Вийшов тиражем в 20 тисяч прим. Почалися вже масові арешти письменників, а на селах вже лютував страшний голод, вмирали мільйони селян.
З'їздивши з Аркадієм Любченком на село й побачивши пухлих та померлих людей і, знаючи, що його чекає арешт, 13-го травня 1933-го року покінчив самогубством Микола
* Незабаром теж був заарештований і зник в казематах НКВД.
Хвильовий, а слідом за ним нарком освіти Микола Скринник, який донедавна провадив українізацію. Незабаром заарештували й Остапа Вишню. Завідувач господарською частиною видавництва "ЛіМ" Василевський з усмішкою сказав, почувши про арешт Остапа Вишні: Это большого гуся взяли...
Минуло небагато часу, як заарештували й дружину Остапа Вишні, артистку Варю Маслюченко. Разом з восьмилітньою донечкою вони опинились аж біля Архангельська. Там вона жила в бараках для засланців на острові, а до праці ходила за 8 кілометрів до Архангельська, де працювала прибиральницею. Всі ці околиці тоді були заповнені людьми, висланими з України. Одні працювали на примусових роботах, інші перебували в концентраційних таборах.
Про поневіряння й звірячі знущання над Остапом Вишнею на засланні, де він був уже близький до смерти, згадаємо пізніше, зокрема із спогадів артиста й режисера Йосипа Гірняка, що часто перебував в тих самих таборах.
Але почалась війна. Німецькі війська вже заглибились на терен Радянського Союзу, захопили Україну й наближались до Москви. Шукаючи порятунку, влада вирішила повернути з заслання головніших письменників, щоб їхньою працею підсилити пропаганду проти німців. Як згадує Юрій Смо-лич, "Українська колонія — ЦК партії, Рада Міністрів, редакції, партизантський штаб — розташувались у спорожнілій прифронтовій Москві: "установи" — на Тверському бульварі 18 та на Трубній площі; гуртожитки — на Трубній та Радянській; щасливчики проживали в готелі "Москва" — там навіть трохи діяло спалення"*.
І от у цей критичний для країни час, наприкінці 1942-го року, Бажанові та Довл^енкові було доручено скласти список репресованих українських письменників, "котрі дорогі народові, особливо зараз — у грізну годину Вітчизняної війни". Цей вираз чи вислів звучить глибокою іронією: чи автор навмисно так висловився, чи не збагнув всього фальшу й фарисейства. Коли їх мордували, розстрілювали, тоді вони були ворогами, а тепер, колті припекло, стали "дорогі народові", бо ж на засланні було більше ста українських письменників та поетів.
Почали складати список, який щодня ріс, побільшувався, бо хтось із письменників прибував з фронту, забігав на Тверський бульвар і на питання порад з боку Довженка та Бажана додавав прізвища нових засланців-письменників "дорогих народові". Першим у тому списку стояв Остап Вишня.
А вже на початку 1943 року подзвонив телефон до редакції ж. "Україна", який редагував Юрій Смолич. Дзвонив Рильський:
* Ю. Смолич. Розповідь про неспокій. "Радянський письменник". 1968.
— Юрію Корнійовичу, — казав він схвильовано, — а чи знаєте, хто зараз сидить тут у мене?
А Рильський теж лише недавно приїхав з Уфи, куди було вивезено українських письменників, що вціліли Смолич, звичайно, не міг вгадати, хто сидів у Рильського. Тоді Рильський сказав:
— Павло Михайлович.
— Який Павло Михайлович? — не зрозумів Смолич, думаючи, що хтось із письменників-фронтовиків прибув. Та Рильський уточнив:
— Остап Вишня, — сказав він.
— Боже мій! Вишня?!
— Даю йому трубку ...
В телефонній трубці зашелестіло й загуло, — пише Смолич, — і йому здавалося, що виє хуга та потріскує сніг на морозі десь на далекій півночі. Відомо, що голос в Остапа Вишні був хрипкуватий, а після майже десятирічного заслання, певно, ще хрипкіший став, та Юрій Смолич пізнав його. Але велике нервове напруження й схвильованість не дали сказати більше, як: Юрію Корнійовичу ... та Павле Михайловичу. В обох текли сльози. І Рильський домовився, що вони відразу приїдуть.
Вишня поруч Рильського виглядав знищений, худий, у кожушку й вушанці та валянках. Тут уже був і Юрій Яновсь-кий, який зняв перед Вишнею шапку і вклонився до землі. Потім обіймались, дивились один на одного й мовчали. На обличчі Вишні було безліч зморщок, очі ніби зробились менші, а чоловічки чорніші. Остап Вишня ніби дивився на них здалеку прибитим поглядом, як через вулицю. Це був насторожений погляд-запитання: як вони до нього поставляться?
Діставши після оформлення в постпреда 1 пачку цигарок, Остап Вишня обвів усіх поглядом і вперше засміявся. А коли його завели до приміщення, де він мав жити, в другому дворі Партизантського штабу, і всі пішли геть, вони лишилися з Юрієм Смоличем удвох. В кімнаті горів каганець. Кілька хвилин вони мовчали, ніби не було слів, щоб заговорити. Нарешті, дорогий народові, а не владі Остап Вишня заговорив:
— Отак, Юрію Корнійовичу.
— Отак, Павле Михайловичу, — відповів Смолич.
Ото була першого вечора і вся їхня розмова. Але тими словами, каже Ю. Смолич, ми сказали один одному дуже багато: то була і згадка про минуле — хороше і погане — і міркування про те, що їх чекає попереду. Смолич боявся щось запитувати, щоб не торкнути його трагедії ...
