Чи не випереджаю я знову події? Але хіба може бути облудним ось такий стан? Хіба може бути неправдою все написане і відчуте сьогодні? Я знаю, чого я боюся: я боюсь, що це тимчасово, що зайде сонце, погаснуть пташині голоси, настане ніч, а отже, наляже безсоння, і така чиста, струнка і врівноважена моя свідомість знову перетвориться на безрадісний, брудний, швидкоплинний хаос; я боюся втрачати побудоване з таким трудом, щодня будувати одне і те ж саме на руїнах учорашнього того самого. Неможливо будувати щось правою рукою, руйнуючи водночас лівою; а в мене якраз так і виходить, день служить правою рукою, а ніч — лівою, хоча буває й навпаки; у кожному разі мені дуже шкодить сон, саме під час сну руйнується архітектура духу, саме сни, незрозумілі, непотрібні, важкі, примушують підводитися знову ледве живим, усе починати спочатку, — тоді як сон мав би зміцнювати побудоване за дня. А зараз здається, що так цей золотий стан спокою і порозуміння зі світом і залишиться в мені, точніше, я залишусь у ньому, хоча чим іншим є цей стан, як не самим мною, зведеним до цілісности, зосередженим у єдності? Цікаво, що така концентрація починається одночасно з фізично відчутною розкутістю (мабуть, концентрація і розкутість — дві риси одного явища), з'являються зір і увага, а відтак плаский, аморфний хаос перед очима починає набувати чітких, виразних форм, — трикутні листочки на квітці, мурашка, пісок, стежка, яка веде у глибину простору, що виник невідомо звідки, створився щойно, і в цьому просторому просторі є цілісність окремих форм — ластівок на дротах, хмар у ясно-блакитному сяйві, сосни, плетеної ліси, — з'являються тіні і напівтіні, кольори, все оживає… Але ж: я описав стан і себе в ньому такими, якими ми були вранці, під час першої кави і першої сигарети; тобто це спричинено зовнішніми чинниками, кавою і тютюном; а якби їх не було, цілий день минув би у сірій брудній аморфності, пригніченості і роззосередженості. І все ж, оскільки свідомість може, вміє бути такою гармонійною і простою, треба навчитися концентрувати і розковувати її без збудників; тим більше, що дія їхня з часом пригасає, вичерпується. Що це може бути? Медитація, молитва, правильний подих, терплячість?
11 червня
Щебечуть птахи, пообідня пора; хочеться всього зразу — Сейму, лісу, "Бгаґавад-ґіти", Євангелія, іспанських містиків, кави, сигарети, полуниць; гублюся перед таким багатством можливостей, бо ж у роки подорожі не мав нічогісінько, крім незрадливого щоденника, у якому все більше і більше мріялося про оце літо повернення, літо чистоти, літо відшуканого русла і правильної слави Господа. Тиша, спека, легесенький вітерець, — і така ж, як цей вітерець, легенька, невидима, але відчутна усмішка, що перебігає серцем.
Добре поплававши, повернувся з Сейму; швидка течія знесла мене далеко вниз, за пішоходку; а тут, біля нашої хати, сьогодні розцвіли півонії, ніжно-рожеві і білосніжні, з тонким, святковим запахом; а ще зацвіли жовтогарячі лілії; як висловити це: швидку і чисту течію, в якій повільно, уже не поспішаючи, як учора, ти пливеш до протилежного берега, а потім назад; і це святкове, таке радісне цвітіння білосніжних, і ніжнорожевих, і жовтогарячих форм; а над нами — сяюче червневе небо з такими ж білосніжними, як квіти півонії, хмарами; а ще ці чисті пахощі повсюди — через них не хочеться повертатися до хати й книжок; хоча й хати, і книжок я теж дуже давно, майже ніколи, не мав. Усе вродило, — бачиш нарешті? Усе вродило і з кожним днем самостійно набуває саме тих, ідентичних твоїм мріям і надіям, обрисів, набуває обрисів обличчя, яке довго різьбили не щастя і сподівання на збавлення. Ти дивишся у дзеркальце, розчісуючись після купання, і переконуєшся, що це тільки твоє обличчя, з характерними зморшками біля очей і губ, — кожна з них надає твоєму обличчю своїстого виразу, і, дивлячись у дзеркальце на своє обличчя, на Сейм, на Батурин, на жовтий пісочок і зелені верби, знову розумієш і знову погоджуєшся з тим, що жоден попередній день дивовижної подорожі не був марним, не був безплідним, що кожна безсонна ніч, посаджена у твоїй свідомості, — вродила, мов яблуня, що треба було саме так — і не інакше. Погоджуєшся з Богом, і Він погоджується з тобою.
12 червня
Сьогодні півоній розпустилося ще більше, по суті, обидва кущі — рожевий і білий — повністю вкриті мініатюрними хмарками цвіту. Як зрадіє мама, коли побачить їх у суботу! Смішно, але у щоденнику все частіше з'являються окличні речення. Цієї ночі знову спав погано; найбільше бісить інерція, за якою продовжує працювати розум, призводячи спочатку до безсоння, а потім до важких снів; тепер треба вчитися ще й засинати, всьому на світі доводиться вчитися від початку.
