Книжка Б. Антоненка-Давидовича, безумовно, належить до числа якраз таких необхідних посібників, потреба в яких не вичерпується, а зростає.
Сьогоднішній літературний процес відрізняється тенденцією, характерною для багатьох літератур Радянського Союзу: поглиблення зацікавленням до минулого, до рідної історії. Така орієнтація розбудила й підвищену увагу до мовної культури різних епох, віддалених від нас тим чи іншим проміжком часу, навіть до мови архаїчної. Та не тільки історичні модифікації рідного слова сьогодні опиняються в полі зору літераторів. Народні говори, діялекти лишаються тими мовними зонами, що приваблюють до себе увагу художника, який шукає ...
Арсенал мови невичерпний: вирази, звороти народньої мови, слова, що вийшли з ужитку, зіпхнуті на периферію мови, раптом повертаються до нас, приносячи нові відтінки до розмовної мови й літературного стилю.
І в цьому пляні, — пише далі Кузнецов, — книжка Б. Антоненка-Давидовича є вельми цікавою. Його власний досвід романіста і новеліста, що гостро відчуває силу слова, сприяє тому, що рекомендації, які пропонує письменник, вільні від всякого шаблону. Правильність вжиття окремих слів і виразів, синонімічність і виразність того чи іншого слова перевіряються в різних контекстах. А цей же контекст завжди високої якости — Шевченко, Франко, Нечуй-Левицький, Леся Українка, Бажан. Гончар, Стельмах ...
Природньо, що рекомендації Б. Антоненка-Давидовича також не є остаточними, ні вичерпними. Пошуки й відкриття нових скарбів — справа захоплива й безмежна, бо невичерпна мова, якою ми розмовляємо й пишемо. Тому видається дивною думка про книжку Б. Антаненка-Давидовича, яку висловив Т. Колесник в газеті "Літературна Україна" з 29-го січня 1971 року. В дослідницьких пошуках письменника рецензент добачив намагання "тенденційно архаїзувати" сучасну українську літературну мову. Докір цілком незаслужений. Бажання письменника дати публіці, яка читає, любить літературу, окремі цікаві приклади слововжитку (далеких, до речі, від усякої архаїзації), якими користувались клясики, бажання зіставити це слововживання з сучасною лексикою, показані Ті коріння — бажання не тільки правомірне, але й закономірне, яісщо брати до уваги різноманітні тенденцй сучасного літературного процесу. Мова Гоголя, Шевченка, Франка лишається з нами, доки будуть жити їхні книжки. Розділити її сьогодні на "архаїчну" й "сучасну" означало б багато умертвити в ній для живого сприймання читача.
І цю переконливу й обґрунтовану статтю А. Кузнєцов закінчив підсумком: Свою мову ми перевіряєм по мові клясич-ної літератури, мові народу. І всяка освітня діяльність в цьому напрямку не може викликати нічого іншого, крім вдяч-ности.
І в цьому рецензент А. Кузнєцов має цілковиту рацію. Він фахово роззброїв напасника в особі Г. Колесника, який виконав наказ проводу Інституту Мовознавства, за яким стоїть вища інстанція. Адже ще в тридцятих роках редакції українських періодичних видань мали таємну вказівку не вживати суто українських слів, якщо є синонім, ближчий до російської мови чи інтернаціоналізм: не друкувати обрій, а горизонт; не відсоток, а процент; не боронитися, а захищатися; не вежа, а башта; не підбор, а каблук та багато інших.
Цікаво, що поруч відгуку на оборону книжки Як ми говоримо в московському журналі Вопроси литературьі, польський журнал Кіаьіа огіепіаііз, ч. 1 за 1972 рік, що його видає Польська Академія Наук, а редагує відомий проф. Вроцлавсько-го університету Мар'ян Якобець, автор кількох вартісних праць про Тараса Шевченка, помістив змістовну рецензію мовознавця Мар'яна Юрковського. Цей квартальник, що виходить уже 31 рік і містить матеріяли на теми слов'янських мов була б корисною й йому, міністрові освіти, бо він, як всім ві домо з виступів і промов, не знає допуття української мови.
З того часу книжку, певно, вилучили з книгозбірень, а в крамницях її швидко розкупили.
Тим часом в московському журналі Вопросы литературы за травень 1971 року та в польському науковому квартальни-кові Слявія орієнталіс появились гарні статті на оборону нашого автора. Московський рецензент А . Кузнецов рішуче виступив, полемізуючи з Гр. Колесником. Кузнецов писав, відки-даючи закиди Колесника:
... Б. Антоненко-Давидович, природньо, не обмежується показом значеннєвих чи стилістичних викривлень літературної мови, він дає свої рекомендації, цікаві й переконливі. В цьому головний зміст його книжки.
Слово — нічим незамінний матеріял письменницьісої дгя-льности. Без умілого й обережного поводження з ним неможливе здобуття письменником того, в свою чергу нічим незамінного, що ми називаємо справжнього майстерністю. Вивчення безмежно багатої стихії народньої мови, всіх накопичених по сьогодні скарбів літературної мови було й лишається кращою школою слова.
Таким чином, уже в аспекті суто практичному книжка Б. Антоненка-Давидовича, найстаршого письменника, який давно й активно виступає з статтями й книжками, в яких бореться за збереження краси й чистоти української мови, має найпринциповіше значення.
Відомо, яку важливу ролю в удосконалюванні культури нашої мови грають мовні посібники й словники. Незважаючи на відносно немалі їхні тиражі, ми весь час відчуваємо брак ... Книжка Б. Антоненка-Давидовича, безумовно, належить до числа якраз таких необхідних посібників, потреба в яких не вичерпується, а зростає.
