З тону гавкання було чути, що є якась поважна причина. Ми поспішили до нього і скоро побачили, як, піднявшися на цілий фут від землі, мов чорний патик, стояла перед псом гадюка і, повернувши голову до напасника, погрозливо сичала.
Зовсім близько, праворуч від гадюки, з трави стирчав такий же чорний обгорілий щербатий пеньок.
Здавалося, що й ця чорна гадюка тільки-що вилізла з цього чорного пенька. Ми зупинилися позаду від пса, але ні гадюка, ні пес не рушили з місця: Найда і далі завзято гавкав, а гадюка сичала далі, не бажаючи відступати.
Постоявши так хвилину, Василько зміркував:
— Стійте тут, _ сказав він до мене, мов командир до рядового вояка, а сам позадкував назад. Потім пішов праворуч, далі пригнувся і, ховаючись поза обгорілим пеньком, щоб не помітила гадюка, наблизився і, вискочивши в одну мить із-за пенька, ударив гадюку дротиною.
Вона, мов перетята, закрутилася на одному місці, то звиваючись кільцями, то розправляючи своє блискуче чорне тіло.
Ще кілька ударів по голові, і Василько переможно підносить її на кінці дроту догори і, повісивши на кінець сухої лежачої гілляки, діловито каже:
_ Блек снайк . . . шість футів довжини.
Щойно забита гадюка ще ворушить кінцем свого хвоста, але ми вже йдемо на те саме місце, звідки прибігли п'ять хвилин тому.
Далі ми звернули вбік і пішли до стовбура гігантського дерева, що лежало на землі. Тоз-щина його удвічі перевищувала мій ріст, а ,Р дуплявину середини можна було скраю зайти і стати.
— Не заходьте туди, — казав мені Ваилько, коли я наблизився, — бо там повно буває всякої нечисти: і павуків, і ящірок, і гадюк.
НЕСПОДІВАНИЙ НАПАД
Але Василькові хотілося вилізти на це товстелезне дерево, і ми вирішили зайти з тоншого кінця. Побіля дерева ішла невеличка стежка, на яку схилилася ніби покосом висока трава. Василько, що йшов попереду, раптом став, і знову підняв палець. Я глянув униз, куди він показував дротом, і ми разом підняли дроти. З-під густої трави, що схилилася на стежку, видно було міцний гадючий хвіст. І в той же момент, як ми підняли догори свої озброєні руки, той хвіст ворухнувся і зник під травою. Вслід за цим ми разом ударили по траві, де сподівалися влучити гадюку.
Але що це?
В одну мить грива поляглої густої трави, здригнувшись, підлітає догори і назустріч нам з роззявленою пащею, в якій блиснули рідкі зуби, рвонулась до нас здоровенна ґуана _ товста, з міцними лапами, австралійська ящірка, що сягала двох метрів довжини.
Поява цієї дивної тварини була цілковитою несподіванкою. Тим то Василько аж скрикнуЕ, і ми, не встигши підняти своєї зброї, відскочили в різні боки. Та мого супутника спіткала нова перешкода: коли ґуана кинулась до нього, він зачепився за суху гілку, що лежала позаду, і раптом упав на траву. Ґуана в ту ж мить схопила Василька за носок ґумового чобота.
Але Найда в цей час, як з-під землі, з'явився позад ящірки і, загавкавши, куснув її за товстого, майже чорного хвоста, схожого на гадючий. Я теж підбіг у той момент, як ґуана, кинувши Василька, обернулась до Найди, і вдарив її кінцем дротини по боку. Діріт гупнув, МОБ у подушку, але спільний протинаступ, видно, її злякав, і вона миттю шугнула у високу траву, як у воду. Пес кинувся навздогін, але Василько, схопившися на ноги, гукнув Найду до себе.
Це сталося так швидко, що ми тільки дивилися один на одного, посміхаючися, ніби не знали, де лихо взялося і де поділось.
