У мене на плечах висіла гвинтівка, у нього на поясі — револьвер, а за поясом граната. Мені цікаво було побувати ближче до військових дій, побачити бойові обставини.
Ми скоро вийшли на галявину. Він чомусь вийняв гранату і весь час ішов, тримаючи її в руках. "Боягузтво чи обережність? — думав я. — Адже до фронту ще два кілометри!"
Перейшовши низину, ми наблизились до гармат, які періодично стріляли. Вони стояли, замасковані, попід деревами. Де-не-де ми натрапляли на бліндажі, навколо яких вешталися військові. Наші зв'язківці саме проводили через ліс телефонну лінію, від штабу до окремих полків на передовій. По дорозі ми заходили на деякі точки зв'язку, де в бліндажах коло телефонів були чергові.
Ось виходимо на невеличку галявину, на якій гойдається чимала густа трава. Вже мали знову заглибитися в гущавину лісу, як побачили на траві кілька листівок.
— Спочиньмо, — каже він. Ми сідаємо під деревом. Командир був білорус, походив з селянської сім'ї, не належав до тих "запеклих", які часто траплялися серед командного складу, і дозволив мені читати ці листівки.
Одна з них — завбільшки з папірець для цигарки. На ній написано: Бей жідов, спасай Россію. На другій — невибагливі фрази, складені якимось малокультурним білогвардійцем. Ці кілька рядків кінчалися непристойно.
"Ефективна пропаганда", — подумав я. Не даром казали, що радянське командування наказувало, що треба все бомбити, тільки не треба чіпати штабу Ґеббельса, який відав у німців пропагандою. Вона, дійсно, нічого не була варта, навпаки, корисна була для радянської влади.
Третя листівка була більша, спрямована проти сталінського режиму, проти політруків, комісарів. Проте і тут писали люди з колишніх російських емігрантів, які не знали радянського життя, не вміли ударити як слід по найуразливіших місцях бо-льшевицької дійсности. Хотілося побачити бодай одне слово українською мовою до українців; але листівки були тільки російські, хоч українців і тут було багато. Я хотів взяти по одному примірнику для щоденника, але командир забрав їх у мене з рук і, склавши докупи, порвав.
Скоро ми виринули з лісу і опинились на дорозі, що вела просто до передової. Праворуч стояла якась автомашина, навантажена телефонним дротом та іншим спорядженням. Тепер ця дорога була порожня. Але кожної ночі тут починався жвавіший рух возів, машин і війська.
Раптом чуємо ліворуч від дороги постріл Гвинтівки. Наближаючись, помічаємо, як серед кущів розважаються два зв'язківці. Загнавши кінець сокири в пеньок, вони відходять метрів за п'ятдесят, лягають за інший пеньок і стріляють в сокиру. Непомітно підходимо ззаду.
— Ви чим займаєтесь? — раптом гукає командир. Вони ніяковіють, стоять ні в сих, ні в тих. Він записує їхні прізвища і наказує прийти до комісара. Починають благати, доводити, що вони вчились добре стріляти.
— А ви знаєте, що могли когонебудь із своїх убити? Адже далі розташовані наші військові частини!
Але за кілька хвилин він їм прощає, і ми йдемо далі. Минаємо величезну вирву від гарматня. Попереду наш шлях перетинає смуга лісу. Звідти теж чути гарматні постріли. Аж ось чуємо свист міни, і вслід за ним, далеченько позаду, на дорозі, лунає вибух.
— Це нас помітили, — говорить камандир.
І ми поспішаємо шурхнути в ліс. Тим часом ще дві міни рвуться ближче. Ідемо курною дорогою. Аж ось відкривається новий краєвид: дорогу перетинає яр з містком через нього. Понад яром, угорі бачимо бруствери, бійниці бліндажів, накритих деревом і землею. За їх спиною, поблизу тягнеться узлісся, де заховалась артилерія: де-не-де з-за гілля визирають жерла гармат. Це — друга лінія; перша ховається десь по лівий бік ярка, по якому розбіглися сільські хатки. Проходимо місток, під яким протікає маленький потічок, і йдемо вуличкою нагору. Населення немає, геть виселили, бачу лише одну стару жінку, що сумно дивиться на мене з подвір'я. По дворах ходять червоноармійці. Ось, ліворуч — точка зв'язку. Командир запитує, де інші наші точки. "Не знає. Значить, давно сам тут був" — думаю я.
За селом, ліворуч, десь за хатами криється перша лінія фронту. Чути кулеметні черги, окремі безладні постріли.
— Ну що, вам не страшно? — запитує мій командир, з недовір'ям поглядаючи на мене.
Сходимо праворуч, в яр. Я бігаю то в один, то в другий бік, шукаю зв'язківців. Але страху ніякого не відчуваю. Бачу, як далі по долині рвуться міни. Аж ось через яр, з радянської сторони летить німецький бомбардувальник. Командир падає під кущ, але літак і не збирається нас бомбардувати або обстрілювати. Чомусь його теж ніхто не чіпає.
Минаємо спалену хату і повертаємось назад. Знаходимо чиюсь точку зв'язку й сідаємо коло бліндажу. В цей час село починають обстрілювати з міномета. То там, то там рвуться міни. В далині горить хата, лейтенант ховається в бліндаж і радить мені йти за ним.
Цікавлячися всім навколишнім, сиджу і спостерігаю, записую собі в книжечку. Ось із правої вулички, кульгаючи і підтримуючи один одного, виходить кілька поранених. Долиною рухається загін вершників і частина піших. Вони стомлені, зарослі, старі. Далі видно, як дим і вогонь охоплюють ще одну хату. Але обстріл потроху вщухає.
