Повертаючись із заслання, поет побачив її на виставі в 1857-му році в Нижньому Новгороді. Сюди тоді на зустріч з Шевченком приїхав відомий артист Щепкін. Вирішили поставити там жарт "Москаль чарівник" Котляревського. Шевченко, чекаючи дозволу їхати до Петербургу, мав уже нагоду бачити й перед тим молоденьку красуню артистку Піунову в театрі. Одного разу керівник театру запросив Шевченка за лаштунки, щоб показати сцену. Тут Шевченко и познайомився з Піуновою. Як згадує вона сама, "Я зробила перед Тарасом Григоровичем реверанс — він подав мені руку... посміхнувся і сказав: "Вами я завжди милуюсь, коли бачу на сцені". Під гримом — згадує вона, — я почервоніла до вух". До речі, Піунова швидко вивчила українську мову, коли грала Тетяну в "Москалеві чарівникові". Шевченко разом з Щепкіном допомагав їй у вивченні української1 мови. Як видно з Шевченкового щоденника, Піунова зіграла свою ролю так, що глядачі ревіли від захоплення, та й сам Шевченко, за словами Щепкіна, більше всіх оплескував, кричав і тупав ногами.
Тарас Шевченко хотів навіть одружитися з нею, але різниця в роках — їй було лише 15 років, а йому 43 роки — була перешкодою. Тож ці залицяння скоро припинились. Він побачив, що ні вона, ні її батьки не бажають такого жениха. Він розгнівався й викинув її з свого серця. Проф. Зайцев вважає, що в особі Катерини Піунової Шевченко бачив нібито частку своєї колишньої Оксани. Проте Шевченко з Щепкіном намовили її переїхати грати на сцені до Харкова. 22-го лютого 1858 р. Шевченко пише в щоденникові: "Втретє сни-і ься Піунова і весь час у вигляді обідраної сліпої жебрачки"., а за день він довідується, що вона зрадила обіцянку, підписавши контракт з місцевим театром. Після цього поет навіть не вітався з нею при зустрічах.
Повернувшись до Петербургу і з'їздивши потім в Україну, поет після всього пережитого почуває знову самотність, прагне родинного спокою, хоче одружитися:
...Хоча б на чортовій сестрі, ~™~
бо доведеться одуріти на самоті... — нише він. А 10-го травня посилає листа у справі одруження до дружини свого приятеля Марії Максимович, де пише: "Посилаю Вам свій портрет, тільки будьте ласкаві не показуйте його дівчатам, а то вони злякаються — подумають, що я гайдамацький батько, то ні одна заміж не піде за такого паливоду. А тим часом одній найкращій скажіть, щоб рушники дбала та щоб на своєму городі гарбузів не саджала..., а покищо, де побачите гарбузи, то так з коренем і виривайте".
Листується поет і з названим братом Варфоломеем, просить його підшукати йому дівчину для одруження. Але й ці спроби не дали позитивних наслідків. Тим часом Шевченко залицявся до наймички Лукері, що працювала в панства Карташевських, українців, що мали у Петербурзі салон. Там збирались видатні письменники, поети, мистці. Лукеря була красива, струнка, і йому сподобалась. Вона теж походила з України. Він їй справив український одяг, намалював з неї портрет. Але незабаром він побачив, що вона була цинічна, непорядна й розпутна, і він лишив її сам. Але через багато років, лишившись вдовою, Лукеря з пошани до Шевченка переїхала в Україну, до Канева, і часто згадувала про своє знайомство з поетом, а люди, побачивши її, коли вона ходила на могилу Шевченка, казали: "Шевченчиха пішла, Шев-ченчиха пішла".
Як Шевченко тужив за українською людиною, за рідною стихією, бачимо з розповіді маляра Честахівського, який на прохання поета, знайшов йому 17-річну дівчину Одарочку, щоб вона позувала йому в українському одязі для портрета. Українська родина, що жила в Петербурзі, спершу не хотіла пустити доньки для позування, тому сам Честахівський мусив писати листи в Україну й питати її братів, бо мати, Гор-пина, сама не зважувалась дати дозволу. Нарешті, дозвіл одержали, Одарочка прийшла до Шевченка разом з матір'ю, одягнена в білу чохлату сорочку з червоною стрічкою, в пла-хотці, в запасці, стрічках у кісниках, а голівка квітами заквітчана, як маківка на городі... зацвіла в кобзаревій майстерні. Як же зрадів Тарас Шевченко, побачивши таку рідну квітку — Одарочку! Побачивши наступного дня Честахівського, він з якоюсь побожністю й захопленням казав, дякуючи:
"Учора у мене був Великдень у перший раз після того, як вигнала лиха долл з України... Учора я так зрадів, звеселів, обновився серцем, як радіють віруючі, що до Христа дочитались на Великдень! — наче важке тягло з грудей зсунулось. Десять років просидівши в Оренбурзі, наче в густім тумані, як кайданник в мурах, не бачивши сонця, ні живої людини, а вчора несподівано — чорнява Одарочка, як маків цвіт на сонечку, загорілась на моїх очах, пилом припалих, і, як те сонечко ясне, освітила мої очі, прогнала туман з душі засну-
.ного серця... Хвалити Бога, що не вмер на чужині, оце довелось побачити, подивитись на маків цвіт з козацького городу. Що за люба дівчинка ота Одарочка, який голосочок, яка мова, дзвенить краще срібла, а душа яка славна, чиста... Як пташка з Божого раю, нащебетала мені в оцих мурах сумних. Наче ненька Україна дихнула мені в серце теплим, легким духом, пахучими нивами, запашнистим квітом вишневих садків і трави зеленої, як побачив чистісіньку свою людину, почув рідну мову".*
Як бачимо, що ця дівоча краса, чудова, не зіпсута рідна мова, національний український одяг глибоко сколихнули Кобзареве серце, і він від захоплення вигукнув: "Ох, Боже мій, коли б скорше літо, помандрував би на Вкраїну"...
