Один з сержантів запропонував іти до гурту, щоб разом вирушити на прорив. Ми знехотя побрели; але, дійшовши до середини галявини, почули, як десь гримнула гармата, і біля гурту, що зібрався на шпилі, брязнуло кілька розривів. Певно, тут, серед лісу, були німецькі шпигуни, які по радіо керували цим обстрілом. Тоді всі вирішили йти покищо в ліс. Тим часом наповзали все густіші сутінки і падав повільний, ріденький, мокрий сніг.
Не встигли ми заглибитися в ліс метрів на тридцять— сорок, як позад нас зататакав німецький автоматник; потім озвався ще один, десь з другого боку галявини. Це, мабуть, німці обстрілювали з навколишнього лісу тих, що готувалися до прориву. Але де ті автоматники, ніхто не цікавився. Говорили, що вони ходять у нашій формі з гвинтівками, а під шинелями тримають автомати. Також казали, що кількістю пострілів вони одночасно сигналізують своїй артилерії про кількість ворога і напрям його руху; отже мали своєрідну абетку Морзе.
Іти далі вже не було сили і бажання, і ми зупинилися, щоб спочити і з'їсти трохи сухарів. Близько мене стояв віз, а під ним лежав дідусь-санітар; трохи збоку паслась коняка. Коли зовсім стемніло, дідусь запропонував мені йти до нього під віз. Я лягаю поруч нього, і він прикриває мене якоюсь це-ратою. Швидко починаю дрімати, проте ще якийсь час чую, як іноді лунають постріли.
ТРИВОЖНА НІЧ
Вночі земляки будять мене, пропонують іти далі. Ідемо навмання на схід. Ліворуч, десь серед кущів блимає вогник. Обминаємо. Кожен іде обережно, боячись лишитися тут з раною на тілі. Праворуч щось біліє. Підходимо: стоїть вантажна машина з лантухами борошна. Хтось уже, видно, брав,: бо борт спущений, лантух надібраний. Праворуч, з ліска ніби хтось злегенька посвистує, ніби кличе. Зупиняємось, помалу підходимо. Це такі ж, як і ми. Вони прилучились до нас. Йдемо деякий час разом. Дехто вже без гвинтівок. Умовляємося, щоб ніхто ні при яких обставинах не стріляв.
В далині все ще лютують пожежі, в іншому місці йде бій. Чути гарматні постріли, видно, як рої тра-сівних куль вогняними стрілами густо літають з одного місця в друге.
Одні з нашого гурту пропонують іти праворуч на пожежу, другі — на темну лінію обрію. Розбиваємося на групи і йдемо, куди кому подобається. Ось із темряви виступає якась повітка. Заходимо. В одній половині лежить трохи соломи, в другій, по всій підлозі — дрібна картопля. Не спавши вже кілька ночей, я пропоную лягти і заснути до ранку, а то хтось постріляє нас у темряві. Заходимо вп'ятьох, світимо сірник і лягаємо на солому. Поруч лягає мій земляк Тарасенко. Обидва сержанти з його сотні кудись ідуть, не хочуть тут ночувати. А вночі, коли я спав, зник і Тарасенко.
Пізніше, коли вони повернулися, я довідався, що сержанти десь назнали цукор і підмовили йти з ними і мого земляка. Але в лісі натрапили на автоматника, і одному з сержантів пробило ногу. Мене дивувала психологія цих людей. Будучи в таких обставинах, виснажені і змучені, вони ще цікавляться цукром^ якоюсь наживою та ще вночі! Апетит до всяких покинутих речей мали особливо селяни
Та найбільша несподіванка в цьому нічному блуканні була попереду. Вночі, коли всі ми спали, в повітці раптом блимнув сірник і хтось крикнув:
— Паднімайсь!
Ми поволі і знехотя підвелись.
— Сколько вас? Пять человек?
Всі мовчали. При світлі сірника ми побачили, що перед нами стояла людина в червоноармійсько-му, з трьома трикутниками на петлицях.
