П'ють каву в безлюдних кав'ярнях, дивляться кіна в безлюдних кінотеатрах, цілуються в порожньому королівському замку над безіменною рікою, нехтуючи уважними поглядами маєстатичних фіґур у нішах, нехтуючи відлуннями дзвонів і пахощами помаранчів, що скочуються з велетенської гори, на верхівці якої майорить прапор невідомої держави; а потім ми, а згодом усі інші біжать вузенькою вуличкою назустріч невидимим кінним загонам поліції, не випускаючи з рук транспарантів, на яких щось написано невідомою мовою, небаченими досі літерами чи ієрогліфами; заскакують-заскакуємо-заскакуєте до холодної лікарні, назустріч санітарам, які несуть таці зі свіжозамороженими, наче бройлери, немовлятами, у яких видлубані очі, і я кричу від розпуки, Андрусю, тобі цього не можна бачити ……
…………………………………………………………………………………………………………
…………………………………… Я не любив — я просто жив любов 'ю, мов у
тобі, мовби я був тобою ……………………………………………………………….
………………………………………………………………………. а коридором котяться стрижені наголо голови представників найрізноманітніших країн і народів, Андрусю, Андрусю, якби ти розбудила мене, якби ти хоч один раз у житті визволила мене від сих неможливих кошмарів, але ти рвучко відвертаєшся до муру, повитого шляхетними стеблами багрянолистого дикого винограду, твої плечі здригаються від плачу, я озираюся, щоб переконатися — то справді кроки твого ката, який невесело тягне блискучо-блакитну сокиру з липкими патьоками замерзлої насвіжо крові; я тебе врятую …………………………………………………………………………………………………………………
………………………………………………. в твоєму болі і в твоїй журбі ……………
………………………………………………………………………………… Андрусю, ми поміняємося з тобою долями або одягом, він переплутає, кого саме треба було зарубати, він дістане крицевий портсигар і присяде під муром, щоб зосереджено обміркувати цю епістемологічну проблему, а ми втечемо, Андрусю, ми піднімемося мотузяною драбиною, прив'язаною до старого ясена, спочатку ти, потім я, ми будемо дихати на повні груди кришталевим повітрям з ледь гіркуватим присмаком молодої смородини, і сон урветься, залишивши по собі виразний запах валокордину і швидку крилату тінь промайнулої шизофренії.
XI
Але, Андрусю, ми ніколи не розлучимося. Твої золоті коси пахнуть чистою водою, з твоїх тендітних пальців спадають старовинні перстені, єдине, що залишилося на пам'ять про бабусю, твоя білосніжна сукня пахне твоїми заморськими парфумами і ти хочеш купити кілька маленьких срібних дзвіночків, яких, проте, ніде немає, тому що в цій країні взагалі немає нічого, вартого твоєї уваги, вартого тебе, Андрусю. Давай ліпше слухати музику. Але ти не хочеш слухати музику. Чого ти хочеш? Ти хочеш піти і купити кілька крихітних, завбільшки з наперсток, срібних дзвіночків. Ти божевільна, Андріяно, але ми все одно ніколи не розлучимося. "Чим пахне свобода?" — питаєш ти в мене, дивлячись у вікно, розчісуючи довжелезні коси, важке золото, що пахне чистою водою. А за вікном падає с н і г. "Свобода пахне чоколядою", — брешу я, але ти недовірливо крутиш головою ……………………………………………………………………
…………………………………………………………… Сибілло, жінко, їжачиську ……………………………
………………………………………………………………………………………………………………………………………
………………… як ти поясниш цей сніг нужденним юрмам здичавілого плебсу? Як ти поясниш вроджене, а не набуте знання? До яких манускриптів і фоліантів відішлеш цих спраглих істини, добра й краси істот, знаючи про нерозвинену їхню свідомість, про відсутність кшталту у їхніх душах, пам'ятаючи про їхню тваринну — і споконвічну — ненависть до форми? "Немає мови, — погоджуєшся ти, — немає с п і л ь н о ї мови". Ми не зобов'язані пояснювати, Андрусю, ми покликані зберігати. І ти чудово про це знаєш ………………………………………………………………
