Не просив грошей на етнографічну працю, а тільки листа просив, щоб поліцейська темнота не задержувала його між простим людом вештатись. Отже в Петербурзі злякались — і не дано йому такого листу!! Тоді він засів у себе дома між своїми книжками, а тим часом розпочав будувати хутір Піддубень коло Мотро-нівки. Коли ж пише до його видавець переводу Маколея, що печатня його і видавецтво геть підупали,— що сам мусить засісти за таку роботу. А тут, з другого боку, один ледачий журналіст зрікся з свого йому довгу... От тоді ж то пригасла Куліша нужда велика. Повість про се бідуваннє сам він колись напише, бо один має до того право. Ми ж скажемо тільки, що будуваннє Піддубня було тяжким героїчним подвигом Куліша і його благословенної жінки. Удержуємось від широкого оповідання. Доволі буде сказати, що, оплачуючи тесель і столярів, Куліш годувавсь найпростішою мужичою стравою, що сам він топив собі печі, а жінка його не один раз своїми руками страву готовила. ї тими ж самими руками, що дрова носили, тоді ж, зимою, писав Куліш історію боротьби козаків із ляхами за Павлюка і О ст рян и ці, що потім напечатано в журналах "Библиотека для чтения" і "Отечественные записки" 102. Діялась років зо два, перед очима в людей, трагедія навдивовижу, і ніхто того ясно не бачив...
Подивімося ж тепер, чи дуже ся нужда погнула дух Куліша і чи вона змусила його до служби в Польщі. Знавши Мілю-тіна (Миколая Олексійовича) ще з того часу, як пробувавсь у Петербурзі переводами *, написав він до його, що готов би взятись за учебну службу. Як сповіщено його, щоб рушав у дорогу, він прибув у Петербург восени 1864 р. Там одержав він лист із Варшави, що не старшим директором шкіл думають його назначить, а молодшим. Поїхав Куліш до*Мілютіна подякувати і сказав, що не поїде на должность молодшого директора, бо не такі знані, як він, люде мають вже вищі должность Ніяк не нахилив його Мілютін до згоди; а не хотівши вте-ряти такого чоловіка, посовітував поїхать у Варшаву на якийсь час. "їдьте,— каже,;— може, як вас побачать та взнають, то все буде гаразд". Яко ж і сталось. Отже, видимо, що і на сей раз Куліш з'являється перед нами таким, як співають у пісні:
І вчора куліш, і сьогодні куліш...
Ніщо його не переробило і не переробить. Який був у гімназії перед учителем алгебри, таким приїхав і в Варшаву.
Про варшавське життє Куліша порано ще оповідувати. Скажемо одно, що не того сподівавсь князь Черкаський, що знайшов, зазиваючи Куліша до себе директором духовних справ; не такого ж директорства допевнявсь і Куліш від Черкаського. Не прослужив він із ним і півроку, як уже Куліш писав до Черкаського: що помиливсь Черкаський у йому, що не знайшов у його такої дотепності, якої сподівався; що він, Куліш, директорувати більше не хоче, а шукатиме собі іншого місця, де заслуговував би свій хліб, не сумнячись у роботі... Отже, як заговорив до його Черкаський тими словами, що зве Куліш по-своєму "поезією холодного розуму", знов піднявсь він на тяжку роботу, відпочивши. Поїхав Куліш на відпочинок за границю, а Черкаський тим часом покинувсь. ї хоч сі дві людини так на себе не похожі, а не раз згадував Куліш Черкаського і жалкував за ним дуже, бо чарували його в сьому чоловікові великі здібності, велике трудолюб'є, сила волі і та поезія холодного розуму, що сам би жадав мати той холодний розум і, може б, віддав за те значну частину свого серця.
На тим скінчимо наше оповіданне — до іншого часу.
Писано року Божого 1867-го, місяця серпня, 20-го дня