Рідний труд на рідній землі… Але який труд рідний для мене? Вигадувати сюжети, писати навмання, шліфувати стиль, — як Флобер, Пруст і Набоков, — забувши про тих безталанних ексцентриків, які руйнували стиль або постмодерністично (слівце!) глузували з нього, пародіювали, самі імпотенти, нездатні створити, нездатні до важкої послідовної праці, — так, як я оце тепер, — або ж просто не покликані до письменництва, котрі схоплюють якісь марґінальні і нехарактерні його сторони; і чим є письменництво взагалі? Без сумніву, це також спосіб буття, як є спосіб буття музиканта, художника, кравця, лікаря тощо; але хіба Сервантес, Монтень, Ґете вели письменницький спосіб буття? І хіба Флобер не шукав собі роботи на старості літ, і хіба Монтень не був мером Бордо і так далі… Йдеться про безпосередній вихід на культуру у прямому розумінні слова — без посередників, про надійну комунікацію; реформаційні громади, Острозький центр, братства мали, окрім власних молитовних будинків, церков, бібліотек, ще й друкарні; пізніше були журнали, довкола яких гуртувалися і в яких друкувалися однодумці. Повинен існувати дуже простий механізм: пісня — гітара — сцена; книга — друкарня — розповсюдження тиражу; жахливе відчуження від безпосереднього виходу на культуру, типово совєтське явище, паралізувало весь літературний процес: брак паперу, брак коштів, — так можна до смерти чекати на папір, кошти, на осяяння, покликання, натхнення; а робити свою справу треба вже сьогодні, цілковито поринувши у неї, зіґнорувавши паліативи, посередників, сурогати. Подорож, коли все було тимчасовим, — житла, ліжка, жінки, заняття, заробітки, — закінчилась, я повернувся на свою рідну землю, до свого житла, до свого ліжка, до свого майбутнього; тимчасовість, хисткість і непевність уже не можна виправдати. Півонії, тюльпани і троянди не шукають посередників; коли приходить пора цвітіння, вони просто цвітуть, і цього нічим не замінити.
13 червня
Ну от, позаду перші два місяці свободи. Озираюся тепер і бачу, що пролетіли вони блискавично, хоча тоді, особливо у травні, здавалося, що час загус; докучали болячки, фобії, спогади — все те, що є необхідною складовою очищення. Вчора надвечір пішов до Сейму; вдягнувся тепліше; приходжу, а там ще купаються, хоч сонечко вже зайшло; поторкав воду — а вона тепла-тепла; і я не витримав, роздягнувся і довго плавав сам у Сеймі, сам у надвечір'ї, сам у собі; Сейм був таким же ласкавим, як тоді, у юній давності, так само пахла вода, так само пахли руки — рікою, ласкавою чистотою, справжнім життям; і я повертався вечірнім оболонням, усміхався і вражено питав себе: невже це я повертаюся ввечері, після купання в Сеймі, додому; невже це не сон? І це не був сон, а було пробудження, і пахли квіти акації. Як багато зробили люди, щоб задушити в мені оцю природну ліричність, оцю задушевність і м'якість річкової води; як прагнули вони зробити мене схожим на них — похмурим або галасливим, злим і жорстким; як же не бути мені серед них закутим і невдоволеним? Бо хіба можуть люди, тим більше ці, серед яких довелося жити під час подорожі, — хіба можуть люди бути такими, як Сейм, як вечірні луги, що над ними встає туман, як пахощі акації? Люди не можуть бути такими, принаймні я таких не зустрічав; а я можу бути таким, як Сейм, як легкий вечірній відсвіт на водах, і я хочу бути саме таким, бо таким я і є, бо такою є моя внутрішня природа, дарована Богом; і так само, як душа моя є часточкою Божої душі, так само є вона і часточкою Сейму, споконвічного для мене краєвиду, в якому я народився, як цілком природня для нього хмара у надвечір'ї, або молода верба над Сеймом, або стара верба над колишньою його притокою. Я звідси, я тут, а більше ніде мене немає і не може бути, як не може бути іншого Сейму, іншого Батурина, іншої Матіївки. "Теперь же я видел их не только воочию, не только вживе, а в естественном гармоническом взаимоотношении с их родимой средой. Мне кажется, что это острое и чем-то приятно волнующее ощущение экологического единства, столь хорошо знакомое современным натуралистам, есть новое или, по крайней мере, по-новому осознанное чувство и что только тут, по этой линии, парадоксально намечается возможность связать в синтез идею личности и идею общности". (В. Набоков, "Другие берега").
15 червня
Мама приїхала; ходив зустрічати її до пішоходки, знайшов дуже гарну мушлю, але була вона вже заселена, тож довелося вдовольнитись однією стулкою скойки, перламутровою зсередини, кольору сеймової хвилі — ззовні. Потім збирав лисички у лісі, трохи заблукав, зорієнтувався за гулом автомашин від траси. Прийшов додому, відпочив, почистив гриби нам з мамою на обід; тим часом закінчилися сигарети. Чистив гриби, а сам нишком прислухався до якогось нового, малознайомого почуття, що зріє в серці; його можна назвати привітною, усміхненою байдужістю до людей, до їхніх суспільних проблем, до їхніх забобонів та обмежености. Це зовсім не та майже ненависть, яка з'явилася у мене після злощасного "Золотого гомону", але корені цього нового стану лежать там, у гострому відчутті своєї несхожости з поширеним типом людей; ні перед тим, ні згодом я не був кращим за них; але я був, мабуть, завжди іншим, інакшим. Чи це "Бгаґавад-ґіта" так діє на мене? Мабуть, усе вкупі; вчора, повертаючись із лісу, міряв кроками свою стежку Брахмана, яка так несподівано проявилася у лісі позавчора; вийшло приблизно півтори тисячі кроків; дивно, що ця випадкова, але дуже гарна стежка, навмання вибрана серед інших, привела мене з лісу до самісінької моєї хати, — якщо не звертати на жодне з її відгалужень.