_ Та то, Василю, цілий крокодил! — сказав я, — і де воно тут таке виросло?
Але хлопець стривожено оглянув спершу уважно пса, що, переможно помахуючи хвостом, підбіг до свого господаря, а тоді сказав:
_ Щоб не вкусила ще Найди, а то цілий місяць не заживає рана після її укусу, а як і загоїться, то щороку в той самий місяць і день знову відновлюється рана і ятриться, і опухає.
— Правда, _ казав Василько далі, — я теж мав сутичку з ґуаною, але то, видно, була невелика, _ зустрівся з нею на дереві. Я поліз якось на дерево, на якому в дуплі були папу-женята, — хотів подивитися на маленьких.
Тільки я зліз і хотів заглянути, а вона мені назустріч — трохи за носа не гризнула. Я крикнув несамовито і мало не полетів з дерева додолу. Добре, що і вона мене, мабуть, злякалась, бо сховалася назад, _ закінчив Василько, а за хвилину, вернувшися думками до нашої пригоди, додав:
— Ми її, мабуть, по хвості смальнули, що кинулися до нас, бо коли б по спині або по голові, то вже б не нападала так.
Після цього випадку, хлопчина не поліз уже на товстелезне дерево, що лежало на землі, а ми пішли до лівого рукава річки, що оперізувала і з цього боку цей клапоть землі.
Знайшовши деревину, що лежала впоперек річки, мов кладка, ми перейшли на другий бік.
Кілька сполоханих чапель та диких качок знялися і полетіли геть на другий бік, де були плавні. На цьому боці річки попід горою й на горі було царство кролів. Вони раз — у — раз зривалися мало не з-під ніг,ховалися в нори попід камінням або бігли стрімголов геть від нас.
Тут не було такої високої трави, бо паслися іноді вівці.
_ Не повезло нам сьогодні, — сказав Василько, коли ми посідали на пласкому сірому камені спочити, — то було за пару годин сам заб'ю п'ять — шість гадюк, а сьогодні трохи й мене самого та погана ґуана не з'їла.
— А чим вона харчується? _ запитав я.
_ Чим живе, питаєте? Та їсть і кроленят, і пташенят, і яйця, де знайде. Невеликі ґуани так лазять і в кролячі нори, шукаючи поживи.
Але такої, як нам попалась, я ще не бачив ні разу, _ сказав хлопчина, — і помацавши кінець свого ґумового чобота, чи не прокусила наскрізь, погладив по голові Найду, що терся коло ніг, зауваживши:
— Ні, я таки не даром тебе привіз до Австралії. . . .
Слухаючи розповіді Василька, я дивився, як далеченько вгорі по крутому схилові, то зникала, то з'являлась біла пляма.
— Він щодня там полює на кролів, — пояснив мій супутник, коли побачив, куди я дивлюсь.
_ То кіт з наших бараків, але додому вертається тільки надвечір.
А кіт дійсно полював. Він то завмирав на однім місці, то непомітно пригинався під камінням, очікуючи жертви.
ВИПАДОК З КЕНҐУРУ
Відпочивши трохи, я вже сподівався, що на цьому наша мадрівка закінчиться, але мій молодий мисливець сказав, що підемо ще праворуч попід горою:
_ Там с печера, а коло неї папороть, що росте, як дерево. Я вже й лазив на папороть, —сказав Василько.
Ідучи попід горою, ми бачили цілі купи вже сухого, поламаного колись бурею дерева, знову обгорілі пеньки, кістяки з рогатої худоби або купки білої вовни з овець, що давно колись подохли і зогнили.
Коли ми наблизилися до молодого, десять років тому насадженого соснового лісу, поба-ли кількох австралійців, що підчухрували гілля.
Вони вже, видно, добре знали Василя, бо відразу привіталися з ним і почали жартувати, а далі один з них сказав:
_ Васильку, нацькуй свого пса на кенґуру, вже там он плигають, — і він показав рукою.