Запряжена конякою, їде кухня для зв'язківців. Проте кухар не відразу згоджується дати нам обід.
— На вас я не брав, — говорить він. Але під тиском командира насипає якоїсь юшки. Сідаю коло бліндажу і їм цей "суп", який здається тут незрівняно смачнішим. Навпроти стоїть комора, на порозі якої лежить борона. Там, нявкаючи, бігає кішка. Почувши їжу, вона підбігає до мене. Даю шматочок хліба.
Незабаром довідуємося, що сьогодні поранено нашого зв'язківця, який під час обстрілу намагався налагодити лінію. Інший зв'язківець розповів, що командир однієї чоти вночі потрапив випадково до німців, які сиділи навколо багаття. Він сподівався, що це свої, і підійшов дуже близько. Німці спокійно запросили його до себе. Витягли з його торби шмат чорного черствого хліба, а йому дали білого з ковбасою. Потім запропонували: або вертатись до своїх, або залишитися з ними. Командир, повагавшись, пішов назад. Довідавшись про це, наше командування його відразу розстріляло, як підозрілого.
Перехід до німців щоденно турбував комісарів і політруків. Але тут теж раз-у-раз обговорювали це питання; згадували при цьому конкретні випадки втечі.
Четверо вояків, змовившись, вирішили перейти до німців. Вони йшли гущавиною лісу і вже от-от сподівалися зустріти німців, як за кущами почулося : "Гальт!" Вони піднесли руки догори. Але це була провокація: з-за кущів вийшли червоноармій-ці на чолі з політруком і заарештували їх. В їхніх кишенях були знайдені німецькі перепустки, розкидані з літака, в яких закликалось переходити до них. Того ж дня їх розстріляли перед їхньою частиною. Вони прийняли долю мовчки, без благання і сліз. Такі випадки траплялись; але ще частіше чер-воноармійці перебігали на німецький бік з успіхом. Одного разу їх утекло відразу одинадцятеро. Припускали, що хтось агітує, але знайти винного не могли.
Було надвечір, коли командир запитав мене:
— А ви як, тут ночуєте, чи повертаєтесь назад?
Він, видно, не знайшовши всіх своїх точок зв'язку, вирішив ночувати. Але я, не взявши з собою ні хліба, ні казанка, ні ковдри, мусів повертатись. Ідучи назад, я звернув увагу на безліч дрібних скалок, що валялись по дорозі. Частий обстріл і бомбардування засіяли ними, мов лушпинням з оріхів, цей головний під'їздний шлях.
Повертаючись, я зайшов по дорозі до своїх зв'язківців. Тут мені розповіли, що вчора група черво-ноармійців загороджувального загону перестріла двох німецьких пілотів. Вони хотіли пробитись до своїх. Спершу відстрілювались. Потім один, побачивши, що становище безвихідне, застрілився, а другому куля попала в праву руку, і його взяли в полон.
Але треба сказати, що полонені німці були рідким явищем у нас. Мені самому часто хотілося бодай глянути на німецького солдата, але досі не було нагоди.
Інший зв'язківець, що повернувся вчора з шанців, де був коло телефону, розповів, як німці ввечо-рі, коли була тиша, гукали в рупор до наших шанців українською мовою:
— Лейтенант Литвиненко, переходьте до нас! Годі вам радянських вошей годувати!
Уже майже смеркало, коли я повернувся назад. Зустрівши мене, комісар відразу визвірився і запитав, чому я повернувся, а не залишився там. Я пояснив йому, що про це ніхто мені не казав, а командир мене відпустив. Проте моє пояснення йому, видно, не сподобалося. Взагалі останнім часом він був похмурим і причіпливим. Можливо, це було зв'язане з фронтовими подіями. Проте в мене були щодо цього свої міркування. Мені здавалося, що він хотів якось позбутися мене.
А фронтові справи всіх нас трохи дивували: там була відносна тиша, а про ге вже кілька день коло штабу батальйону зв'язку стояла напоготові вантажна машина з штабними речами, а її шофер щоночі спав у нашому бліндажі.
Наступного дня, увечорі, комісар, сидячи за столиком під ялинкою і п'ючи чай, раптом гукнув мене. Коли я підбіг, він сказав:
— Сейчас в Сельце ідьот бой. Возьмітє етот пакет і отнесгте командіру третьєво полка. Утром воз-вратітєсь.
— Єсть, товаріщ комісар, — відповів я, але додав, що я не знаю розташування полку і в тій місцевості не був.
— Не знаєш? — холодно запитав він. І, допитливо дивлячися трохи з-під лоба, немов би вагаючись, після павзи сказав:
— Ну, ладно, іді...
ВТЕЧА
Перші дні жовтня. Я стою на варті коло штабу батальйону зв'язку. Навколо — тисячотонна темрява. Вона ніби придавила все живе до землі; навіть на лінії фронту панує тиша. Тільки іноді коротко зацокотить німецький кулемет після чергової ракети. Скільки передумаєш, перезгадуєш, стоячи на варті в такі осінні фронтові ночі!
Навколо — густий ліс, і чорна прірва ночі все поглинула, закрила від очей. Іноді з бліндажу вийде комісар або майор, блисне цигаркою, спитає, хто на варті, чи все спокійно, і знову піде спати у своє затишне, тепле підземелля.
Цієї ночі я вартуюю з дванадцятої до третьої години. Вже десь на хуторі проспівали півні — це означає, що скоро буде зміна. Справді, згодом чути, як черкаючись плащ-палаткою об віти, іде черговий.
— Кто ідьот! Пропуск! — гукаю назустріч у темряву. Він озивається і, підійшовши ближче, велить змінятись.