І росте як величезне дерево. Кілька дерев я побачив дуже товстих, що мають, може, й до трьох метрів завтовшки. Чимало було й таких, що мали по кілька рівнобіжних стовбурів з корінням, що, ніби гігантські пальці, починалися від стовбурів з двох-трьох метрів заввишки й простягались просто до землі, мов би підпирали величезну вагу дерева своїми етовпцями^підпорами. Але це дерево, крім цих "пальців", мало і справжній основний корінь, що ховався в землю. В цих джунглях панувала якась урочиста таємничість
На землі лежало здоровенне кругле листя, мабуть, якоїсь породи пальми, яких тут є десятки. Тим часом хтось почав мене гукати. Я вийшов з лісу й побачив, що наші туристи вже збираються до від'їзду чи повороту до готелю.
Побувши тут з дві години, ми поїхали до "Міндж Готелю". Чотиригодинна подорож в один бік, а потім назад трохи стомила нас, але надвечір ми були вже на м'яких ліжках, спочивали. Потім пішли вечеряти. Коли сіли за столи, мій земляк сказав, докурюючи не першу за день цигарку:
— Хочу випити холодненького пива, — і він підвівся, щоб іти до бару.
— А ви що, вже здоровий? — запитав я, не стримавшись.
— Так, уже здоровий, — сказав він переконливим тоном. А по вечері, прийшовши до своєї кімнати, сказав:
— Щось душить мене в грудях . . . нічим дихати, й ліг на ліжко.
А по вечері нас повідомили, що за дві години, як цілком стемніє, будуть виступати "Мадмени".
Коли прийшов час, ми пішли й стали поруч інших глядачів поблизу їдальні на травнику. Через деякий час з двох боків поперед нас запалали два смолоскипи, бо надворі була цілковита темрява. Здавалося, що тут ніколи вночі не буває місяця. Скоро з чорної прірви ночі почали з'являтися якісь таємничі тіні, невиразні постаті голих білуватих людей. Замість болота, вони, мабуть, були обмазані розведеною крейдою або тістом, а на головах мали дивацькі витрішкуваті "маски", що стирчали зверху, мов здорові гарбузи з прорізами для очей. Вони наближалися надзвичайно повільно, з обережними рухами й безмовно, ніби якісь механічні. Здавалося, поки кожен зробить один крок вперед, то минала добра хвилина. Підносили ноги дуже високо й ставили на землю, мов щось тендітне, не роблячи жодного шереху, мов би підкрадались до наміченої жертви.
їх було п'ятеро, і йшли вони не разом, а окремо, кроків вісім чи десять один від одного, тримаючи в простягнутих вперед руках жмутки листя. А від пояса вниз проходила тільки смужка тканини такого ж білуватого кольору, як вони самі, і сягаючи другим кінцем до пояска ззаду.
Наші фотографи знову мали роботу. Це дійство тривало, мабуть, з двадцять хвилин, потім смолоскипи погасли. Один з "мадменів" (людина в болоті) підійшов до нас і зняв з голови свою "маску". Всі ми оплескували їхню мистецьку "пантоміму" і були здивовані, що цей "роз-конспірований" "мадмен" якраз був наш Ґері.
Пізніше він розповів історичне походження "мадме-нів". Років з двісті тому одно плем'я, користуючись тим, що в іншому племені, чоловіки саме пішли кудись до праці, напали на їхні хати й забрали їхніх жінок та дітей. Повернувшись додому, чоловіки побачили, що сталось, але сили в них було мало, щоб у відкритій бо-
Учасниця сінґ-сінґу, намазана деревною олією
ротьбі перемогти. Тоді вони поробили страшні маски, обмазались болотом (болото — англійською мовою "мад") і вночі, мов тіні, з'явились біля оселі недавніх напасників. Це їх так перелякало, що вони повтікали з села, думаючи, що то якась вища сила хоче покаратиї х. Тоді покривджені забрали своїх жінок і дітей і без зброї й жертв повернулись до свого села.
Уранці 28-го липня ми готувалися їхати далі. Мій земляк Вакуленко мав дві здорових валізи та ще й торбу з фотоапаратами. Він нарікав, що забагато взяв з собою різної одежі. Справді, він мав десять сорочок, шляфрок, вісім пар трусів (спідніх штанців), кілька піжам та ще чимало різних речей. Я спробував підняти його валізу й побачив, що він навантажив себе надмірно. А ще ж треба купити дещо й на подарунки .. .
ЧЕРЕЗ МОНТ ЯЛІБУ ДО СЕЛА МЕНДІ
Спершу їдемо тією дорогою, що їхали вчора. Потім минаємо місто Монт Гаґен, зупинившись лише на пів години біля базару. Базар тут більший і місто, видно, незрівняно більше, як Міндж. Але їдемо далі, все більше заглиблюючись в гірську місцевість. Тут стає трохи прохолодніше, а потім протягом години йшов густенький дощ. Та це нас не турбувало. Ґері далі розповідав, що хоч в Папуа Новій Гвінеї найдорожче коштують дівчата та свині, проте на базарі в Монт Гаґен сьогодні свині були по 200-300 кіна, а дівчата далі тут по 500-600 кіна. Правда, за дівчат, казав він, платять не тільки грішми, а й свиньми та різними речами. А за тих, що вже були одружені, ціни значно дешевші. У деяких селищах чи племенах дві третини вартости за дівчину платять батьки молодого, а одну третину — громада чи плем'я.
Багаті люди, розповідав він далі, можуть мати собі й 40 жінок. Один папуас мав аж 55 дітей. У гірських околицях, де дівчат родиться менше, завжди точиться боротьба за них. Хлопці та й усі люди пильнують, щоб їхніх дівчат не засватали хлопці з іншого села. Тому бувають і бійки на цьому ґрунті. Пригадую, що подібні випадки бували й по наших селах.