Сьогоднішній літературний процес відрізняється тенденцією, характерною для багатьох літератур Радянського Союзу: поглиблення зацікавленням до минулого, до рідної історії. Така орієнтація розбудила й підвищену увагу до мовної: культури різних епох, віддалених від нас тим чи іншим проміжком часу, навіть до мови архаїчної. Та не тільки історичні модифікації рідного слова сьогодні опиняються в полі зору літераторів. Народні говори, діялекти лишаються тими мовними зонами, що приваблюють до себе увагу художника, який шукає ...
Арсенал мови невичерпний: вирази, звороти народньої мови, слова, що вийшли з ужитку, зіпхнуті на периферію мови, раптом повертаються до нас, приносячи нові відтінки до розмовної мови й літературного стилю.
І в цьому пляні, — пише далі Кузнецов, — книжка Б. Антоненка-Давидовича є вельми цігсавою. Його власний досвід романіста і новеліста, що гостро відчуває силу слова, сприяє тому, що рекомендації, які пропонує письменник, вільні від всякого шаблону. Правильність вжиття окремих слів і виразів, синонімічність і виразність того чи іншого слова перевіряються в різних контекстах. А цей же контекст завжди високої якости — Шевченко, Франко, Нечуй-Левицький, Леся Українка, Бажан. Гончар, Стельмах ...
Природньо, що рекомендації Б. Антоненка-Давидовича також не є остаточними, ні вичерпними. Пошуки й відкриття нових скарбів — справа захоплива й безмежна, бо невичерпна мова, якою ми розмовляємо й пишемо. Тому видається дивною думка про книжку Б. Антаненка-Давидовича, яку висловив Г. Колесник в газеті "Літературна Україна" з 29-го січня 1971 року. В дослідницьких пошуках письменника рецензент добачив намагання "тенденційно архаїзувати" сучасну українську літературну мову. Докір цілком незаслужений. Бажання письменника дати публіці, яка читає, любить літературу, окремі цікаві приклади слововжитку (далеких, до речі, від усякої архаїзації), якими користувались клясики, бажання зіставити це слововживання з сучасною лексикою, показані її коріння — бажання не тільки правомірне, але й закономірне, якщо брати до уваги різноманітні тенденції сучасного літературного процесу. Мова Гоголя, Шевченка, Франка лишається з нами, доки будуть жити їхні книжки. Розділити її сьогодні на "архаїчну" й "сучасну" означало б багато умертвити в ній для живого сприймання читача.
І цю переконливу й обґрунтовану статтю А. Кузнецов закінчив підсумком: Свою мову ми перевіряєм по мові клясич-ної літератури, мові народу. І всяка освітня діяльність в цьому напрямку не може викликати нічого іншого, ісрім вдяч-пости.
І в цьому рецензент А. Кузнецов має цілковиту рацію. Він фахово роззброїв напасника в особі Г. Колесника, який виконав наказ проводу Інституту Мовознавства, за яким стоїть вища інстанція. Адже ще в тридцятих роках редакції українських періодичних видань мали таємну вказівку не вживати суто українських слів, якщо є синонім, ближчий до російської мови чи інтернаціоналізм: не друкувати обрій, а горизонт; не відсоток, а процент; не боронитися, а захищатися; не вежа, а башта; не підбор, а каблук та багато інших.
Цікаво, що поруч відгуку на оборону книжки Як ми говоримо в московському журналі Вопросы литературы, польський журнал 81аьіа огіепіаііз, ч. 1 за 1972 рік, що його видає Польська Академія Наук, а редагує відомий проф. Вроцлавсько-го університету Мар'ян Якобець, автор кількох вартісних праць про Тараса Шевченка, помістив змістовну рецензію мовознавця Мар'яна Юрковського. Цей квартальник, що виходить уже 31 рік і містить матеріяли на теми слов'янських мов і літератур, іноді друкує розвідки на українські теми. Останнім часом були статті про "Літопис Самовидця", про Лесю Українку, про Мих. Коцюбинського тощо.
Тож ця боротьба за правдиве висвітлювання мовних та літературних явищ не минула й сторінок польської преси. Мар'ян Юрковський у рецензії на "Як ми говоримо" писав: Останнім часом література на тему культури української мови збагатилась на ще одну цінну й оригінальну працю ... Оригінальну, бо автором книжки є не мовознавець, а людина, яка сама співтворить цю мову і збагачує, один з найліпших і най-чутливіших сучасних українських письменників — Борис Ан-тоненко-Давидович ...
Винятково гостро, — пише далі Юрковський, — виступає Антоненко-Давидович проти так званих "суржиків", мішанини російсько-української, які свідчать лише про дуже низький ступінь культури. Мудре ставлення до різноманітности й багатства рідної мови, — пише автор, — повинно також навчити людину поважно ставитися до мов іншого народу ...
На закінчення, рецензент М. Юрковський підкреслює, що книжка Антоненка-Давидовича оригінальна своїм виглядом і змістом і з огляду на особу автора повинна виконати корисну ролю в піднесенні позему культури української мови на батьківщині автора й поза її кордонами й закликає шанувальників української мови до користування цим виданням.
На жаль, пишучи цю рецензію, автор її, мабуть, не знав, яких нападів зазнав автор цього мовного порадника на своїй рідній землі, не зважаючи на те, що це вже 4-та позитивна рецензія, але тільки дві (урядові — Д.