Натовп захоплено зареготав, заляскав у долоні, затупотів ногами.
А Прошка, миттю вгадавши приязнь і розуміння бувалого люду, підскочив до пахолка із полив'яною баклажкою.
— Человєк добрий! Поправь учєного звєря — с похмєл'я у нейо голос пропал!..
— Ти, москалю, наді мною не жартуй! У звірів похмілля не буває!
— Вот тє крєст! Она без чаркі, а я без шкваркі пєть нє могьом!!!
— Ну добре! Але якщо дуриш, то я тебе отут, брехуна і зайду, порішу!
І він хотів витягти довгий чіп із баклажки і подати звірові.
— Нєт, нєт! Марьванна сама откроєт!
Юрба завмерла, коли Прошка пхнув ведмедиці межи ременів намордника баклажку. Марьванна, наскільки дозволяв намордник, розвела щелепи і прихопила передніми зубами липовий чіп.
— Відітє, как Марьванна обучєна?! — Загорлав радісно лицедій. — а я сєйчас попробую, какоє ето віно, чтоб Марьванна нє скопитілась!…
І поки пахолок і весь натовп не отямився, Прошка перехилив баклажку і встиг добре наковтатись оковитої.
— Гей ти!!! — Заволав пахолок. — Курва твоя мама! Дурити задумав?!! Та я тебе!…
Але Прошка вже схилився до Марьванни, притисся до неї носом і витяг своїми з її пащі липовий чіп до баклажки.
Встромив баклажку їй у зуби і наказав:
— Ну, матушка! Оп!
І Марьванна, затиснувши зубами горло, підняла морду вгору і почала смоктати оковиту. Аж булькало!
— Гей!… Ану досить!!! — Заволав підпилий слуга.
Всі зареготали, загукали і знов затупотіли ногами.
Ведмедиця від того опустила морду з баклагою і затупцювала, як і перше. — Во, во! Добриє люді! Смотрітє, что биваєт с похмєл'я! Я прошу пєть, а она пляшєт!
Прошка забрав у Марьванни баклагу, ще ковтнув, закоркував і віддав пахолкові.
Знов наказав Марьванні заспівати. Вона й заревіла, метеляючи волохатою мордою. Аж собаки на той ведмежий спів оскаженіло забрехали.
Після цього "співу" до юрби приєднались і ярмаркові стражники і ляхишляхтичі у червоних кунтушах зацвіли на ганку корчми і спостерігали за ведмежою забавою.
Під калатання бубна Марьванна бігала на ланцюгу по колу, а "коза", клацаючи дерев'яною щелепою, буцала здоровенну ведмедицю.
Ще Прошка загадала Марьванні показати, як хлопчаки крадуть горох, як вони повзуть плазом до кущів. І як кума млинці смажила та руку попекла і як бідкалася, поки до неї не прийшли крутілі. І тоді вона ожила і весело з ними танцювала.
Марьванна і "коза" тупотіли на місці, а поводир калатав у бубон і вискливим бабським голосом виспівував:
Да напекла кума блінов,
Да прігласіла блядунов.
Єштє, єштє, блядуни
Моі гарячіє бліни!
Юрба збільшилась і ледь не завалила торговцеві стіл і санчата з оселедцями. Той підняв гвалт.
— Да чє ти орьош, жидовін? Пока я тут ігри іграю, ти да вон полбочкі сельдей продал і трі шапкі! Аль я вру?…
Всі знов зареготали. Бо й справді, у торгівця діло пішло, а Прошка все це наче спиною зауважив. Бо і жодного разу не подивився на рудого.
Прошка дав знак ведмедиці, непомітно смикнувши її два рази за хутро на волі. Тварина піднялась на повен зріст, згребла з Прошки його повстяний ковпак і пішла по колу, та далеко не відступаючи, бо її ланцюг стримував.
Люди були раді забаві і кидали в ковпак хто монетку, хто яйце, хто бублик, хто яблуко, хто пиріжок, хто що, а хтось і маленьку тараню запхав… Понакладали у ковпак із верхом, що почало і на сніг сипатись. "Коза", не чекаючи знаку від поводиря, кинулась піднімати розгублене Марьванною.
