На остаток того ж 1740 г. мої покупленніє гаї, поля, тако ж і в козаков неправедним слідствієм сотником бубновським Василієм Савичем, да крапивянским Михайлом Кандибою, да Капцевичем, канцеляристок), поотнимано і єму, сотнику Василію Дмитрашку, отдано. Но єще не утолясь на том, в 1746 году подал на меня доношеніє он, сотник Дмитрашко, єпископу Никодиму, якоби я усиловне от прихожан за вінчання і за сорокоуста брал і за неданіє єго матері причастія, і якоби я многих бив, от якого бою і смерть приключилась, і сам за волками, і за зайцями, і медвідями їзжу і б’ю, і ловлю. По якому єго челом битті прислано з катедри слідственников: єрмонаха Євксентія до попа Петропавловського Гошкієвича, да канцеляристу Василя Козловського. Якіє за прибитієм своїм в Березань, оним сотником березанським Василем Дмитрашком подкуплені і неправедно людей, козаков і мужиков допрашивали без присяги. К тому же он, сотник, всіх устрашал боєм, єжелі би кто за мною правду говорил, да к тому же і от єпископа Никодима немалая посяжка була і того ради ні малійшого оправданія в слідствії от мене не принимано а боліє ні за что, яко син мой Алексій, будучи в Петербурзі із Алексієм Малиновським, для свиданья з сином же моїм Андреєм, кой був в службі во тоє время в Петербурзі у Воронцова-графа, іспросили у членов синодальних архієпископа московського Платона Малиновського да архієпископа псковського Симона Тодорського письма к Никодиму, чтоби мя в обиду сотнику Дмитрашку не попускал. Який архієрей Никодим не только сотнику не возбранил, но сам, согласясь із сотником, гонителем був. І по окончанії слідствія, за поданієм єго, Дмитрашка, доношенія, чтоби до окончанія діла лишили мене священства і намісничества, того ж више писанного года сентября 14 числа велено мні указом явитись для вислушанія діла в консисторію. Но когда я явился, то тоже сентября 19 дня велено всім священикам градським переяславським з причетниками в консисторію сходитись, а когда сойшлись, то при соборне, і при мні, і єму, Дмитрашку, приговорі лишили мене священства, і прихода, і намісничества вовся, і в кого взимал за вінчання і за сорокоустноє поминаніє, мні козакам і єго подданим деньги возвращать; за бигіє медвідя і волков і ловленія зайцо в заточеніє сослать на дванадцять неділь в зсилку, за неданіє же матері сотника Дмитрашка причастія уплатить дев’ятдесят і п’ять рублей безчестія. Все тоє за то, что я во время слідствія сказал: буди де консисторія праведно не осудить, то небесная консисторія праведно осудить, он архієрей приключил. А что я взяв був з канцелярії колодницю свою служебну, березанськую, і уже за тоє, по жалобі от єго, Дмитрашка, до Румянцева (який тогда гетьманством правил), Румянцев писал к архієрею Берлу, і за то я був штрафован, что взяв самоправне (колодницю) з цеп’ю, то і ще, по єго доносу сотника, якоби за тоє (присуждено) дать мні плетей сто вдаров. Где і приказано воловикам держать мене; но я, не даясь держать, об’явил во консисторії: "Буди не видержу, то в тую пору держать". І так, скілько оніє мордерці били плетьми, я все читал: "Отче наш" да "Богородице діво", і тако божією помощію і матері божієй і малійшей болізни не ощущал. А когда я встал, то повеліно мене заковать в немаліє желіза і залютовать вовся, без замков, і в хлібню посадить, і там поліна рубать, і діжу місить, і всякоє послушаніє роботать. А посля того же сентября 29 в зсилку в монастир горський Золотоноський сослав в желізах з подданим коробовським Василем Лепским, який за привоз в горку із плечей остатную з мене реверенду знял. І там я в чорной роботі три місяці в завідованії ігумена Дорофея Лебедевича в немалой нужді страдал, еднак божією силою і матері божій був подкріплен. З якой зсилки уже ноября 30 числа велено указом у желізах і паки в катедру представить; где за представленієм моїм подавал самому архієрею Никодиму доношеніє, чтоби мої, не принятії в слідствії, оправданія в консисторії принято і розсматривано було б, і мене помиловано б. Який архієрей оніє мої оправданіє і доношеніє, три дні держа в себе без поміти і без резолюції, мні чрез писаря Іринарха отдал; а когда уже декабря 10 розковали із желіз, приказали їхать в дом, чтоби матері сотниковой, якоби за безчестіє, так і козакам і мужикам за взятіє за вінчання і поминовенія, не виключая того, что вікарію, дячку, пономарю давано, все до остатка от мене би було награждено, і для того і послано ізо мною із катедри єромонаха Мелетія, да канцеляристу Василія Козловського. Якіє много принуждали мя, чтоби я матері єго, Дмитрашка, так козакам і мужикам уплатил; но я, видя оний в консисторії неправедний приговор, німало не повинился. Якіє і паки заковавши в желіза і положа на драбинчастий воз, приказали дячку Івану Даниленку та дячку Михайловському Григорію везти мене в катедру. Якіє когда попились в єго, Дмитрашка Василя, і ночію везя мя в Чирськоє, у великий ров із возом упали, і там самі остались п’яні, мене же лошаді, когда спужась, стали по ріллям ораним носить; но, я, видя...
Ілля ТУРЧИНОВСЬКИЙ
АВТОБІОГРАФІЯ
Вперше надруковано у вид.: Автобиография южнорусского священика 1-й половины XVIII ст. — "Киевская старина", 1885, т. XI, с. 321 — 332.
Турчиновський Ілля Михайлович — народився 20 липня 1695 р. в містечку Березані на Полтавщині в родині сотника. Вчився спочатку вдома, потім у Києво-Могилянській академії, мандрував по Україні, Білорусії, перепробував багато професій. У 1718 р. став священиком у рідному містечку. Своє "житіє і страданіє" описав у автобіографічному творі, який розгортає колоритну картину життя і побуту "мандрівних" студентів. Рукопис автобіографії Іллі Турчиновського повністю не зберігся. У передмові до публікації редакція журналу "Киевская старина" повідомляла, що за даними, одержаними від попереднього власника рукопису, який читав повний текст, Ілля Турчиновський був звільнений від суду, був відновлений на своїй посаді священика і після багатьох пригод помер у похилому віці, хоча й в іншій парафії.
Подається за першодруком.