………………………………… знову він падає, знову вкриває брунатну землю, закрижанілу після відлиги, заповнює всі порожнини, де б мусило бути листя, тепло, життя; він знає: ніщо не повинно лишитися порожнім, ніщо не повинно вихолоняти, — і він неквапно лягає на оголені віти яблунь, на підвіконня, летить у шпаківню, яку ти повісив колись, давно, в обличчя, і очі розплющені, й серце покірно відкрите, покірно принишкле …………………………………………………
………………………………………………………………………………………… зосереджено слухаючи Баха. Пригадуєш: зелено-рожевий ранок у Кракові, травень, сурмач на вежі Маріяцького костьолу, порожня вулиця святого Марка, якою ти біжиш боса і простоволоса, ледь торкаючись бруківки, задихаючись; від кого ти втікаєш? кого наздоганяєш? Спогад вицвітає на очах, блякнуть зелене й рожеве, сурма фальшивить, безсмертне дерево Віта Ствоша порохнявіє, і ти вражено відступаєш від вівтаря. "Злітуйся над нами, Маріє", — шепочуть твої пошерхлі на зимовому студеному вітрі вуста; ти машинально хочеш поправити волосся — рука відчуває шорстку щетину на голові, подібну на доторк до кількаденного чоловічого заросту. "Вони знову перемогли", — приголомшено кажеш ти до мене, не розуміючи, що с н і г, який сипле за гострими і вузькими вікнами ………………………………………………………………………………………………………………………………………
…………………………………………………………………………………………………………………………………………
……………… сніг, посипаний сіллю, піском, а проте так само непевний, підступний, сніг, засмічений і затоптаний, знехтуваний, все одно розтане одного дня, воскресне, очиститься, залишивши їм їхню сіль, пісок, їхній бруд і облізлі обгортки, їхню непевність, їхню підступність ……………………………………………………………………………………………………………………
………………………………………………………………………………………………………… їх дуже багато і всі вони однакового зросту, вилицюваті, з розкосими, заплилими жиром очицями, з матовим відблиском жовтуватої шкіри; вони зодягнені в польову форму захисного кольору; тобі спочатку цікаво, ти звертаєшся до одного, до другого, третього, — але вони не розуміють або вдають, що не розуміють англійської мови. Тобі стає нудно, ти сідаєш до авта, ти хочеш поїхати звідси геть, туди, де їх немає, жодного, ти хочеш забути про цю прикру пригоду, вмикаєш радіо — але Мюнхен говорить їхньою мовою, і Париж, і Лондон, і Мельбурн також. Тепер ти розумієш значення того сну: написи на транспарантах були зроблені по-їхньому, д л я т о г о, щ о б в о н и з р о з у м і л и, п р о т и ч о г о п р о т е с т у є м о м и. Тобі нема куди їхати звідси, тому що "звідси" — скрізь; і ти гірко плачеш, схилившися на кермо, — Андрусю, марното, соловейку ……………………………………………………………………………………………………………………………………
………………………………………………………………………………… Сибілло, жінко, їжачиську …………
…………………………………………………………. "Не може бути, — схлипуєш ти, — це просто бридкий, огидний сон, ось я зараз прокинуся і все буде як перше". Ти витираєш сльози і замислюєшся. Треба прокинутися, але як це зробити? Обережно, кінчиками нігтів щипаєш себе за ліву руку, — сниться, що болить. Повагавшись, відчиняєш дверцята машини, вставляєш пальці до щілини і зойкнувши, траскаєш дверцятами. Тобі сниться, що рука спливає кров'ю. Від такого болю можна сказитися, не те що прокинутися. Щось тут не так, бігме. Ти дивишся на годинника, але годинник зупинився. З острахом заглядаєш до автомобільного люстерка, але там нікого нема. "Ага, отже все-таки сон, бо такого не буває", — полегшено зітхаєш ти, забувши про ясно-вишневі краплі крові, які падають на сідушку ……………………………………………………………………
