Вже минула десята, одинадцята година, а їх і не чути. Може, заблудили або вирішили їхати далі великим шляхом. А я лишусь тут напризволяще, без усяких документів. Що їм одна людина, коли гинуть тисячі! На мені все дубіє від холоду й голоду, але хто цим поцікавиться, хто запитає?.. І в душі прокидається невимовний сум. Як огидла ця черствість, неправда, підлість, брутальність, брудна лайка, без якої не обходиться майже ні один командир! А разом з цим виникає туга за теплом, людяністю, що лишились далеко-далеко, разом з рідним краєм, з родиною і друзями. І я проказую тихенько рядки вірша, що недавно склався в голові, коли я стояв уночі на варті:
Я згадую доню маленьку щодня, Очей Ті любі озерця. О, як би хотілось іще раз обнять. Притиснуть голівку до серця...
Та сили зробити немає цього, Гримлять бо гармати за гаєм І блискає грізно по фронту вогонь, І бій аж до ночі триває.
— Часовой! — раптом гримнув з темряви голос комісара. Він їде на передній машині. Я підбіг, став на підніжку і поїхав показувати квартири.
— Ви будете тут на варті, — звернувся він до мене, коли я зайшов у хату, визначену для нього та майора.
— Все одно, спати ніхто не буде, — додав він. Проте, вже за півгодини обидва міцно хропли,
а з ними й кілька молодших командирів, що зупинилися тут же.
І я без відпочинку й вечері, бо кухня десь поїхала на іншу вулицю, стою знову на варті
Годині о другій ночі за селом пролунало кілька пострілів, гримнула Граната, а за кілька хвилин до штабу дивізії прилетіла звістка про сутичку нашої застави за чотири кілометри від села, якраз на містку, з німецькою розвідкою.
Ледве збудивши комісара, я повідомив його про це, але він щось промимрив спросоння, потім сказав "ладно" і знову захріп.
І я далі стою на варті коло хати. Іноді сідаю на ослін, біля дверей, але тоді мене починає хилити на сон. Десь узялося порося, покрутилось біля мене, порохкало і пішло геть. А тим часом у далині піднялися заграви. При їх світлі бачу, що по дорозі рухається невеличкими групами піхота. "Може, наші зв'язківці, — думаю я. — Ми хоч на машинах, а вони третю добу ідуть без відпочинку й їжі".
* * *
Нарешті, сірий холодний ранок. Він помалу підіймає всіх. Я йду до кухні й одержую в казаночок вчорашнього холодного посинілого кулешу, схожого на холодець, який збиралися вже вилити з відра геть, бо треба було варити сніданок.
Десь починають гриміти гармати. Всі метушаться, лаштуються виїжджати. Крізь пошматовані хмари часом виглядає сонце. В повітрі раз-у-раз з'являються німецькі літаки, і тоді ми тулимось до стін будівель, забігаємо до хат.
В одній із них штаб дивізії. Начальники теж метушаться, але, коли загроза меншає, починають щось шукати на мапі, схилившись над столом. Комісар знову призначає мене зв'язковим між штабом, що стоїть у селі, і лісом, де скупчуються прибуваючі частини. Це на віддалі половини кілометра, і я бігаю то сюди, то туди. На мені все вже мокре від поту. Нарешті, прибули наші три сотні зв'язківців і стрілецькі полки нашої дивізії. Вони всі стомлені триденним безперервним походом, голодні й виснажені. Серед зв'язківців я пізнаю своїх земляків Досенка, Тарасенка, Порталу.
Я ще мав передати останній наказ про дальший перехід піших частин, що стояли в лісі. Цього разу мені дозволено скористуватися особовим автом. Та ледве ми з шофером Бєловим опинились між селом і містком, на рівній, як долоня, місцевості, як майже навпроти нас, низько летячи, з'явились німецькі літаки. Один із них, двомоторовий бомбардувальник з великими хрестами на крилах прямує просто на нас... Одна мить — і ми з шофером вискакуємо з авта і шукаємо, де сховатись. Побачивши позаду малий, майже непомітний місток, поспішаємо до нього. Але відтулина під ним така мала, що я ледве підліз. Одночасно попід лівою рукою, крізь щілину, я дивлюся в протилежний бік містка, чи заліз і шофер? Бачу, що лежить: блищать очі.
— Ти теж тут? — запитав я, але він нічого не відповів. Літаки тим часом помітили більшу здобич, скинули кілька бомб на ліс, де причаїлись наші частини, і полетіли геть.
Повідомивши, що всі піші мусять вирушати далі, ми повертаємось до штабу.
— Добре, що було куди сховатись. Спасибі місткові! — кажу я, обтрушуючи забруджену шинелю.
— А я в ярочку перележав, — усміхаючись, каже Бєлов.
— Як у ярочку? А чиї ж очі дивились на мене з другого кінця містка? Адже на полі нікого більше не було!
Лишалося припустити, що, може, то був черво-ноармієць-дезертир, а, може, і німецький розвідач...
Коли я повернувся, штаб батальйону вже сідав в авта.
— Товаришу комісар, а як мені бути? Я ж не встигну добігти до наших машин. Може, я поїду з вами на підніжці?
— Нічево, как боїшся! Нас, может бить, скарєй уб'ют! — гримнув він на мене злісно і, сідаючи в машину, додав:
— Доґоняй пєшком!
Такий поворот справи мене вразив тим прикріше, що я цілу ніч був на варті коло його ж приміщення. Я відчув, що він ненавидить мене, як українця, або тому, що я писав додому листи українською мовою, а вони ж все перевіряли.