Отак бачимо, яке животворне значення для людини-поета мали окремі жінки чи дівчата, як це відбивалося на його житті і творчості. Ці інтимні сторінки життя нашого пророка показують ще глибше його надзвичайно чутливу душу, його смаки й уподобання, а разом і любов до України, до всього рідного, даючи синтетичний образ великого творця літературних скарбів, які для нас стали символом і дороговказом.
" М. Чалий. Життя і творчість Т.Г. Шевченка. Київ. 1892.
Степан Рудансъкий
ЖУРБА І ГУМОР В ТВОРЧОСТІ СТЕПАНА РУДАНСЬКОГО (1834 — 1873)
Скоро вже будемо відзначати 150 років з дня народження та 110 років з дня смерти відомого поета, співця журби й недолі, а поруч і творця багатьох гумористичних творів Степана Руданського. Читаючи співомовки та сатирично-гумористичні поезії нашого поета-клясика, що в перший період після Шевченка був найбільшим творцем поетичного слова, читачі думають, що то був "хронічний весельчак", дотепник, гуморист, повний оптимізму й безтурботности. А насправді його життя склалося дуже нещасливо: суперечки з батьком, хвороба, вічні злидні, національний гніт і безправ'я — все це було супутником протягом всього його безрадісного життя. Та не зважаючи на всі ті обставини і на те, що він прожив лише 39 років, його творчість становить солідний вклад у нашу кляси'їну літературну спадщину, не втративши свого значення й сьогодні.
Народився Степан Васильович Руданський 6-го січня(за новим стилем) 1834-го року в с. Хомутинцях на Вінниччині в родині священика. Йому було 8 років, коли батьки віддали Степана, як найздібнішого, до науки, до Шаргородської духовної школи-бурси, а в 1849 році він уже вступає до Кам'я-нець-Подільської духовної семінарії. Всупереч русофільсь
ким поглядам його батька, що вороже ставився до української мови, Степан набирається української свідомости, багато читає корисних видань і починає писати свої поезії українською мовою. Це дуже гнівило батька, і на цьому ґрунті між
ними Еиникає незгода. Батько вимагав, щоб син писав і листи, і твори російською мовою. Це бачимо з листа Степана Руданського до свого брата, де він скаржився на батька* "Заказують (тобто забороняють — Д. Н.) мені рідну мову. Заказу-є батько. Але в мене був прадід і прапрадід: вони мені не заказували. Не слухає батько своєї мови, — зате мене й по емер-ті може послухає штирнадцять мільйонів моїх їдномовців... Батько, може, не любить моєї мови, що нею говорять у нас мужики, — а нібито в Московщині не говорять мужики по-московській? Да і чим ми луччі від мужика? Всі ми рівні у Бога і у натури"*...
Справді, батько, пишучи листа до Степана, підкреслював:
* С. Руданський. Твори. "Наукова Думка", Київ, 1972 Том І, стор. 16
59
*Если захочеш писать письмо, то пиши или почтительно, не по-малороссійскому, або лучше ничего не пиши". Отак без-компромісово й вороже ставився батько до рідної мови, хсч, як бачкмо з листа, що він і сам до пуття не знав російської мови.
Тож і не дивно, що по закінченні духовної семінарії Рудан-ський вступив у Петербурзі не до Духовної Академії, як йому наказував батько, і до якої вступали —найперше сини священиків, а до Петербурзької Медико-Хірургічної Академії, що була тоді прогресивним культурним навчальним закладом. Але щоб туди вступити, він мусив вийти з духовного стану, інакше його могли прийняти лише як вільного слухача. Руданський подав прохання до Святішого Синоду 26 березня 1856 року і тільки через півроку дістав позитивне вирішення. Це й призвело до його остаточного розриву з батьком, який відмовився допомагати синові матеріяльно, лише раз
прислав 15 карбованців. А яке злиденне життя спіткало молодого поета-студента, що жив на околиці Петербургу в тяжких умовах, можна бачити з листів до брата Григорія. В одному з них Руданський писав: "Коханий Гришо, милий мій брате! Лист твій від 28-го марта і п'ять карбованців я відібрав на страсній неділі, — не повіриш, як ти мене потішив перед святами: за ті гроші я хоч трошки підновився навесні, принаймні, підновив старий жупан та шаровари, вставивши нові червоні пасмужки, та ще й на свята зостався карбованець в кишені"...
Це був якраз 1859 рік, коли Степан складав річні іспити в Медико-Хірургічній Академії в Петербурзі і коли найбільше розвинулась у нього хвороба туберкульози. Тому й характеристичним твором для того періоду є його вірш "Студент",, де він писав:
... А у хаті на постелі У сурдуті і плащу Сидить студент медицини Другий місяць без борщу.
І живіт — як гріб запався, Облізає голова... І остання догорає Його свічка лойова...
У 1861-му році Руданський закінчив академію і, діставши звання лікаря, вирушає до Криму, куди, через його стан здоров'я, спрямувало його правління Академії. По дорозі він відвідав рідне село, де жили вдова-мати та сестра.