Вони знали, що хлопчик любив ганятись разом з Найдою за кенґуру. Василько дійсно зрадів і, розпитавши, де бачили, хутко рушив туди. Йому хотілося, видно, показати мені цих дивних тварин, а також завзятість Найди.
З нами пішов і один з австрлійців, що звався Джек.
Справді, метрів за двісті, за чагарником, що відокремлював насаджений ліс від пасовиська й від річки, паслися або бавилися чотири кенґуру. Ми причаїлися за кущами і спостерігали. Одна з них у своєму мішку поперед себе мала невеличке кенґуренятко. Воно іноді теж вилазило, щипало траву і знову верталося на своє місце, і тільки голівка виглядала звідти. Дві інших билися між собою. Це був справжній бокс. Стоячи на двох лапах і притиснувши одну лапу до грудей, кожна намагалась другою лапою дати доброго стусана іншій. До того ж вони так спритно відскакували, ухилялися від
ударів, і знову нападали, завзято і спритно б'ючи своїми лапами і тримаючи гордо свої красиві голівки.
Дивлячись на цей двобій, мені пригадалися оповідання знайомого інженера Сув-чинського, що працював у фармера в далекій околиці Вікторії і часто полював на кенгуру, які нищили посіви й городовину.
_ Сідає було розгніваний фармер у авто за кермо, — розповідав інженер, — і я з ним з рушницею, і їдемо, щоб помститися за вчинену, шкоду. Побачивши десь кенґуру, ми гналися і нещадно стріляли їх, лишаючи серед степу, і навіть шкур не знімали. Але деякі з них тікали із швидкістю п'ятдесяти миль на годину, що ледве можна було нагнати. Але ж і хитрі вони, — сміявся інженер, — іноді бачить, що не втече, то вона забіжить в отару овець і сяде.
І що ж, стріляти між овець не будеш. А що вже який кущ чи паркан перескочити _ то це їм ніщо. До десяти футів заввишки стрибають. Багато ми їх винищили так. Проте господар мав вдома двоє малих кенґуренят, що бавилися з нами, як ягнята.
Я, правда, теж знав, що кенґуру — найхи-мерніші і найвигадливіші тварини в світі.
Але все те я знав з оповідань і з книжок, а тут вони були ось живі перед нами серед природи.
Щоб не злякати їх передчасно, ми ішли ліском, ховаючися далі поза чагарником. А коли вже майже порівнялися з ними, вони припинили свій герць і насторожилися, певно, відчули нашу присутність.
_ Ось я їх налякаю, — сказав Василько і пустив свого Найду, що тримав за нашийничок коло себе. Я хотів стримати ще, але вже було пізно: Найда, вирвавшися з-за чагарнику, раптом завзято загавкав і кинувся до кенгуру.
Ми теж вийшли з укриття, щоб краще бачити. Тварини кинулися до втечі, але не панічно з усіх сил, а досить повільно пострибали до річки. Першою тікала та, що була з кенгуреням, ніби боялася за малого. Перетнувши річку в наймілкішому місці, де вона часом майже пересихала, вони були зупинилися, але песик переслідував їх далі. Ми й собі наблизилися до річки. Кенґуру відбігли ще далі, але пес не давав їм спокою й там. Тоді одна з них, що бігла позаду, зупинилася під деревом і, обернувшися до пса, стала, ніби готова прийняти бій.
Пес теж зупинився, невгаваючи гавкати, але близько підійти боявся.
Тим часом, почувши цю гавкотняву, підійшли й інші австралійці, що були в лісі. Одні дивилися, а інші почали підохочувати та нацьковувати Найду на кенґуру:
— Скіч гім, Найда! — кричав один, показуючи рукою на кенґуру.
— Сул гім! Чайс гім! _ гукав здалеку ін— . ший, не бажаючи переходити мілкої річечки.
І пес ще з більшим завзяттям рвався до кен_ ґуру, яка стояла на ввесь зріст, мов готова до боксу.