Тим часом зупиняємося біля якоїсь будівлі чи подвір'я. Тут уже зібрався гурт людей, ніби чекають нас. Це якраз тут у лісах розкинулось гірське плем'я Ялібу, найвідсталіше серед інших. До 1948-го року ніхто не знав про їхнє існування. Доріг сюди не було, і вони жили тут серед лісів замкнутим життям. їхніх хат і тепер не видно було, тільки це подвір'я та дві будівлі, що нагадували довгуваті низькі хліви з дверима з причілків.
Заходимо на подвір'я. Видно, що ніхто тут не живе, а хліви збудовано лише для річних свят та сінґ-сінґів, для ночівлі гостей. Перед одним хлівом стають в ряд сім заґри-мованих папуасів. Виглядають вони інакше, як в інших селищах, де ми були. Ці мали на головах дивні крилаті шапки, що трохи нагадують наполеонівські, тільки з двома крилами, що стирчать вліво і вправо, а зверху напівкруглі. Через те їх і звуть "віґменами". їхні крилаті шапки чи капелюхи були прикрашені барвистим пір'ям птахів, а обличчя так розмальовані кольоровою глиною та сажею, що тяжко вгадати, якого вони віку, навіть бороди пофарбовані в сивий колір. А від пояса аж до п'ят висіли на них дивні спідниці, що нагадували кропив'яні мішки.
Ростом і будовою тіла вони були кремезніші й вищі за бачених досі папуасів. їхні груди, руки, тіло — все блищало, як вилиті з бронзи. Аж від Ґері довідуємося, що то вони понамазувалися спеціяльною олією, що добувають з олійного дерева.
Та ось, нарешті, вони починають свій оригінальний "концерт". З боків по одному стоять з бубонами й аком-
Виступиють вгґмени" з плємєни Ялібу. Фото Др. Т. Яськевича
панують, а всі разом починають співати. Але їхня пісня була дуже одноманітна й примітивна. Фактично це був лише один звук "0-о-о-о", який вони то посилювали то зменшували. Посилювали тоді, коли поволі піднімались навшпиньках, то зменшували, коли повільно ставали на повну п'яту. Це вони повторювали кілька разів, не викликавши в нас ніякого захоплення, а хіба подив з такого примітивного дійства. Ця "імпреза" тільки показала, на якому низькому культурному й мистецькому рівні вони ще перебувають у своєму розвитку. їхнього співу чи виступу не можна було порівняти навіть з тими селами,
"Віґмени" з племени Ялібу. Вид спереду. Фото П. В.
де вже ми були й бачили різні сценки, навіть тих "мад-менів". Там був певний зміст, ідея і мистецтво виконання, а тут — нічого.
Під час цієї "імпрези", крім нас, іще з пів сотні місцевих людей з багатьма дітьми розсілися навпроти й спостерігали. Малих дітей матері тримали на руках, а більшенькі весь час перебігали з місця на місце, оглядали нас. Надворі було досить холоднувато не тільки для нас, а й для місцевого населення племени Ялібу. Деякі напівголі жінки напинали на себе шмати якоїсь ряднини, скулились малі діти, що були майже цілком голі. Я пробував завести розмову з дітьми шкільного віку, але вони тіка-
в/.-,пм 65 ли від мене, посміхаючись. До того ж ніхто не розумів англійської мови.
Надворі знову небо проясніло, і почало пригрівати сонце. їдемо в напрямку села Менді. Коли прийшла обідня пора, зупиняємось біля річки Кауґел, переїхавши залізний міст. Беремо скриньку з холодним обідом і спускаємося по зарослій стежці біля мосту просто вниз до річки. Стежка, що веде круто вниз, слизька від недавнього дощу й вологи, хапаємось за кущі, за високу траву і таки опиняємось біля самої води. Вздовж берега й далі в річці лежить багато великого каміння. Деякі камені, ніби пороги на Дніпрі: через них і поміж них з шумом перелітає або пробивається холодна прозора вода. Все дно кам'яне. Ми перестрибуємо з каменя на камінь, кожен знаходить собі зручне місце для обіду. Я придивляюся біля берега до дна та до невеликих кавбаньок, між камінням, де без руху стоїть вода, але ніде ні водяних павуків, ні рибинки, ні пуголовка, ні навіть звичайної жаби. І я так і не міг знайти відповіді, яка в цьому причина. А тим часом навколо всі береги вкриті густою рослинністю: кущами, деревцями, бур'яном, кунаєм.
Поївши, Вакуленко почав фотографувати. Я перескочив на найбільший камінь, що височів, майже посеред річки метрів на два з води, і теж позував. А вернувшися до дороги, ми всі стали разом, і Морріс зфотографував нас усіх Вакуленковим апаратом.
Знову в дорозі. Авто несе нас то вгору, то вниз і лише надвечір привозить до селища Менді. Воно, як і більшість більших селищ, лежить в долині над річкою. Одноповерховий довгий готель під одним дахом має і мешкання, і їдальню, і бар та канцелярію. За вечерею знайомлюсь з двома вчительками: одна з них англійка, а друга — папуаска. Розпитую про університет у Порт Моресбі, де вони навчались. Папуаска ще не закінчила його. В університеті понад тисячу студентів. Це та культурна сила, що має вдихнути нове життя в країну, що
На "порогах" річки Кауґел. Дм. Чуб та П. Вакуленко. Фото П. В.
недавно здобула самостійність і яка має ще так багато залишків середньовіччя, в чому завинила й біла людина, що панувала над цим людом протягом багатьох років.
З розмови роблю припущення, що ці молоді вчительки приїхали з певним завданням від якоїсь церковної місії.