Під схвальні вигуки юрби розкланялись і пішли далі. До другої корчми.
Що стояла ніби на сторожі тих воріт, які виводили на степову дорогу.
Неподалік від другої корчми, в закутку між зрубом стайні і пакіллям тину лежала здоровенна засніжена колода. Чи тут росла ця велика тополя, чи її притягли сюди на сідало для музик.
Прошка, повернувшись спиною до колоди, випростав руки з петель і опустив свій здоровенний козуб на колоду. Сорока закамешилась і наче глухо затріскотіла під берестяною кришкою.
Далі поводир примотав ланцюг за товстий сучок на колоді і позмітав рукавом кожуха сніг. На чисте місце він висипав із ковпака увесь заробіток. А тоді, зігрівши диханням ковпак, натяг його на лисіючу округлу голову із довгими патлами на скронях і на потилиці. Розклав все на купки: монетки до монеток, бублики до бубликів, пиріжки до пиріжків, а найбільше було яблук і три яйця.
Марьванна тільки поводила своєю сліпою мордою від однієї купки до другої і дзеленчала ланцюгом і здоровенним кільцем у носі.
Прошка подав рум'яний пиріжечок "козі".
— Снімі лічіну да будем трапезнічать.
Але Тимко не схотів розбиратись. А втяг пиріжок під шкуру і розкошував наїдком, невидимим для інших. А пиріжечок із хрусткою шкоринкою, був щедро начинений такою смачною та пахучою урдою, що аж ведмедиця занепокоїлась.
Перестала хрупати пересушеними бубликами, а потяглася до "кози".
Нюхтила, поводила порваними ніздрями і уркотіла.
Тимко випростав руку із недогризком пиріжка і запхав у пащу звірині.
Сам надкусив пиріжок із калиною, той, що підхопив зі снігу.
Прошка нахилився до "кози" і зашепотів:
— Слиш, Мєлашка! Марьванна тєбя прізнала! Вот тєпєрь ти єйо і кормі. Да смотрі мнє, пальци єй в пасть нє запіхівай далєко. Звєрь вєдь, одначє! А я сбєгаю — чарку опрокіну для сугрєву!… Да ти нє боісь — она нє сорвьотся с цепі! Кольцото в носу. Больно єй — страсть как. Нос у звєря — слабоє мєсто! Прошка наче й обережно відкривав кришку козуба, та сорока все ж випурхнула з неволі. Мов шуліка, кинулась до їжі. Вхопила окрушину пирога з горохом і пофуркотіла на очеретяний дах корчми.
Прошка щось закляв про якусь ввитяг зелений штоф і запхав його за пазуху. А тоді бігцем через двір і якось боком ускочив у чорний отвір корчемних дверей.
І зразу ж з-за тину і з-за зрубу стайні повитикались дітлахи. Зовсім малі і старші, а за ними і чепурні дівчата в свитках і кожушках. Одна з веселих дівчат у червоних чобітках з підківками так просто пританцьовувала. Щоб усі, значить, чули, як дзвенять її чоботи. Вона ближче всіх підступила до лицедіїв і витягла із мережаної хусточки маковик.
— А маковик він любить? — І шкірила білі рівненькі зубки.
Тимко ледь-ледь утримався від слів і, згадавши, як мукала німа з Грушок, замукав: "так, так!" і закивав козиною мордою.
Дітлахи зареготались на те мукання "кози".
Дженджуриста дівчина хотіла вломити кусник від маковика, але варені із меду та маку, а потім ще й пресовані, солодощі не піддались. І тоді дівчина усю плитку "козі". "Коза", як вже змогла, запхала Марьванні межи ременів намордника медовий гостинець. Марьвання зауркотіла, заплямкала, пускаючи просто потьоки слини. А тоді враз піднялась і затупцювала на місці, бо далі її ланцюг не пускав.
Вся юрба дітлахів завищала, заплескала в долоні, зареготала. Та врах ведмедиця опустилась на всі чотири. І наче рикнула якимось утробним риком. Тут із корчми викотився Прошка і пострибав, якось дивно викидаючи ноги, мов танцюючи.