— Ну, гайль Гітлер! — раптом сказав невідомий. Але ще ще більше вразило всіх, коли після цього він запитав:
— Вінтовки у всех есть, — і побачивши, що один без гвинтівки, суворо звернувся до нього:
— Ви знаєте пріказ Реввоенсовета? Ви почему без вінтовкг?
Ці контрасти остаточно спантеличили нас. Ніхто не знав, з ким маємо справу. До того ж я помітив, що він був добре випивши.
— Ну, гайль Гітлер, гайль Гітлер! — знову повторив він, і в мене промайнула думка, чи не перевдягнений це автоматник. Але ледве ми вийшли з повітки, як він знову сказав:
— Нам нужно іттг на прорив, нас окружілі. Пройшовши з нами трохи від повітки і лишивши
нас біля якоїсь догоряючої будівлі, він зник у темряві, звелівши хвилину зачекати. Ждати чи не ждати? — ворухнулась у кожного думка. Тим часом до нас підійшов, як можна було здогадуватись по кашкету, якийсь командир-енкаведист, але без відзнак. Не встигли ми щось вирішити, як з'явився той невідомий на білій з плямами конячині. Показавши рукою у південносхідній бік, він звелів іти, не наближаючись до лісу. Щойно прибулий командир умовляв усіх нас не слухатись і вимагати від конвоїра документів. Але всі мовчали. Тоді командир сам зупинився і сказав:
— Покажіте документи, кто ви такой?
Але у відповідь почулась гостра московська лайка і клацнув замок гвинтівки. Проте вершник став триматися трохи ззаду, далі покрикуючи, щоб ми не підходили до лісу. Вибравши слушний момент, я шугнув, пригнувшися, праворуч у ярок, разом з одним червоноармійцем. Понад нами свиснули дві кулі. За кілька хвилин ми були знов у лісі.
Хто він був, цей підпилий в червоноармійській одежі? Може, полонений червоноармієць, що помагав німцям збирати розпорошених, безпорадних вояків, а, може, якийсь переконаний більшовик, що, хитро маскуючись, намагався виявити наші настрої і відвести нас, куди слід.
* * *
Проблукавши до ранку в лісі, по невідомій місцевості, ми натрапили на догоряючу копицю сіна, коло якої грілося кілька червоноармійців. Там був і командир-енкаведист, що вимагав документів у конвоїра. Він сушив онучі і розповідав іншим про недавню пригоду, вдесятеро перебільшуючи свій героїзм. Нас він не впізнав.
Мене гнітило те, що я не знайшов своїх земляків, зокрема Тарасенка.
Надворі розвиднялось, і ранок розігнав наш гурт. Ми розбрелися в різні кінці лісу. За мною йшов чорний, низенький, старий росіянин і той самий командир у кашкеті з червоною околичкою. Перейшовши річечку, ми опинилися біля воза з продуктами. Я взяв повний казанок масла і кілька концентратів каші. Поруч на траві лежав сувій бархану на онучі, що теж став у пригоді. Шукаючи місця, де отаборитись, ми натрапили на сриньки з білизною і теж узяли, скільки кому хотілось. В одній з розбитих машин я знайшов теплу ковдру. Попоївши здобутих харчів, я переодягся: викинув усе брудне і одяг чисте, нове. Тоді ж викинув і зошит, де писав історію батальйону. Але не щоденник.
Вгорі часом пролітав німецький розвідач. Десь далеко лунала стрілянина. Ми почули, як позад нас, за горбком, у ліску проїхало особове авто.
— Дай вінтовку, я найду пасматрю, — сказав командир з червоною околичкою і, взявши мою гвинтівку, зник у кущах.
Минуло з півгодини, але він не повертався. Десь ліворуч від нас посилювалася стрілянина, а в кущах, тут і там було чути гомін блукаючих людей у шинелях.
