста велетенська лапа схопила його за поперек і виштовхнула із сідла. Кінь гучно заіржав і рвонувся у хащі. Тріск. Шелест. Шарудіння. Тиша. Гор ошалів. Він кинувся назад, розбиваючи лоба об шорсткі стовбури дерев, обдираючи руки об живопліт рухливих і хижих кігтів. Нікого... Ані звуку, ані зойку, ані голосу. Він вжахнувся: видалося, що він не у рідному венедійському Пралісі, а у примарному володінні Чорнобога. З усіх сторін на нього сунули страшні венедійські духи, хапали його за горло, душили і сичали просто в обличчя важким сопухом смерті. Страшна пицюра велетенського рогатого звіра зависла над ним, роззявляючи пащу і це було все. Він рвонувся напропуд, не вибираючи дороги, але велетенська лапа знову схопила його і напропадиме закутуляла слизькою землею. Нарешті він випав у якісь колючі пекучі чагарі і там затих, тремтячи усім тілом, не в спромозі вичавити з себе ані звуку.
В той час Бечак зі своїм загоном мицявся темними лісовими хащами, знетямившись від сказу: де їхній провідник, де цей жабій? Мотузка, до якої був прив'язаний кінь Гора, метлялася по землі і, Бечак люто шарпнув за неї, обриваючи, та тут щось прослизнуло землею шарубкими дрібними цятками, кінь схропнув та й поніс тельбухуватого верхівня наверле просто у смоляну гущу ночі. За ним понеслися його геть забештані посіпаки. Вони мчали усю довгу, страшну ніч. А коли наступив ранок і туман поволі розсмоктався, Бечак геть занетурився од люті й по-вовчому завив: перед ними був річковий брід, яким вони три дні тому перебиралися на цей берег. Вершники ошелешено протирали сліпи: це ж було так давно, а до того ж так далеко. Та коні вже вертали знайомою дорогою. Опустивши голови від сорому, на них хилиталися вояки, гартовані в січах і кривавих розбоях, які не боялися ні меча, ні вогню. "Герої... Миші злякалися", — сичав Бечак, глуздаючи шкіряним пасом змиленого очумілого коня: не вийшло! Цього разу не вийшло! З його пащі знову вилетів звіриний голодний рик, і цей звук на Зеленій верховині почула Велика Мати.
Гор продрижав у заростях столітньої кропиви до ранку.
Охоплений жахом, він щомиті чекав по свою душу невідомого і могутнього нападника. Коли ж туман почав розсіюватися, почув шарудіння і легкі кроки.
— Бечак! Бечак! — захрипів, охоплений каламутною хвилею скреслої надії, та перед ним замість звіруватого верховоди постав білий привид незнайомого сиваня з неймовірно світлими очима й тонким, аж прозорим, обличчям. Привид торгнув його за плече і владним жестом поманив за собою.
Гор покірно почовгав за білим духом на заклання.
Туман розсіювався дедалі швидше, вони спускалися нешироким путівцем до городища, густо пахло хлібом, печеним м'ясом, хилиткі тіні венедів прямували їм назустріч і минали, а потім озиралися й довго дивилися услід дивній парі.
На віднозі двох доріг їх зустрів Овсій, який прямував з вуглярами до Пралісу. Зупинився, протираючи очі:
— Брате! Блудяго! Волочебнику! Я таки дочекався тебе, слава богам! — Він пішов біля них околяса, пританцьовуючи, широко розкрісливши руки, з могутніх ядерних грудей рвалося радісне й водночас жальке вуркотіння. Гора діймала сверблячка, шіпання стало нестерпним, коли він опинився зрештою у залізних обіймах молодшого брата. А той по-дитячому схлипував, ляскаючи по плечах: — Ах, потурмаче, де ж тебе носило так довго? Нам кожні руки дорогі, кожен меч — безцінний. Слава богам, мій старший брат повернувся, тепер мені буде легше. Стільки ж роботи, братику, стільки роботи...