Тим часом машина гуркнула і метнулась вуличкою з села, а я побрів через городи навпростець, щоб не відстати від своїх. Та ледве я відійшов від села на метрів сорок-п'ятдесят, як позаду ляснули револьверні постріли, і коло мене свиснули кулі. Я оглянувся, але позаду нікого не було видно. Ті самі хатки, повітки і стоги соломи коло них. Схвильований, я кинувся з усієї сили бігти, але гвинтівка і вся військова "викладка" заваджали мені, тягли донизу. Серце билося страшно, я задихався, але біг далі. А кулі раз-у-раз посвистували коло моїх вух. До машини лишалося всього кілька десятків метрів; але вони, ніби сполохані пострілами, почали рушати, віддаляючись від мене. Хочу крикнути, щоб зачекали, але в мене немає вже сили. Махаю руками, щоб почекали. Нарешті, хлопці примусили одного шофера спинити хід, і мене просто втяг-лн на машину.
Командири говорили, що це обстрілював нас уже передовий німецький загін; але мені здавалося, що це були постріли з якихось криївок, куди поховались німецькі парашутисти або розвідники в селі.
І от ми знову тікаємо. Головний шлях, яким ми вчора тікали, як виявилось, був зовсім близько від нашої ночівлі. Скоро ми знову побачили, як вздовж нього палали хати. Назустріч, обік дороги, бігла велика годована свиня. Вона, мабуть, щойно вирвалася з палаючого хліва і бігла безвісти. На тракті нас зустріла вчорашня картина, бо його недавно знову бомбардували німецькі літаки.
Ось посеред широкої дороги, якою тепер нескінченно мчать машини, але, може, трохи рідше, ніж учора, на купі якогось лахміття, обличчям до землі лежить голісінька мертва людина. Знову минаємо вбитих людей і коней. Ще одна хвилина — і наша тритонка пролітає побіля своєї сестри, навантаженої гарматнями.
її починають охоплювати язики вогню. Так і жди, що весь пекельний вантаж відразу вибухне. Здається, ще хвилина-дві — і десятки вантажних авт, що проїжджають з обох боків, разом з людьми розметає вибух. Але покищо їдемо щасливо, в обіймах жовтіючих лісів, що стіною стоять вздовж шляху.
Опівдні зупиняємося в якомусь ліску, що клином перетинає нам дорогу. Вилазимо з машини і, згідно з наказом, відразу починаємо копати шанці, кожен для себе. Щохвилини в ліску зупиняються ще якісь військові частини, і за годину робиться тут тісно від машин та людей.
Ось із гущавини кущів починають раз-у-раз бити наші гармати, але де німці, ми не знаємо. Бачимо, як, розсипавшись понад самим лісом, окопується піхота, як протягають зв'язківці телефонні дроти. Проте відчувалося, що вже ніщо не стримає німців при такій безладній утечі.
За таких обставин легко можна було десь зникнути, втекти. Але ніхто не пробував заховатись або відстати від своїх частин. Якесь стихійне, отарне почуття опановувало кожного, бо ніхто не знав, що принесе та ворожа сила, що нас переслідує. І кожен тримався єдиного панічного потоку.
Під час цієї тривалої втечі часто виникала думка: а де ж наша авіяція? І коли деякі з нас насмілювалися запитати командирів, то ті кожен раз відповідали стереотипно:
Певно, на важливіших відтинках...
Коли сонце вже збиралося сховатися за обрій, над крайньою гарматою з'явився в повітрі білий димок і розітнувся вибух шрапнельного стрільна. Стало трохи дивно: адже навкруги ліси, звідки ж німці можуть стежити за рухом нашого війська і так успішно переслідувати нас і тут?
Ще кілька розривів поблизу нас, ще кілька пострілів нашої артилерії — і ми знову сідаємо в авта і женемо в бік Вязьми.
Скільки ми вже проїхали за ці три дні втечі і доки нам тікати?
Але що це? Ціла низка машин їде нам назустріч. Може, підкріплення? Так ні, не схоже. Виявляється, що далі їхати нікуди, дорога під загрозою, — і ми звертаємо ліворуч у долину, де протікає невеличкий потічок. Погода тим часом додає свого: то мрячить дощ, то починає сипати сніг. На душі в кожного робилось важко і холодно. Ніхто не міг знати, де на нього чигає загибель, але кожен був готовий до найгіршого.
Виявилося, що кухня разом з харчовою машиною відсутні: їх послали вперед, до якогось села Пісочки, через яке ми мали їхати. Але маршрут змінився. По неї послали кілька чоловік з машиною. Розшукати не пощастило. Повертаючися лісом назад, зв'язківці бачили, як горіли гори печеного хліба, мішки борошна та інших продуктів, підпалених нашими ж, і вони захопили по кілька хлібин. Хліб відразу розхапали, бо всі були голодні.
Надворі починало сутеніти. Ми наламали сухого верболозу, розвели вогонь і грілися коло нього. Комісар, скориставшися нагодою, почав перебирати свої папери, кидаючи більшість в огонь... Тут, певно, згоріли списки політично неблагонадійних, хистких, неперевірених, а також політдонесення політруків. Спалив він і детальні географічні мапи.
А я, сівши біля авта, ще робив черговий запис у свій щоденник, хоч і я боявся трохи комісара, який кожної хвилини міг визвіритись і з лайкою запитати, навіщо я і досі пишу, коли навколо така ситуація. Отже для певности я запитую його, чи тримати мої записки щодо історії частини. Діставши позитивну відповідь (єщо дєржї), я вирішив, що це дає мені право писати і щоденник, бо звідти ж я маю черпати матеріяли для історії батальйону.