Ми з росіянином вирішили знайти, краще місце і перебрались на другий бік річки під дерева. Пара коней з возом стояла у вузькій річці. Спереду — крутий урвистий берег, а з боків — звалені дерева, що не давали коням вибратися з тієї халепи. Бідні тварини жалібно поглядали на нас, іноді іржали. Скільки часу вони вже мучилися так? Я хотів спробувати прибрати суху вербу, що простяглася від одного берега до другого. Присів і намагався зрушити її з місця. Раптом поруч у кущах затріщало. Я підвівся. То були якісь дві жінки і військовий, ніби з командного складу. Несподівано поблизу почулися постріли, і ці люди кинулися тікати в протилежний бік. До нас наближався, зростаючи, якийсь гомін. Раптом мій супутник підвівся і сказав:
— Чуєш, мабуть, німці йдуть...
— Та які там німці, — заперечив я, але прислухався і розгадав ці вигуки. Це наступала розстрільня німецької піхоти, вигукуючи: "Гайль, гайль!"
Мій супутник нервово завертівся на місці, мов не знав, що далі робити.
— Ну, ти не крутися, — рішуче сказав я до нього, — і ледве перший німецький вояк виринув із-за куща з гвинтівкою напоготові, ми підняли руки догори, а я сказав:
— Не стріляйте, ми беззбройні. Проте він, наблизившися, запитав:
— Габт ір ваффе?
Я знову сказав йому німецькою мовою, що жодної зброї ми не маємо.
Це був зовсім молодий, чисто одягнений і виголений німецький солдат. Він ступив ще крок, зняв з мене шолом і кинув у бур'ян, зірвав з пілотки зірку, помацав у моїх кишенях і, взявши звідти кілька грудок цукру, а з мого казаночка шматок хліба, звелів іти за лінію розстрільні. На щастя, йому не спало на думку пошукати і в казаночку: там, під сухарями було моє масло.
Поблизу стояла група німецьких офіцерів з біноклями. А німецька розстрільня тим часом просувалася вглиб лісу. Десь далі чути було гарячу стрілянину і розриви бомб. Я і мій супутник простували в напрямку до села чи хутірця, через якийсь обліг. Ідучи, я побачив забитого червоноармійця, що лежав лицем до землі. На голові видно було криваву пляму.
В НІМЕЦЬКОМУ ПОЛОНІ
Тим часом з усіх кінців, мов струмки до більшого річища, спливалися групи беззбройних людей в червоноармійській одежі. А за годину на вигоні біля цього селища зібралося вже кілька тисяч полонених.
Вони сходилися звідусіль без усякого конвою, поодиниці і більшими гуртами. Люди відразу переродилися. Вони жартували, багато говорили, а в очах спалахнув вогонь надії, вогонь, який у нас, українців, лютий окупант нещадно гасив протягом багатьох років.
Воля, родина, вільна батьківщина! — стукало схвильоване серце, напоєне свіжими сподіванками. Ile було 10 жовтня 1941 року, о десятій годині ранку.
А побіля нас рухалися щораз нові німецькі танки, їхали різноманітної форми військові авта, а збоку, без усякого маскування, серед поля стояло кілька гармат; вони били кудись у далечінь.
Потім над нами з'явилася група літаків. Вони кружляли низько над нами, перехиляючись то на один, то на другий бік, ніби радіючи з своєї перемоги.
А полонені, оточені невеликою вартою, мов велетенський комашник, ворушилися, гомоніли, шукали людей з своїх частин. Я теж ходив сюди й туди і побачив лейтенанта Серґєєва. Мені пригадалося, як він якось, чистячи біля свого куреня револьвер системи Нагана, казав до сержанта:
— Шість набоїв у німця, а сьомий собі! Хотілося тепер запитати: "А де ж сьомий набій
подівся?" Але він мене мало знав, я був тоді випадковим свідком, та й недоречно було питати в такій ситуації.
В іншому місці я впізнав одного з старшин хе-мічної частини.