Наступного дня Смолич запросив Вишню до себе, до будинку письменників, де він мешкав на 9-му поверсі в квати-рі Паустовського. Але в дорозі, в метро, з Останом Вишнею, як розповідає Ю. Смолич, трапилися два конфузи. Остап Вишня, видно, ще ніколи не користувався стрічкою елеватора і не їздив підземкою. Юрій Смолич попередив Вишню, що треба ступати спокійно, але той спинився, примірився, аж зіщулився і раптом ... стрибнув. Зрозуміло, що тієї ж секунди він заточився, втратив рівновагу, впав і загримів по рухливих східцях вниз. Смолич ледве наздогнав йою, допоміг звестися і — зашарілому й зніяковілому — прочитав лекцію, як треба триматися на ескалаторі та в метро, аж поки не доїхали донизу. Але й це не допомогло: коли сходили з ескалатора, Павло Михайлович знову стрибнув і трохи не впав.
Другий ісонфуз трапився за хвилину, як тільки підійшов поїзд підземної залізниці. Смолич увійшов у вагон попереду, щоб Вишня побачив, як треба заходити у двері вагона метро, де люди входять і виходять, не дотримуючись правого й лівого потоку. Але Павло Михайлович чемно перед кимось поступився, потім чогось загаявся і, коли, нарешті, ступив через поріг, то в цю мить двері якраз вистрілили — і пневматики міцно стиснули бідолашного Вишню: голова і плечі в вагоні, а ноги по той бік ... На щастя, затисло не за талію, у вузькому місці, а нижче талії, на широкому місці, — і з допомогою всіх пасажирів Павла Михайловича таки втягли в вагон.
Остап Вишня був дуже збентежений, але ... з того малого лиха стало враз велике добро: раптом заблищав знаменитий "вишневий" гумор. Він почав жартувати, кепкувати з себе. І такого наговорив, що доки вони доїхали до своєї станції, увесь вагон уже качався від реготу.
Вийшовши з метро, нарешті, вони добралися до 9-го поверху. А над ними на даху будинку стояли зенітки, які обслуговували дівчата. Тут біля дверей кімнати вони зустріли Івана П. Соколянського, славнозвісного вченого, рятівника сотень сліпих, глухих і німих, що колись був директором колонії сліпо-глухо-німих у Харкові. Соколянський з Вишнею були задушевні друзі. Але Вишня пробув 10 років на засланні, а Соколянський трохи менше. Зустрівшися з своїм другом, Остап Вишня голосно розплакався і, заточившися, похилився Соколянському на груди. Той обійняв його, пригорнув до себе й теж заплакав.
— Івасику ... друже ... — шепотів Вишня. В них закипіли мука пережитого, взаєморозуміння, біль, біль і жаль, горе і радість, що обидва вирвалися з таборів смерти. А коли зайшли до кімнати, Соколянський сказав:
— Ех, Павлушо! Не повезло нам з тобою ...
І коли Смолич добув приписані йому для застриків ампули глюкози, зроблені на спирті, їх розвели з водою та випили, добре закусивши, чим було. Остап Вишня, лишившися вдвох із Смоличем, розповів йому всю свою історію, тобто про арешт, слідства, заслання, переживання й багатосоткілометрові етапи від концтабору до концтабору в люті північні зими. А коли полягали в кухні спати, вкрившися полушубком Вишні, коли переговорили про все, Смолич запитав несміливо:
— Там ... не писали? Помовчавши, Вишня відповів;
— Ні. Не писав.
— Писатимете тепер?
Остап Вишня довго мовчав, і Смолич уже шкодував, що запитав і, певно, вразив Павла Михайловича. Нарешті, сказав:
— Хіба я тепер зумію?
Це Остап Вишня сказав так гірко, що серце в Смолича розривалося навпіл. Смолич хотів щось сказати, але Вишня спинив:
— Не треба. Не кажіть. Знаю: будете втішати, що оклигаю і ... зумію ... Не треба, не кажіть ...
Над головою та десь далі бухкали зенітки, відбувались налети німецьких літаків. Зі стелі сипалось шпаровиння, дрижали шибки.
Через кілька днів до Москви повернулась із заслання й дружина Остапа Вишні, що була біля Архангельська, а також знайшов і дочку, що вже жила в Москві.
Гриміла страшна війна, вибору іншого для Остапа Вишні не було, і одного разу він показав Смоличеві свій перший фейлетон на актуальну пропагандивну тему.
Мимоволі згадались нам тут спогади Йосипа Гірняка. Одного разу Остап Вишня на засланні сказав йому: Як пощастить мені колинебудь вирватися з цього трясовиння, то нехай мені рука всохне, якщо вона почне писати. Але безвихідні обставини й німецьке варварство — спалювання цілих сіл, вішання невинних людей на бальконах будинків у захоплених містах, зидушування полонених голодом та газовими камерами, змусили Вишню знову взятися за перо.
Але зі спогадів артиста й режисера Йосипа Гірняка 3 Остапом Вишнею довідуємося ще більше гіркої правди про думки, погляди, обставини до арешту, на допитах під час різних етапів на засланні і про те, як Остап Вишня вирвався з того трясовиння. Ці прецікаві спогади надруковані були в багатьох числах "Листів до приятелів".
Йосип Гірняк згадує, що після самогубства Миколи Хвильового, що сталось 13-го травня 1933 року, з Остапом Вишнею стався нервовий приступ: він кричав, плакав так, що чути було на подвір'ї дому письменників у Харкові. Остап Вишня дуже цінив Хвильового, знав, що до цього його довели не тільки ті жахи голоду, що він побачив під час подорожі з Аркадієм Любченком у 1933 році, а й неодноразові виклики до ПТУ.
Коли Гірняк вийшов на Сумську вулицю (тепер вул.