………………………………………………………………… Як мені врятувати тебе, Андрусю, порадь, озовися, признайся, я зроблю все, що ти тільки скажеш. "Лікарю, зцілися сам", — радить Андруся. Ти завжди говориш слушні речі. Свіжий вітер з Дніпра мете опалим каштановим цвітом, моторошним світлом крові і вогню сочаться колони червоного університетського корпусу, тобі сняться всенародні віча і стотисячні мітинги, перекинуті маніфестантами урни до сміття, газети і голодівки, радіо для дебілів і телевізія для олігофренів, ідіотичні реклами, бенкети шахраїв, невпинно зростаюче обурення плебсу, переддень громадянської війни, інші нагоди, ліпші за марноту, за соловейка, інші наслання, — населення, якому вже ніколи не стати народом, імперія Україна тощо ……………………………………………………………………………………………
………………………………………………………………………………… "Вони знову перемогли", — кажеш ти до мене, не розуміючи, що с н і г, який сипле за гострим і вузьким вікном нашого покою, однаково вкриває праведних і нечестивих, переможців і переможених, що тільки с н і г, один лиш він лікує душу, а все інше вбиває її, що тільки перший, не до віри білий с н і г є істинним визволителем і переможцем, що тільки с н і г у досягають у своїх контемпляціях виснажені містики, тільки с н і г у, тільки вогню, тільки любові — "і все тотожне, все є тим, чим є, і більш нічим, лиш осереддям с н і г у, передчуттям його, переджиттям, передріканням чистоти і тиші" — але ти не розумієш цього і я знову заходжуюся пояснювати: ось, бачиш ці живі галузки бройгелівських дерев над урвищем, цих натомлених псів, що вічно вертаються з вічно невдалого полювання, цих іще не зовсім старих мисливців, які жадібно вдихають пахощі диму від соснових дров, бачиш зеленкувату і тверду, як діамант, кригу під ногами ковзанярів, ось, нарешті, бачиш цей с н і г, цей вічний, цей усепрощаючий с н і г Баха і Бройґеля, ось, бачиш, бачиш с е б е? "С е б е не бачу", — розгублено каже Андруся.
XII
Ми з Бєловим зустрілися під "Нектаром" і почали рахувати гроші. Грошей було багато. Я прощався зі Львовом. Були уродини, але не Чаплині, а космонавтики, і ми вирушили до "Демової кухні". Вона, як і завжди, знаходилася навпроти "Інтуриста". Для початку ми взяли по дві фляшки пива і вийшли на вулицю. Теплий вітер квітня гнав повз нас череди струнконогих галичанок, гортав строкаті сторінки спідниць, ворожив на барвистих картах розкішних сукенок і, обертаючись зникаючою юністю, прощально ворушив гнучкі водорості запашних дівочих тіл. Я любив їх усіх. Бєлов любив пиво. Тому ми взяли ще по дві фляшки і незабаром перед нами виник Дем, борода й окуляри якого переконливо свідчили, що він теж сумував, — адже й над ним летіла весна з повною пеленою троянд, адже і над ним купалися купідони, салютуючи золотими тисячами сонячних стріл, які рикошетили від сяючих вітрин, сушили серце і губи, а тому Демові хотілося пити, а в "Перетязі" було "Слов'янське" і слова поета невідчепно крутилися в свідомості, навиліт пронизаній сліпучим квітневим сяйвом, неквапливо пересипаючись із денця її до вінець, а потім — навспак: "Пошерхлими губами цілуєш наконечник стріли — божевільний", — грошей було багато, Дема катувала спрага, "Слов'янське" стояло через дорогу, то чому ж нам було не опинитися там, де вже не один рік здійснювалися ритуали на честь скляного бога, тим більше, що до поїзда залишалося цілих десять годин, ціла прірва житнього — я хотів сказати "життєвого" — часу, — і напівпорожній храм, який серед простолюду називався "Українськими справами", врочисто й буденно прочинив перед нами свої скляні двері.