гм, — муркнув лікар і відповів: — Рівно-бедренний трикутник.
— Ні, не так, пане Рожков, — кажу я, — буде "рівнораменний трикутник".
— Давайте єщо адін, — раптом попросив він сам.
— Прошу, перекладіть вираз "сдєлать невазмож-ним".
Лікар приємно посміхнувся і випалив:
— Що ж тут мудрого: буде "зробити неможливим".
— Ні, — кажу я, — невірно. Це ви не переклали, а тільки перевернули, а вірно буде "унеможливити".
Лікар уже не сперечається.
— Ну, ще останнє питання, і іспит буде закінчений. Скажіть, як буде українською мовою "вєщенственноє доказательство" і "развєсістий дуб"?
Лікар на цей раз навіть зупинився, довго дивився на свої черевики, але відповісти не міг.
— Да, ето труднєє... — ніяково буркнув він, рушаючи з місця,і запитав:
— Ну, а как будєт?
— "Речовий доказ", — кажу я, — і "гіллястий" або "розлогий дуб". Отже, тепер ви, мабуть, розумієте, що значить скласти іспит російською мовою учневі, що вчився в українській школі, і навпаки. Москва скрізь забезпечила вступ для росіян, а для нас, навіть на Україні, немає де вчитися рідною мовою. А через те, що всі інститути русифіковано, то, зрозуміло, що українці віддаватимуть дітей до росій-ких десятирічок: інакше іхні дочки чи сини не матимуть змоги втовпитися до вищих шкіл, де треба складати іспити російською мовою. Все це — хитра й підла махінація!
— Вам також невідомо, — продовжую я, — що перед війною в сьомих клясах народніх шкіл зменшено кількість годин української мови, але збільшено кількість годин російської. Таким чином українську мову роблять непотрібною і в школах, і в установах, і в інститутах, і в кіні, і в мистецтві, і в літературі.
— Я знаю, — нарешті озвався Рожков, — ви б хотіли, щоб українська література й мистецтво мали більший прогрес, ніж російські. Але цього не може бути, бож Росія має за собою більшу історію, більше розмаху й талантів. Про це говорить безсто-ронньо світ
— Світ, — відповів я, — це дуже широке поняття. Світ може говорити так або інакше. Це залежить від того, що йому підсуне Москва, бо світ ще й досі дивиться на Україну російськими очима. Бо Україна не має зв'язку з світом сама, безпосередньо. Чи світ, наприклад, знає, — казав я далі, — що в Україні за радянської влади розстріляно та заслано на загибель до північних концтаборів Росії понад 240 письменників, поетів, літературознавців? За одним лише вироком з 13-го по 15-те грудня 1934-го року Виїзна Сесія Військової Колегії Найвищого Суду СРСР присудила до розстрілу 28 осіб і відразу повідомлено, що вирок виконано. А скільки видушено голодом. А чи той тупоголовий світ озвався, став в обороні мільйонів людей?
Мій супутник уже мовчав, а я ще продовжував І тут мені пригадався ще один дуже цікавий випадок, що свідчить про іншу сторону московських злочинів, московського шовінізму:
— А ось вам ще один яскравий приклад до вже сказаного. В 1931 році в Нью Йорку була всесвітня виставка образотворчого мистецтва. Послав туди свою картину і наш маляр Анатоль Петрицький, написавши на її звороті російською і англійською мовами: "Український художник Анатоль Петрицький". Це був портрет наркома Миколи Скрипника. Незабаром Петрицький довідується, що на цій виставці він дістав першу нагороду. Але його здивував і обурив один деталь: там було зазначено, що нагороду одержав російський художник Анатоль Петрицький. "Як це могло статися?" — запитував він сам себе. Таємниця розкрилась тоді, коли він одержав свою картину назад. І тоді він ще більше обурився: його напис на звороті картини із згадкою про те, що він український мистепь, у Москві був зафарбований, а, замість нього, російською і англійською мовою стояло: російський художник Анатоль Петрицький.
— Етово нє может бить! — зарепетував Рожков — Ето чья-то видумка!
— На жаль, — відповів я, — ніяк не можу з вами погодитися, бо про цю справу розповідав мені сам Анатоль Петрицький, ідучи зі мною через майдан Дзержинського в Харкові. А я йому вірю. Анатоль Петрицький — славетний художник: він не раз виконував замовлення і для Москви та Ленінграду. До того ж про російський шовінізм сказав "соратник Леніна", відомий нарком і діяч комуністичної партії Серго Орджонікідзе: "Поскребіть ви кожного російського комуніста і знайдете в ньому російського шовініста"...
Можливо, ми ще довго б дискутували, але, вийшовши з обіймів лісу, ми опинилися перед селом Скопок, а праворуч побачили згори широку смугу Дніпра, що на мить навіть зупинило наш рух вперед. Я тоді з захопленням дивився на його велич і думав:
— Як же далеко він простягся! Адже наш фронт був аж там, де він починається, а скільки ми вже пройшли! А його наймогутніша частина проходить по Україні.
Зайшовши до села, такого ж бідного й обшарпаного, як багато інших, ми довідались, що це село стоїть якраз на кордоні між Україною та Білорусією. Звернув я також увагу на мову цього села — це була мішанина двох мов.
* * *
Ця довга, виснажлива і небезпечна мандрівка так уже нам набридла, що хотілося якось змінити спосіб пересування. Щоденно ми проходили по 25-30 кілометрів, розпитуючи людей і розраховуючи так, щоб надвечір потрапити на ночівлю до якогось села. Прикро було весь час жебрати по людях їжу та й шукати ночівлі не було приємністю.