І одночасно з поля у ворота біля корчми вступала невелика валка разодягнених гайдуків. Всі, як один, у синіх жупанах і вовчих волохатих шапках. Були при шаблях і самопалах за плечима. І вели п'ять псів на двох сворах. Тут вони й почули запах звіра. Бо вітер таки віяв із поля до містечка.
Пси просто показились — з місця завили, забрехали в зав'ял, як сказав би дід Пацюк.
Прошка намагався заспокоїти ведмедицю.
Глядачі враз щезли, наче їх і не було.
Ось і люди із корчми виступили на гвалт. Наполохана сорока з криком знялась з даху корчми і перелетіла на високу грушу.
А вершники направили коней туди, куди рвались собаки. Тимкові шмат пирога застряг у горлі.
І, як і вчора вранці, сьогодні на Тимка несло собачим смородом, дьогтем від чобіт, сивушним духом і солодким кінським потом.
І перший гайдук, що просто наїхав на лицедіїв — Тимко добре його бачив крізь дірки в козиній шкурі — закричав, перекриваючи брехіт псів:
— Ти хто такий, сучий сину?! Хто тобі дозволив на ярмарок привести ведмедя?!
Прошка здер ковпак із рожевої лисини і низько вклонився, притримуючи полу кожуха. Але це не допомагало — чіп вилетів із штофа і горілка протікала лицедієві за пазуху.
— Да ми кто?… Ми хрістянє!… Люді, значіт…. ходім, мєдвєдя водім…
— Та бачу, що водиш, п'яничка базарний! Я питаю — хто тобі дозволив сюди прийти?!
— Да я в Пєрєяславє мєдвєдя воділ… Пани відєлі і віна поднєслі… за мєдвєжью потєху… Я чєловєк тіхій, і звєрь у мєня тіхій… Ми смірниє, ваша панская свєтлость… Нє озоруєм, нє воруєм… звєрєй водім… Ми хрістянє…
— Завів: "христяне, христяне!". Ви бидло і схизмати! А ти ще й зайда!… Сьогодні й завтра! А забаришся — псами зацькую і твого ведмедя і оцю козу луплену! Та й тебе до гурту, щоб не швендяла тут всяка московська нишпорка!
Вершник здибив коня і кинув його на дорогу. За ним інші разом із собаками подалися.
Прошка висмоктав із штофа ті краплі, які там лишилися, і поляскав "козу" по спині.
— Ну, сєстріца Мєлашка! Надо ігру водіть, пока позволілі. Потом отдохньом.
Але Тимко погано слухав Прошку. Та й хто б міг слухати, якби побачив у трьох саженях від себе свого дорогоцінного коня Лиска, свою козацьку спадщину від славного лицаря Кринки. А на ньому ще й мордатого усміхненого людолова.
Все, ніби уві сні, було Тимкові. Йому навіть пам'ять про сороку як відрубало. Він і не поглянув, куди вона поділась, куди залетіла…
За той короткий зимовий день вони обійшли всі кутки містечка і торжище за валами. Марьванна і танцювала, і горох "крала", і "млинці пекла", і "з похмілля мучилась", і "личаки вдягала"…
А ще Прошка перед селюками піднімав ведмедицю дибки і давав їй у лапи якусь ломаку або голоблю. І тоді бідна тварина показувала під голосну дудку, як пани бадьоро марширують на війну і як плентаються побиті з війни, тягнучи за собою "рушницю".
Що по обіді подаватимуть щедріше, Прошка змикитив ще біля корчми. Тому вже й не давав Марьванні свого ковпака, а повісив їй на лапу один із трьох козубків, що зберігались у великому. Та ще було досить охочих почастувати лицедіїв під час самого дійства. Тому під кінець їхніх ігор вони були вже майже ситі.
Зрештою, вони натовклись за ярмарковий день, і стільки їм накидали, що Прошка сів на важкий козуб і сказав, що треба негайно шукати десь тут притулок. Бо не хочеться йому вертати далеко в поле у промерзлий бурдей.