В одному селі, що лежало над шляхом Гомель-Чернігів, нам порадили вийти на дорогу і почекати авт. Може, хтось візьме. Ми так і зробили, і, на велику радість, одно з вантажних авт узяло нас і довезло до Чернігова. В авті були ще якісь люди. Один з наших супутників розповів, що в Києві вже формується український уряд на чолі з Винниченком. Це дуже піднесло мій настрій; мені хотілося якнайшвидше опинитися дома, бути свідком і учасником творення нового, справді українського життя.
Чернігів вразив мене руїнами. Казали, що тут згорів музей чи картинна ґалерія. Там же я довідався, що якийсь редактор, на прізвище Рогач, видає добру українську газету.
Прийшовши на базар, я хотів купити трохи цибулі до хліба. Жінки, що продавали її, бачачи, що ми вертаємося з полону, наділили нас цибулею, відмовившися взяти гроші.
Пізно ввечорі ми вже їхали в холодному вантажному вагоні до Ніжина. Після тривалої мандрівки пішки це для нас було вже великим щастям. Але з ночівлею в Ніжині було гірше. Я мусив віддати за ночівлю свій казаночок, що став у пригоді мені в найскрутніші часи мого життя, а Рожков заплатив грішми.
Від господарів дому, де ми ночували, я довідався, що незабаром має виходити українська газета і що редагуватиме її брат видатного поета Павла Тичини.
До Харкова ми вирішили взяти курс через Бахмач, Конотоп, Ворожбу й Суми. І ледве почало світати, як ми вже були на вокзалі. Нам пощастило
трохи проїхати, але потім знову довелось іти пішки За Конотопом, коли нам знову пощастило проїхати пару зупинок у поїзді, до моїх рук потрапила невеличка газета, що почала виходити в Конотопі. Скільки ж було в ній вогню й болючої, гіркої правди про недавнє підрадянське життя, про масові арешти й розстріли тощо.
Від Ворожби ми знову йдемо пішки, минаємо Білопілля. Скрізь лежить неглибокий сніг. До села Віри йдемо через поле навпростець. Тут упало мені в вічі, що на полі було повно мишей. Урожай, видно, лишився нескошений; він поліг і вкрився тонким шаром снігу. Мавши добре харчування, миші тут розплодилися в колосальній кількості. їхні стежки переснували вздовж і впоперек кожен клаптик поля, то виходячи навери, то ховаючись під снігом. Вони раз-у-раз вискакували з-під наших ніг і тікали в різні боки, зникаючи знову в нори під сніг.
Село Віри привітало нас гарячою їжею. Господар був заможніший, і на вечерю подали навіть яєш-ню з салом. Це була за всю дорогу королівська вечеря. Але одночасно господар розповів, що йти до Харкова через Суми небезпечно, що на шляху — великі ліси, і червоні партизани часто вбивають тих, що повертаються з полону. Це нас засмутило і змусило змінити маршрут. Вранці ми рушили назад, через Ворожбу і Конотоп до Ніжина — з тим, щоб звідти рушити через Прилуки й Лубні на Кременчук, а далі на Полтаву й Харків.
Знов нудна, набридлива дорога. Скрізь розпитуємо, прислухаємося до фронтових новин і радіємо, що Полтава й Харків уже вільні від большеви-ків.
У Прилуках випадково знаходжу людину, яка допомагає дістати справжні перепустки для кожного з нас окремо аж до Харкова. Це був батько моєї приятельки, з якою я разом кінчав Педагогічний інститут. Він мав знайомих в управі міста і легко допоміг нам. У нього ми й переночували.
В одному селі ми з лікарем ночували в різних хатах. Ранком Рожков не вийшов на умовлене місце о 7-ій годині. Я не знав, де саме він ночує, і, не дочекавшись, рушив сам. Незабаром я нагнав на шляху одного чоловіка, що теж повертався з полону Це був кабардино-балкарець. Він був переодягнений у цивільний одяг і мав намір іти аж на Кавказ, який проте був ще в радянських руках.
Рожков нагнав нас на станції Лубні. Він розповів, що минулого вечора йому пощастило добре повечеряти, ще й з чаркою горілки, і що він заспав: прокинувся аж о 8-мій годині. Тепер мандруємо втрьох.
З Кременчука їдемо поїздом на відкритій плят-формі. Разом їде ще гурт людей. Одна жінка розповіла, як тут поблизу німці спалили ціле село і вистріляли навіть жінок і дітей — лише тому, що вночі наскочили партизани і забили кількох німців. Такі вістки мене тяжко вражали. Отже окупант змінив окупанта. Було ясно: большевики спритно використовують божевільну поведінку німців. Ще чую, що німці не схотіли зліквідувати зненавиджених колгоспів. Фатальна помилка!
Довго їхати не довелося: наш поїзд відмовився їхати далі. Мандруємо далі пішки, вздовж залізниці, а іноді йдемо просто по лінії.
Уже перші дні грудня. Скрізь лежить сніг, трохи завірюшить. Ночуємо в Санжарах під Полтавою. А вранці, лишивши лікаря, я завертаю до рідної Полтави. Йду просто від залізниці через Млини, по замерзлих озерцях. Під ногами рипить сніг.
Я — в Полтаві. Заходжу до тітки-вчительки. Я — в шинелі, в остогидлих обмотках, і вони спершу мене не впізнали. Вражені несподіванкою, вони радіють, що я живий і тепло приймають мене. Розповідають, що в Полтаві боїв майже не було, що місто не зруйноване.
В Полтаві я пробув два дні. Йшовши раз по Кобеляцькій вулиці, я побачив менший пам'ятник Котляревському — запущений, з поламаною огорожею, як і до війни.
Зайшов також до родини полоненого Рудька і бачу двох маленьких приємних діток.